Українська ідентичність у процесах націєтворення (ХVII–XVIII століття)

Серед важливих і надзвичайно актуальних проблем українського націєтворення та формування модерної української нації особливої ваги набувають ті, що стосуються з’ясування змісту української національної ідеї, особливостей української ментальності, визначення напряму національного розвитку. Йдеться про ознаки, які характеризують ідентифікаційну модель українства, побудовану на утвердженні національної свідомості та захисті національних інтересів. Усвідомлення своєї національної ідентичності й реалізація її у різних видах культурно-історичної творчості є необхідною передумовою розвитку української спільноти, успішності українського державотворення. Непростий, а часто й трагічний, поступ України, складні процеси становлення державності та національного буття свідчать про необхідність національної ідентифікації і творення загальнонаціональної моделі ідентичності.
Метою статті є дослідження особливостей становлення української ідентичності в XVII–XVIII ст., з’ясування її зв’язку із формуванням української модерної нації. Загальні аспекти цієї проблеми вивчали такі українські та зарубіжні науковці, як М. Шкандрій, Е. Томпсон, М. Рябчук, О. Гнатюк, З. Когут та ін.
Процеси, які відбуваються нині в українському суспільстві, загрожують існуванню України й всього українського. Зростаюча маргіналізація суспільства, масова комерціалізація свідомості, прогресуюча пауперизація населення, маніпулювання свідомістю, втрата значною частиною населення історичної пам’яті, відхід від національних цінностей руйнують підґрунтя самоідентифікації індивіда як частини національної цілісності. Національний розвиток має орієнтуватися, передусім, на інтереси нації та української держави, а не кланів і окремих груп.
Cтановлення української національної ідентичності відбувалося одночасно з формуванням модерної української нації, з перетворенням етнічної спільноти в політичну на тлі процесів українського державотворення. Формуванню української модерної нації притаманні ті ж типологічні риси, що і для європейських націй. На думку М. Рябчука, парадигматично, зі своїми етапами й особливостями, цей процес практично нічим не відрізняється від аналогічних процесів у Східній Європі, де майже всі бездержавні етноси впродовж XIX ст. спромоглися розвинути модерну національну свідомість і досягти державності [6, 6]. Проте розвиток українського етносу значною мірою був загальмований, супроводжувався потужним тиском з боку держав, до складу яких входили українські території. Тому реалізації «класичної» моделі європейського націєтворення в Україні, на жаль, не відбулося.
Неперервність історичного розвитку українського народу з часів Київської Русі зумовила те, що становлення національної ідентичності відбувалося за схемою ототожнення України з Руссю, а українців – з руським народом. Велику роль у розвитку української нації відігравав релігійний чинник, який спричинив амбівалентність української ідентичності.
Основою національної ідентичності української спільноти було православ’я. З моменту прийняття князівською владою християнства у його східному, грецькому, варіанті православна віра визначала зміст і культурно-історичні особливості українського буття. Православна церква відіграла вирішальну роль у виборі українським суспільством способу культурного існування, шляхів утвердження та збереження національної ідентичності. Протягом XVI–XVIII ст. вона своєю діяльністю забезпечувала цілісність культурного й національного простору. За умов політичної нестабільності православна церква перебрала на себе роль національної інституційності, виступаючи при цьому організуючою і стабілізуючою силою суспільного життя [5, 147].
Особливості розвитку української православно-слов’янської духовності зумовили те, що ренесансний космополітизм в основному не поширювався в Україні, оскільки не виокремлював інтереси національних культур, а спрямовувався на єдність всіх народів в західноєвропейській «християнській республіці». Він поступився і був підпорядкований ідеї самототожності з «руським народом».
Поява зародків національної свідомості, а отже, й початок формування власної ідентичності слід вбачати в ототожненні релігії з етнічністю. Творячи саму себе і формуючи новий позитивний образ, українська спільнота ототожнювала себе з певним духовним центром. Це давало можливість протистояти чужим й неприхильним до неї центрам політичної влади, зокрема польської. Тому православна релігія й була основою, передусім, ціннісної системи українства, а православна церква – головним соціалізуючим інститутом українського суспільства. Згодом завдяки діяльності української інтелігенції постали й інші квазіполітичні інституції – інтелігентські об’єднання, школи й братські організації. Цими силами творилася власна ідентичність й українськість загалом. По суті, зародження української нації збіглося з початком формування зародків громадянського суспільства в Україні, що виражалося у появі власних альтернативних інституцій, як релігійних, так і світських. Вони й конституювали українців як модерну націю [5, 130].
Однак після входження у XVII ст. України до складу Російської держави і перенесення центру релігійного життя до Москви посилився денаціоналізуючий вплив московського православ’я. Як наслідок, різко загальмувався процес усвідомлення своєї національної окремішності, а православна церква стала активним чинником імперського шовінізму. Перенесення в XVII ст. патріархату з Києва до Москви збіглося з втратою політичної незалежності та перетворенням України на периферію Російської імперії.
Таким чином, у XVII–XVIII ст. ідентичність визначали такі фактори: мова, культура, історія і, передусім, віра. Всяка інша «інакшість» хоча й усвідомлювалася, проте не мала й не могла мати для православних українців у православній імперії конфронтаційного характеру [6, 34]. Формуванню національної ідентичності перешкоджало й те, що Росія, на відміну від Речі Посполитої, не відчужувала українців за релігійною ознакою. Навпаки, декларуючи православну, духовну єдність, вона включала українців у сферу свого впливу і не давала приводу, а також і можливості, трансформувати свою релігійну ідентичність у національну. Лише з появою світської інтелігенції, яка активно захищала власну культуру й мову для збереження української спільноти, ідентифікаційні процеси відновилися й посилилися. Але це відбулося лише у XIX ст.
Амбівалентною виявилась роль української еліти XVII–XVIII ст., передусім релігійних діячів, у творенні національної ідентичності. Керуючись у своїй діяльності високими духовними цілями, намагаючись поширити світло розуму й просвіти на землях Московії, українці допомогли збудувати сильну Російську імперію. Як це не парадоксально, але засади російської державності й абсолютизму були сформульовані у XVIII ст. українцем – Т. Прокоповичем. Імперія ж відплатила за це (і не тільки за це) запереченням самого факту існування української держави та робила все для її знищення, кінцевим етапом якого стали укази Єлизавети I та Катерини II про ліквідацію української автономії й будь-яких форм самостійного державного існування. По суті, діяльність Т. Прокоповича та інших його сподвижників свідчить про те, що в XVII–XVIII ст. українці ще не мали власної національної ідентичності й не усвідомлювали повною мірою свою окремішність. Головним чинником етнічної єдності залишалося православ’я. У свідомості українців закріпилася думка про те, що вони «цареві піддані», а Україна – це частина Росії. Загалом, українці на той час – це «русько-православні» чи частина «православно-слов’янської людності» з певною місцевою автономією й історично легітимізованими правами. М. Рябчук зазначає, що масова міграція освічених малоросів до Московії хоч і посприяла Просвітництву й певній модернізації відсталого краю, але все ж не призвела до його культурної асиміляції, тобто «малорусизації» чи, сказати б, у сучасних термінах «українізації» [6, 73]. Навпаки, національна ідентичність українців суттєво прислужилася формуванню багаторегіональної, наднаціональної імперської ідентичності, а розвиток національної ідентичності в Україні був суттєво пригальмований.
Отже, рух України і українців до своєї ідентичності супроводжувався глибокими протиріччями і був, по суті, парадоксальним: ті соціальні й духовні сили, які мусили б стати її носіями в Україні, формували імперську ідентичність. Оскільки чинником творення окремої спільноти і слов’янської держави православні священики та інтелектуали вважали православ’я, відсутність української держави й політичної нації компенсував релігійний фактор. Пізніше до цього процесу долучилася і козацька еліта, яка в XVII–XVIII ст. успішно інкорпорувалася до структур Російської імперії, де виконувала функції, далекі від справжніх національних інтересів. Відсутність національної самосвідомості, неідентифікація себе з політичною нацією зіграли вкрай негативну роль у демократичному розвитку України.
Несформованість, розмитість української ідентичності вказують на її амбівалентність та залежність від багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників. Фактором, який негативно вплинув на процес формування української ідентичності, була відсутність української держави в XVI–XVII ст. Бездержавний статус України зумовлював пошук нових, досить нечітких, таких, як конфесійна єдність, аргументів для утвердження національної ідентичності. Фактори політичної єдності або реальності такої спільноти, як «українська нація» були на той час несуттєвими. Українська шляхта прагнула зміцнити свої станові привілеї у рамках Речі Посполитої, але її «автономізм» не мав національного підґрунтя. Поширені в інтелектуальному та церковному середовищі міфи про «київську спадщину», про «богохранимый град Киев», про його роль у розвитку слов’янства в деякому сенсі активізували історичну пам’ять українців і сприяли усвідомленню історичної традиції, проте не могли повністю визначити національну ідентичність. Найбільш вагомою підставою для її розвитку мала стати українська національна держава, відсутність якої у XVII–XVIII ст. і спричинила невизначеність української ідентичності. За часів Гетьманщини формувалася, радше, малоросійська, а не українська ідентичність [3, 84].
Невизначеність української ідентичності пов’язана також з пошуками самоназви України і з формуванням історичної свідомості українців. Проблеми із самоозначенням України свідчать про надзвичайно складний і суперечливий процес формування національної ідентичності. Існування в політичному, церковному, культурному вжитку різних назв України – «Русь», «Мала Русь», «Малоросія», «Мала Росія» та «Україна» – підкреслює невизначеність української ідентичності та переважно політичну орієнтацію при спробі дати собі назву.
У XVI–XVII ст. Руссю називали землі та населення України і Білорусії. Територія на схід від українських і білоруських земель мала назву Московія, і жили там московити. З початком унійних процесів у XVI–XVII ст. православне духовенство орієнтується на підтримку царя.
Отже, історичний досвід буття українського народу вказує на непростий шлях становлення української нації, національної свідомості й української ідентичності. Реалізація цих процесів залежала й залежить від дієвості та сили національної ідеї, від ефективності діяльності держави та державних інституцій. Значущість формування національної ідентичності посилюється у ті часи, коли ключовою для української спільноти стає проблема національної єдності. Лише через механізми ідентифікації здійснюються процеси націєтворення, а українська спільнота визначається у потоці політичних і соціальних змін сучасного світу.

Література

1. Величко С. Літопис. – К.: Дніпро, 1991. – Т.1. – 371 с.; Т.2. – 642 с.
2. Історія русів. – К.: Радянський письменник, 1991. – 318 с.
3. Когут З. Коріння ідентичності. Студії ранньомодерної та модерної історії України. – К.: Критика, 2004. – 351 с.
4. Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. – К.: Знання України, 1992. – 192 с.
5. Петрук Н. Українська духовна культура XVI–XVII ст.: соціальна організація і формування простору національного буття. – Хмельницький, 2007. – 288 с.
6. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К.: Критика, 2000. – 303 с.
7. Томпсон Е. Трубадури імперії. Російська література і колоніалізм. – К.: Основи, 2006. – 368 с.
8. Шкандрій М. В обіймах імперії. Російська і українська література новітньої доби. – К.: Факт, 2004. – 496 с.