«Поле неокрає» описових назв у щоденниковому дискурсі Олеся Гончара


Окремі різного обсягу щоденникові записи Олеся Гончара або вихоплені з них фрагменти точно відтворюють знакові віхи української та світової історії від найдавніших часів до наших днів, розкривають роль її творців – особистостей зокрема і народу загалом. Зібрані докупи, ці лаконічні діарійні дефініції промовисто заманіфестовують наші перемоги, культурні набутки, досягнення, шляхи до відродження й наші поразки, прорахунки, непоправні втрати, а найважливіше – вчать ніколи й ні за яких обставин не повторювати фатальних помилок, бути далекоглядними, гордими, амбітними, національно згуртованими.
Основний масив нотаток являють собою перифрази, чи «вторинні номінації» – по-науковому, або «округлословія» – за визначенням Памви Беринди, поданим у його «Лексиконі славеноросскому», а якщо простіше, то описові найменування того, що може бути назване одним словом. Доповнюють цю аксіосферу різні щодо граматичної природи неперифразові вислови. Багато- й однослівні номінації людей, подій, фактів часто утворюють ряди, кожен компонент яких передає додаткові відомості про особу, історичну епоху, предмет довкілля, суспільну зміну тощо, несе певний позитивний або негативний заряд, стає важливою оцінною характеристикою щоденникового дискурсу.
Семантичні типи й підтипи найменувань: І. «Філософські поняття»; ІІ. «Часові поняття»; ІІІ. «Людина»: ІІІ.1. «Людина як суспільна істота», ІІІ.2. «Соціальні групи людей», ІІІ.3. «Почуття, чесноти, риси характеру людини», ІІІ.4. «Історичні особи», ІІІ.5. «Знамениті люди», ІІІ.6. «Державні, партійні, громадські діячі», ІІІ.7. «Церковні діячі», ІІІ.8. «Письменники», ІІІ.9. »Перекладачі», ІІІ.10. «Журналісти», ІІІ.11. «Художники», ІІІ.12. «Композитори, музиканти, співаки», ІІІ.13. «Артисти, режисери, диктори, телеведучі, диригенти», ІІІ.14. «Скульптори», ІІІ.15. «Архітектори», ІІІ.16. «Мистецтвознавці», ІІІ.17. «Учені», ІІІ.18. «Космонавти, пілоти, конструктори», ІІІ.19. «Спортсмени», ІІІ.20. «Професія, рід занять», ІІІ.21. «Літературні персонажі», ІІІ.22. «Родичі», ІІІ.23. «Друзі, приятелі», ІІІ.24. «Знайомі, незнайомі, невідомі люди», ІІІ.25. «Жителі міст»; IV. «Нація, народ»; V. «Мова»; VІ. «Духовне надбання»; VІІ. «Об’єкти довкілля, які створила людина»; VІІІ. «Етнопам’ять»; ІХ. «Наука»; Х. «Література. Витвори літератури»; ХІ. «Мистецтво. Витвори мистецтва»: ХІ.1. «Пісні», ХІ.2. «Фільми», ХІ.3. «Історичні пам’ятки, архітектурні споруди», ХІ.4. «Вистави, опери», ХІ.5. «Мистецькі заходи», ХІ.6. «Публікації», ХІ.7. «Виступи, доповіді», ХІ.8. «Мистецькі колективи», ХІ.9. «Музика», ХІ.10. «Скульптура», ХІ.11. «Пам’ятники», ХІ.12. «Мистецькі напрямки», ХІ.13. «Монументальне мистецтво», ХІ.14. «Малярство», ХІ.15. «Рукотворне мистецтво»; ХІІ. «Творчість»; ХІІІ. «Театр»; ХІV. «Заклади, установи, організації»; ХV. «Суспільно-політичні форми»; ХVІ. «Види занять, форми організації часу, професійного, адміністративного об’єднання»; ХVІІ. «Органи державної влади»; ХVІІІ. «Суспільний розвиток»; ХІХ. «Суспільні вади»; ХХ. «Історичні події»; ХХІ. «Політичні течії»; ХХІІ. «Закон, законодавчі акти»; ХХІІІ. «Традиції»; ХХІV. «Символи»; ХХV. «Релігія. Церква»; ХХVІ. «Періодичні видання»; ХХVІІ. «Спорт»; ХХVІІІ. «Природа. Рослинний, тваринний світ»; ХХІХ. «Космічні об’єкти»; ХХХ. «Країни, держави, місцевості, населені пункти та їхні частини»; ХХХІ. «Суспільно-політичні й військово-адміністративні організації»; ХХХІІ. «Географічні та промислові регіони»; ХХХІІІ. «Водні об’єкти»; ХХХІV. «Острови»; ХХХV. «Функційні території».
Автор «Щоденників» назвав речі своїми іменами, дав об’єктивну, принципову, хоча часто й круто замішану на гострому слові, характеристику і тим, кого за любов до України нещадно таврували, і тим, хто вчиняв розправу над борцями за волю, поповнював ряди псевдопатріотів, заступав шлях українському відродженню в різні історичні часи. Оцінна школа Гончара корелює з правдою, яку беріг у своїй пам’яті наш народ, тримав її на своїх плечах, а не з імперськими стереотипами; тональності цієї шкали мінливі, як і саме буття, а не застиглі, підігнані під ярлики радянського способу життя.
Щоб пересвідчитися в істинності цих слів, проаналізуємо нотатки двох семантичних типів:
І. «Державні, партійні, громадські діячі»:

Афанасьєв Віктор Григорович – філософ, партійний діяч

«редактор «Правды», «невиразна, змучена особистість» [1] (Т. 2.– С.361.Далі вказуватимемо лише дату щоденникового запису.)

Балицький Всеволод Аполлонович – радянський державний діяч

«доморощений герострат», «скажений вовк історії» (06.07.1989)

Басаєв Шаміль Салманович – активний учасник сепаратистського руху в Чечні

«людина тонкої поетичної душі», «жива легенда» (03.07.1995)

Брежнєв Леонід Ілліч – державний і партійний діяч

«шепелявий дворушник» (04.08.1989), «почвара, монстр, ненависник національних культур» (09.11.1989), «кат нашої культури, мучитель» (04.02.1992), «маразматик, по чиєму знаку після ташкентського інструктажу зчинився нечувано брутальний розгул сучасної валуєвщини» (20.07.1993)

Ватченко Олексій Федосійович – радянський партійний і державний діяч

«дніпропетровський юшкоїд (200 кг живої ваги!)», «обжера, сквернослов, батькопродавець», «дніпропетровський обжера» (29.03.1968), «дніпропетровський унтер» (07.06.1968), «розгодований, заплилий жиром мандарин», «розбухлий від безконтролля образ Володьки Лободи» (26.01.1969), «дніпропетровський сатрап» (04.11.1969), «дніпропетровське Мао» (17.03.1971), «дніпропетровський вовкодав» (26.11.1971), «дніпропетровський юшкоїд» (06.12.1971), «ломівський земляк» [з] «важким надбрів’ям, тупим і злим виразом», «розгодована горила» (08.12.1972), «жертва часу, обставин, ситуацій», «головний цькувач «Собору», «дніпропетровський бос» (29.04.1978), «дніпропетровський держиморда» (11.11.1982), «гонитель «Собору» (22.11.1984), «теперішній роздавач», «намісник всевладного нео-Потьомкіна», «далекий родич» Олеся Гончара «по якихось троюрідних чи чотириюрідних тітках кам’янських та ломівських» (23.11.1984), «алігатор» (22.04.1988), «дніпропетровський мафіозі» (28.07.1988), «бандюга тупорилий» (04.08.1989)

Волкогонов Дмитро Антонович – російський історик, філософ, державний діяч

«один з найрозумніших людей Росії й… не шовініст» (26.10.1991)

Ганді Індіра – державний діяч Індії

«достойна дочка свого народу» (21.09.1982), «одна з наймудріших жінок, що нині живуть на планеті» (25.09.1982), «одна з найпрекрасніших жінок планети», «надто чиста й беззахисна… для нашого часу», «провидиця» (31.10.1984)

Георгієв Олександр Васильович – партійний і державний діяч

«Алтайського крайкому», «натура сильна, неординарна» (07.01.1982)

Гіренко Аркадій Миронович – радянський партійний працівник

«секретар комсомолу, дніпропетровський висуванець, холодноокий, черствий… нагадує молодого фашиста. Кажуть, і звати його… Адольф» (17.05.1974)

Головатий Сергій Петрович – український політик, правознавець

«сміливий безкомпромісний», «молодий руховець» (09.03.1990), «світла людина», «розум і цвіт нації» (16.05.1990), «боєць за правду і за права нації», «молодий лицар України» (10.07.1990)

Горбачов Михайло Сергійович – радянський партійний і державний діяч

«наш скороспілий, не без тиску обраний президент» (25.03.1990), «солодкоголосий Михайло» (27.05.1990), «убивця власних починань» (15.01.1991), «кримський арештант» (23.08.1991)

Горинь Богдан Михайлович – український політичний та громадський діяч

«молодий лицар України», «боєць за правду і за права нації» (10.07.1990), «славна… людина», «вірна людина» (11.07.1990)

Грачов Павло Сергійович – російський державний і військовий діяч

«кат чеченського народу» (09.05.1995)

Гриньов Володимир Борисович – український політичний діяч

«харківський шовініст» (12.06.1990)

Грушецький Наум Самійлович – радянський політичний і державний діяч

«кат нашої культури, мучитель» (04.02.1992)

Джавахарлал Неру – політичний і державний діяч Індії

«дивовижний Ганді», «феномен, чудо, велич людини» (15.08.1982)

Доній Олесь Сергійович – український політик

«голодуючий, схудлий хлопець з КДУ» (17.10.1990)

Дьомічев Петро Нилович – радянський партійний і державний діяч

«почвара, монстр, ненависник національних культур» (09.11.1989)

Єльцин Борис Миколайович – російський державний і партійний діяч

«розжирілий, вічно п’яний» (23.02.1995), «кат чеченського народу» (09.05.1995)

Єльченко Юрій Никифорович – радянський партійний і державний діяч

«цековський черевань» (21.09.1989)

Єфремов Сергій Олександрович – український політичний діяч, історик літератури

«український вчений-мученик» (20.06.1990)

Заєць Іван Олександрович – український політик

«запальний і розумний» (18.01.1992)

Затонський Володимир Петрович – радянський партійний і державний діяч

«вислужник Москви» (17.11.1992), «сталінський гауляйтер» (30.10.1993)

Згурський Валентин Арсенійович – мер Києва, державний і партійний діяч

«словоблуд… мер… пробріханий наскрізь» (28.10.1988)

Івашкевич Ярослав – польський громадський діяч і письменник

«метр, що не зміг встоять перед такою спокусою, як слава» (23.04.1977)

Івашко Володимир Антонович – радянський партійний і державний діяч

«втікач з України», «козачок у московського пана» (16.07.1990), «ще одна жертва імперської жорстокої системи» (16.08.1990), «колишній українець», «кремлівський підхолуйник» (23.04.1991)

Каганович Лазар Мойсейович – радянський партійний і державний діяч, організатор масових репресій у 30-х – 40-х рр.

«кат нашого народу» (07.07.1988)

Ковпак Сидір Артемович – радянський військовий і державний діяч, один з організаторів партизанського руху в Україні у роки Другої світової війни

«народний герой» (28.03.1981)

Конєв Сергій Іванович – український громадський і політичний діяч

«славний хлопець», «один із найсильніших лідерів Руху», «рідний син» [України] (16.12.1989), «справжній лідер», «мужній хлопець», «достойний син робітничого Подніпров’я», «один із лідерів Руху» (28.01.1990), «один з найвідважніших з-поміж усіх рухівців» (25.10.1990)

Косіор Станіслав Вікентійович – радянський партійний діяч

«сталінський гауляйтер» (30.10.1993)

Кравчук Леонід Макарович – український державний діяч, перший Президент незалежної України

«сьогодні стабілізуючий чинник» (15.04.1994), «патріот України», «менше зло», «все-таки патріот», «до справ культури байдужий, про підручники для шкіл не дбає» (10.07.1994)

Крючков Георгій Корнійович – політичний діяч

«апаратна гнида» (28.09.1989), «одеський українофоб» (12.12.1989), «язикатий, безсоромний провокатор», «яка брехлива фізіономія, якась блудлива ухмилка», «зінське щеня» (23.12.1989), «найзапекліший ненависник всього українського» (03.04.1990)

Левський Василь – болгарський ідеолог, стратег і теоретик національно-визвольного руху в Болгарії

«апостол свободи», «учень видатного українського математика Кравчука», «славний чоловік. Патріот», «друг Загула» (19.02.1974)

Ленін (Ульянов) Володимир Ілліч – засновник Радянської держави

«маленьке тіло у френчі і високе з двома буграми чоло» [Ленін у Мавзолеї] (01.11.1967), «батько «червоного терору» (23.04.1991), «безбородий, що й досі лежить у Мавзолеї – мумія XX віку» (30.12.1991), «найбільше зло сучасності» (26.04.1992), «фальшивець, холодний убивця, органічно чужий своєму народові й самій справі прогресу» (14.07.1992), «головний організатор [голоду в 1921–1922 рр.]», «головний стратег тотального пограбування України» (18.08.1993), «поріддя диявола» (23.03.1993)

Лигачов Єгор Кузьмич – радянський партійний і державний діяч

«хабарник», «шовініст і держиморда» (06.02.1990)

Лисенко («якийсь». – О. Г.) – депутат російської Державної думи

«який на очах у всіх шматує і топче український прапор», «оскаженілий запроданець, яничар» (04.04.1995)

Луначарський Анатолій Васильович – партійний і державний діяч, письменник

«син землі полтавської» (22.01.1976)

Любченко Панас Петрович – український державний і партійний діяч

«один із лідерів боротьбистів», «колишній боротьбист», «Голова українського уряду», «людина мужня, вольова, здатна перед будь-ким захищати себе й своїх товаришів», «діяч ідейний, незалежний, котрий і перед Сталіним посмів захищати замордованого Хвилю», «справжній лицар», «найтрагічніша постать періоду сталінщини», «людина з Кагарлика», «син Шевченкового краю» (22.05.1990)

Ляшко Олександр Павлович – радянський партійний і державний діяч

«головний мучитель» [Олеся Гончара (домагався, щоб письменник «переробив» «Собор»)] (08.02.1991)

Маланчук Валентин Юхимович – партійний і науковий діяч

«пацючок, що вже стільки живого коріння перегриз, стільки шкоди завдав українській культурі» (14.04.1978), «невловний, як тарган» (26.04.1979), «слинявий україножер, який сім років душив, нищив нашу культуру, мову», «патологічно озлоблений тип, що так і жив з піною на губах та з ярликами в торбі» (24.10.1979), «патологічний ненависник української культури» (15.01.1994)

Масол Віталій Андрійович – український державний діяч

«безпорадний полохливий Стецько» (30.06.1990)

Машеров Петро Миронович – білоруський партійний і державний діяч

«справжній син народу» (06.10.1980)

Молотов В’ячеслав Михайлович – радянський державний і партійний діяч

«душогубець», [який] «так і не був відданий до суду навіть у пізніші часи» (23.11.1984)

Моргун Федір Трохимович – радянський партійний і державний діяч, український письменник

«перший секретар Полтавського обкому», «творча натура. Міг би бути першокласним письменником» (24.06.1981), «найсильніший претендент на українську булаву» (11.03.1988), «жертва імперської жорстокої системи» (16.08.1990), «талановита людина», [яка] «могла б зробити чимало доброго для України» (06.05.1991), «полтавський меценат» (18.05.1991)

Морозов Костянтин Петрович – перший міністр оборони України, український політичний діяч

«оце міністр! Генерал, а за фахом військовий льотчик» (02.08.1993), «ворог № 1» для прибічників імперії», «для нас – мужній сокіл України», «був би добрий спікер у новому парламенті» (25.03.1994)

Неєдлий Зденек – чехословацький державний і громадський діяч, історик

«визначний діяч чеської культури» (25.02.1978)

Новодворська Валерія Іллівна – російський політичний діяч, дисидентка, правозахисниця

«Велика людина! Пасіонарія!» (08.12.1991)

Пилипчук Володимир Мефодійович – український політик

«боєць за правду і за права нації», «молодий лицар України» (10.07.1990)

Підгорний Микола Вікторович – радянський партійний і державний діяч

«золота людина» (25.04.1968), «живцем похований», «був президентом – став розтовченим, відкинутим на узбіччя пенсіонером», «людина, яка ще вчора була в ореолі службової величі, раптом стала ніким і нічим… ще одним королем Ліром, покинутим всіма посадами й фортунами, розтерзуваним на осінніх нещадних вітрах самотності» (24.05.1977), «один із тих, хто на Політбюро захищав твір» («Собор») (28.05.1987), «добра душа», «справжній земляк» (06.04.1989), «справжній український патріот» (08.11.1989)

Плав’юк Микола Васильович – голова Організації українських націоналістів

«президент УНР в екзилі», «чудова людина» (22.08.1992)

Полянський Дмитро Степанович – радянський партійний і державний діяч, член Політбюро

«головний дезінформатор по «Собору» (05.03.1976)

Постишев Павло Петрович – радянський партійний і державний діяч

«кат нашого народу» (21.03.1974; 07.07.1988), «типовий переродженець, той, хто, почавши участю в революційному русі, стає потім катом і руйначем, маніакальною постаттю» (15.08.1981), «руйнач… проклятий у віках», «втілення зла для всіх прийдешніх, доки й житимуть люди» (24.04.1985), «доморощений герострат», «скажений вовк історії» (06.07.1989), «сталінський гауляйтер» (30.10.1993)

Примаков Євген Максимович – радянський і російський політичний та державний діяч

«блюдолиз», «радник» (10.01.1989)

Рашидов Шараф – узбецький партійний і державний діяч

«майбутній казнокрад» (09.11.1989), «почвара, монстр, ненависник національних культур» (09.11.1989)

Романов Григорій Васильович – радянський партійний і державний діяч

«людина-ступа» (01.07.1985)

Саварин Петро – громадський і політичний діяч, колишній голова Секретаріату Світового конгресу вільних українців і колишній канцлер університету Альберти

«чудова, мудра людина, справжній політичний діяч і патріот» (03.06.1992)

Скаба Андрій Данилович – історик, партійний і державний діяч

«озлоблений, мстивий нікчема», «гаркавий земляк… «Яцуба», «трупно-зелений, мертвоокий кат української інтелігенції» (22.03.1966)

Скрипник Микола Олексійович – радянський партійний і державний діяч

«краща людина партії», «перша жертва сталінщини, жертва всіх отих катів кривавої системи тоталітаризму» (24.03.1990)

Соколов – партійний працівник

«держиморда й дуб… «русский» дуб», [він] «в Харкові зліквідував… останню українську школу» (12.02.1976)

Сорока Ярослав Михайлович

«секретар Збаразького райкому, щира і чула душа» (02.09.1977), «колишній секретар Збаразького райкому партії» (12.06.1990)

Сталін (Джугашвілі) Йосиф Віссаріонович – радянський державний і політичний діяч

«великий господар, «батько народів» (27.09.1966), «великий інквізитор» (21.09.1978), «людина без моралі» (10.03.1980), «батько вусатий» (30.08.1981; 27.03.1994), «оберкат» нашого народу», «найкривавіший з усіх тиранів» (07.07.1988), «бездарний і жорстокий кремлівський полководець» (20.10.1988), «підступний кремлівський кат» (07.03.1990), «кремлівський кровожер» (22.05.1990), «верховний крук» (24.05.1990)

Суслов Михайло Андрійович – радянський партійний діяч

«привид чорних часів. Тінь історії» (25.03.1989), «підступний іуда» (04.08.1989), «гнида великодержавна» (09.11.1989), «почвара, монстр, ненависник національних культур» (09.11.1989), «єзуїт» (20.07.1993)

Тетчер Маргарет – державний діяч Великобританії

«розумниця» (09.06.1990)

Фоменко Михайло Володимирович – міністр освіти УРСР

«патологічний брехун» (12.02.1988)

Фор Едгар

«колишній прем’єр-міністр (1955) і голова Національних зборів Франції» (14.11.1979)

Хмара Степан Ількович – український політик

«світла людина», «розум і цвіт нації» (16.05.1990)

Хоннекер Ерих – німецький політичний діяч

«найзапекліший сталініст» (10.11.1989)

Чародєєв Олександр Васильович – український політик

«провокатор… гидкий, потворний тип» (16.06.1993)

Червоненко Степан Васильович – радянський партійний діяч

«секретар ЦК, майбутній посол у Китаї та Франції», «хитрий землячок» (18.09.1992)

Червоній Василь Михайлович – український політик

«молодий лицар України», «боєць за правду і за права нації» (10.07.1990)

Чорновіл В’ячеслав Максимович – український політичний і державний діяч, правозахисник

«світла людина», «розум і цвіт нації» (16.05.1990), «істинний лідер» (31.05.1990), «молодий лицар України», «боєць за правду і за права нації» (10.07.1990), «славна… людина», «вірна людина» (11.07.1990), «дивовижно цільна мужня людина», «лідер нації» (16.09.1990)

Шевченко Валентина Семенівна – радянський державний і партійний діяч

«Шевченчиха, сіреч президентша», «криворізька бублейниця» (02.09.1989)

Шелепін Олександр Миколайович – радянський партійний і державний діяч

«фактичний убивця Степана Бандери, який живе, розкошує на високій пенсії», «терорист і кат» (20.09.1990)

Шелест Петро Юхимович – радянський державний і партійний діяч

«справжній український патріот» (08.11.1989), «мудра людина з народу» (16.11.1989)

Шкарбан Микола Іванович – радянський партійний працівник

«колишній кобеляцький 1-й секретар» (14.05.1991)

Щербицький Володимир Васильович – радянський партійний і державний діяч

«заздрісник і лицемір» (11.12.1969), «великий заготовач», «перший нищитель мови», [який] «з садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, вузів, із радіо; в школі за русифікацію встановив учителям надбавку в 15 крб., чи то пак 30 срібляників», «потовчений Хрущовим… нещасний» (06.02.1986), «махровий русифікатор, нищитель українських шкіл… з чорної породи валуєвих» (16.11.1986), «головний хан, найлютіший переслідувач мови» (14.08.1987), «найперший дресирувальник» (28.11.1988), «головний мафіозі», «гірший за Кагановича» (05.01.1989), «верховний холуй» (30.04.1989), «найжорстокіший кат української культури. Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича. Меншиков по коліна бродив в українській крові, влаштувавши різанину в Батурині, а цей усю Україну душив напівпотай, з блудливою усмішечкою всевладного садиста» (21.09.1989), «наш «самий-самий» (31.10.1989), «найзапекліший сталініст», «18 років сидів на шиї народу, впившись у нього своїми нещадними пазурами» (10.11.1989), «верховний, з поглядом смершовця, русифікатор», «жорстокий нищитель України», «майстер інтриги… потайний» (20.02.1990), «незрівнянний єзуїт» (24.01.1992), «кат нашої культури, мучитель» (04.02.1992), «душитель культури свого народу», «великий заготовач імперії», «трагічна постать» (15.01.1994)

Юхновський Ігор Рафаїлович – український учений, політик

«славна… людина», «вірна людина» (11.07.1990)

Ягодін Геннадій Олексійович – російський громадський діяч

«запеклий шовініст», «послідовник царських сатрапів, переконаних колонізаторів» (05.02.1990)

Ярославський Ємельян Михайлович (Міней Ізраїлевич Губельман) – радянський партійний діяч

«бузувір, «головний безбожник», чиї пазурі тяглися і до чистих дитячих душ» (31.08.1992)

ІІ. «Церковні діячі»

Володимир – Патріарх Київський і всієї Руси-України, у миру Романюк Василь Омелянович

«нетерпима людина», «нема в ньому величі Мстислава», «навряд чи такий здатен буде об’єднати українські церкви» (25.05.1994)

Іван Павло ІІ – Папа Римський (до інтронізації – Кароль Юзеф Войтило)

«поборник вселюдського миру», «той, хто найбільше робив для морального відродження людей» (14.05.1981)

Мстислав – Патріарх Української автокефальної православної церкви, у миру Скрипник Степан Іванович

«перший патріарх Української автокефальної православної церкви», «земляк, полтавець», «син рідної сестри Симона Петлюри Маріямни» (21.10.1990), «патріарх автокефальної церкви» (30.11.1990), «щирий, дотепний, голова ясна» (03.08.1991), «людина такого життя, людина легендарна», «старий орел» (12.08.1991), «людина рідкісна» (18.10.1992), «вірний син нації» (14.06.1993), «великий наш патріарх» (02.07.1995)

Сліпий Йосиф – у світі Йосиф Коберницький-Дичковський, визначний український церковний діяч, Патріарх Української греко-католицької церкви, кардинал

«взірець на всі віки», «сорок років (1944–1984)… водив вірних своєї церкви шляхами найтяжчих випробувань… І дякував Усевишньому: «за те, що мене били в тюрмах і били на волі! Дякую Йому за те, що мене били, а не величали раби! Прощаю їм усім…», «велич людини» (19.07.1992), «легендарний син» (30.08.1992).
Як бачимо, у Гончаревій галактиці імен – відомих і тих, які перебувають на марґінесах пам’яті українців, – кожному знайшлося слово хвали чи осуду. Воно, це слово, народжене розумом і емоціями, обдумане до тонкощів і кинуте самохіть, вимогливе через край і занадто амбітне, цілком заслужене і зронене згарячу. З’являлося це слово в миті роздратування, цькування, приниження, коли письменника весь час відволікали, відривали від пера, «щоб кинути в суєту, в метушню, в нікчемність пустопорожнього існування», коли писати доводилося «прихапцем, майже крадькома, ледве не захалявно», коли «душа рвалася від цієї шарпанини, від постійного виборювання можливостей сісти на день-два до столу» (11.12.1978), й у хвилини духовного просвітління, вдоволення від успіхів, утіхи від улюбленої праці, коли творчість ставала ланцюговою реакцією, слова не потовплялися одне за одним, образ ринув за образом, «один кращий за другий… тільки встигай, підхоплюй та радуйся, що так рясно… вродило» (05.10.1976). Не треба ліпити з Гончара ікону, він, як і всі, міг припускатися помилок, робити передчасні висновки, недооцінювати або переоцінювати когось чи себе, а потім картати, страждати, шукати шляхів примирення, порозуміння. Цього не варто забувати. Разом із тим усвідомлювати, що О.Гончар прагнув справедливості, всім серцем уболіваючи за долю України.

Література

1.    Гончар Олесь: Щоденники: У 3-х т. / Олесь Терентійович Гончар / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В. Д. Гончар. – К.: Веселка, 2008. – Т. 1. – 456 с.; Т. 2. – 608 с.; Т. 3. – 648 с.