Українознавчий погляд на Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту «Шешори».      
                                
Цього літа, 12 – 14 липня (2005 р.) у карпатському селі Шешори Косівського району Івано-Франківської області відбувся Міжнародний фестиваль етнічної музики та лендарту "Шешори", до участі в якому був запрошений автор цих рядків. Фестиваль започатковано 2003 р. в межах загальноєвропейського молодіжного табору "Екотопія". Наступного року фестиваль перетворився на самостійний екологічно-мистецький захід. До природоохоронної та музичної складових фестивалю додалася лендартівська. Крім українців, у ньому взяли участь польські, чеські та російські колективи і навіть ірландський волинкар Грег Долан. Кількість учасників фестивалю щоразу зростала. Отже тепер фестиваль відбувся втретє і зібрав рекордну кількість (кілька тисяч) учасників, глядачів та представників засобів масової інформації з України, Австрії, Болгарії, Молдови, Польщі, Росії, Словаччини, Франції, Чехії. Фестиваль став визначною подією для Косівщини і з культурного, і з економічного погляду (реєстраційний збір – 25 гр. з особи, перераховано до фонду розвитку фестивалю та курортної зони "Шешори").

Засновник фестивалю – інформаційно-видавничий центр "Зелене досьє", активісти якого почали здійснювати природоохоронну діяльність у 1993 р., у травні 1994 р. вони об'єдналися, а у вересні 1994 р. зареєструвалися. Діяльність центру полягає, головним чином, в об'єктивному інформуванні українських громадян з екологічних та соціальних питань через ЗМІ, наданні освітніх та інформаційних послуг в галузі журналістики щодо охорони навколишнього середовища, сприянні роботі екологічних неурядових організацій. Сьогодні центр об'єднує близько 3 десятків осіб, переважно молодь різного фаху: журналістів, фотографів, операторів, режисерів, біологів, географів, які переймаються збереженням чистого довкілля.
Крім шешорського фестивалю етнічної музики, за майже 11 років офіційної діяльності центром організовано й реалізовано, з допомогою багатьох партнерів, десятки національних та міжнародних проектів, зокрема: стрічку щоденних екологічних новин (1998 – 2002); екологічну програму "Зелених Таврійських ігор" (1998); найбільший європейський екологічний табір для молоді "Екотопія – 2003", вуличні акції та концерти, присвячені Міжнародному Дню без авто та Дню Землі; серію короткометражних телефільмів про розв'язання екологічних проблем (2002), документальні фільми "Музики" та "Мольфар" циклу "Карпатські ознаки"; висвітлення Всесвітньої зустрічі щодо стійкого розвитку в Йоганнесбурзі (2002) та інформаційну підтримку медіа під час V Конференції міністрів "Довкілля для Європи" (2003) тощо.
Рада народних депутатів та державна адміністрація Івано-Франківської області є співорганізаторами фестивалю. Партнерами "Зеленого досьє" в організації фестивалю є урядові установи, громадські організації та комерційні підприємства: Польський інститут у Києві, Чеський центр в Україні, Французька культурна програма в Україні, Федерація грецьких товариств України, культурно-мистецьке об'єднання "Дзиґа", Міністерство охорони навколишнього середовища України, Міністерство культури та туризму України, "Екопром" (фінансовий партнер, виробник систем очистки води), "Чернігівське" (виробник пива), "УСК" (страховий партнер), "Рутенія тур" (туристичний), "Бланк-прес" (поліграфічний), "Тарас Бульба ентертейнмент" (музичний), "Артклуб 44" (музичний). Інформаційну підтримку забезпечували: радіо "Ера", радіо "Свобода", телерадіокомпанія "Вежа", "Академія" та інші засоби масового інформування.
Пані Тамара Малькова – директор "Зеленого досьє" – вважає, що тутешні мелодії породжено довкіллям, а нинішнє знищення лісів може призвести до фізичного й культурного виродження Карпат. На її думку, головна ідея фестивалю "Шешори-2003" полягає у підтримці регіону з його традиціями, обрядами, музикою, природою, у допомозі місцевому населенню зберегти їх, у наданні поштовху активному розвитку зеленого туризму.
Концептуально організатори фестивалю вважають його спробою творчого й гармонійного співіснування людини зі світом, який її оточує, оскільки етнічна музика та лендарт є тими напрямками мистецтва, що побудовані саме на такому взаєморозумінні. За задумом "Зеленого досьє", на шешорському фестивалі мають бути представлені: 1)музика різних часів, стилів і жанрів, що має спільну рису – етнічне коріння, 2) дивовижні об'єкти довкілля, 3) майстер-класи з гуцульських ремесел і танців народів світу, 4) місцевий ландшафт, зокрема: сині гори, духмяні трави, стрімкі потоки гірських річок з неповторними водоспадами. Додам, що, як на мене, однією з найважливіших фестивальних складових є шешорці – мешканці села з їхнім багатим духовним і матеріальним спадком, що має місцеву гуцульську специфіку. НДІ українознавства має в даному регіоні філію "Гуцульщина", яка плідно працює у сфері гуцупьщинознавчого напряму в українознавстві.
Програма фестивалю побудована таким чином, що від 10-ї до 18-ї години (першого фестивального дня – від 14-ї години) працювали май-стер-класи (музичного, хореографічного та іншого спрямування), створювалися твори лендарту – "галерея просто неба", відбувався круглий стіл з питань впровадження Карпатської конвенції (за підтримки Координатора проектів ОБОЄ в Україні та АІМРЕО), а близько 18-ї – 19-ї години починалися вечірні концерти, які тривали, пересічно, до другої години ночі.
Фестиваль передбачає дбайливе ставлення громадян до довкілля, збереження природи та традиційної культури Карпат, розвиток незабруднюючих природне середовище видів і форм рекреаційної діяльності з використанням "екологічно чистих" видів транспорту (велосипедного, гужового). Важливим фестивальним заходом був велопробіг "Івано-Франківськ – Яремча -Верховина – Косів – Шешори", який тривав кілька днів. Учасники фестивалю мешкали у кількох наметових містечках, а також у шешорських садибах, що є потужним поштовхом для розвитку зеленого туризму. Щоправда, природоохоронне спрямування фестивалю, на мій погляд, мало невиразний характер, а певна частина "зелених туристів" не лише не переймалася чистотою довкілля, але й додавала сміття, утилізація якого у Шешорах і в окрузі є проблематичною.
Форми й фактури шешорського природного середовища придатні для втілення найрізноманітніших художніх задумів вельми перспективного лендартівського напрямку. Тому під час фестивалю українські й зарубіжні митці, співпрацюючи з природою, перетворили частину пойми ріки Пістиньки на "відкриту галерею" творів лендарту. Елементи рельєфу, об'єкти підстилаючої поверхні й гідрографії, нижні шари атмосфери, нічний час доби стали частиною художніх композицій, зроблених з використанням природних матеріалів -деревини, каміння, трав, вогню тощо. Щоправда, віднайти ці творіння, не маючи схематичного плану їх розташування, було нелегко. Незважаючи на докладання значних зусиль, мені пощастило побачити лише 8 безумовно цікавих за задумами й результатами втілення композицій.
Музична складова фестивалю, поза всяким сумнівом, була головною. Організатори розподілили фестивальні дні між учасниками таким чином: 12 липня – нова сцена (українські гурти, що вперше грають на „Шешорах", серед них і маловідомі, і вже широко відомі); 13 липня – джазова сцена (етноджазові колективи з України та зарубіжжя); 14 липня – фолькова сцена (народні колективи, що грають автентичну музику).
Отже, на 1-й фестивальний день планувалися виступи українських гуртів "Аґао", "Сполохь", "Оркестр Янки Козир", "ХО!", "That Black", "Вертеп", "Zsuf, "Вій", "Гурт Йо'Гурт", а також "Yoki" з Росії та "Red Cardell СагсІеІІ" із Франції.
На 2-й день виступали українські "Карпатіяни", "ДахаБраха", "Бурдон" та "Гайдамаки", а також "Фолк-джаз формація" з Болгарії, "Тригон" з Молдови, "Маrаса" й "Rachat-Lucum" з Чехії, "Оркестр святого Миколая" з Польщі.
На 3-й день – Родинний ансамбль Тафійчуків (з Буковця Івано-Франківської області), ансамблі українських (приазовських) греків "Бір тайфа" (зі Старого Криму) й "Сартанські самоцвіти" (із Сартани), "Буття", "Очеретяний кіт" (з Вінниці), "Перкалаба" (з Івано-Франківська), Ансамбль с.Збраньки, а також "Тропанка" (з Болгарії), "Czaldy-Valdy" (з Чехії), "Наbаkuk" (з Польщі), російських Dj-їв Pubert та Zаzі.
Проте, зазначений розподіл був умовним, бо кожного дня на сцені представлялися й інші музичні напрямки, а виступи окремих гуртів переносилися. Зазначеної у програмі послідовності виступів учасників дотримано не було, а перерви між виступами іноді тривали довше 10 хвилин. Головну фестивальну сцену облаштували на футбольному полі, неподалік від русла річки з мальовничими порогами. Промови ведучих концертів іноді скидалися на благання підтримати оплесками той чи інший гурт, прохолодно сприйнятий публікою, іноді демонстрували (можливо несвідомо) фестивальний гумор. Приміром, ведучий просив освітлювачів: "Давайте трохи більше світла! Але не так мало!", або ж офіційно оголошував: "Павла Нечитайла з гурту "Пропала грамота", який виступав минулого року, розшукують!"
Присутня перед сценою і навколо авдиторія по-різному сприймала виступи музичних колективів, запальні танцювальні мелодії найбільше відповідали настрою сотень молодих душ, налаштованих у веселому безтурботному настрої на ейфорійний стан. Особисто мене приємно вразив дніпропетровський гурт "Вертеп", який до місця й до часу виконав, з поміж іншого, календарну пісню на свято Петра й Павла. А виступ тернопільського "Зсуф-у" на фестивалі видається мені прикрим непорозумінням, втім – на колір та смак товариш не всяк. Чеський "Рахат-Лукум" демонстрував танці азійських народів. Певно, краще з цим упоралися б турчанки, арабки чи індуски. Про популярність окремих гуртів може свідчити, наприклад, те, що присутні на стадіоні неодноразово вимагали виступу Гайдамаків, який організатори переносили на пізніший час.* Вживання (і продаж) на стадіоні спиртних напоїв (крім пива) було заборонено, порушників порядку косівська міліція чемно виводила за межі поля. Пожежники та медичні працівники також забезпечували спокійний перебіг фестивальних заходів.
Навколо ігрового поля стадіону були розташовані торгові намети та лотки, де можна було і поїсти і придбати потрібні вам речі. Продавалися музичні диски й касети, книги (в тому числі українознавчого змісту), вироби декоративно-прикладного мистецтва, предмети місцевого побуту, антикварна зброя, військові однострої тощо. Можна було оглянути привезену частину експозиції одного з Косівських музеїв (лише приватних музеїв там налічується вже 5). А якщо ви дука чи просто власник товстого гаманця й великого багажника в авто, о, тоді ви можете придбати чималеньку дерев'яну скриню і наповнити її традиційними виробами місцевих майстрів. Народні ремесла у Шешорах хоч і підупали, та ще не зникли. Нагадаємо, що традиційний одяг гуцула складався з суконних штанів, постолів на ногах, кресані (капелюха) прикрашеного пером і плетеним барвистим шнурком, сардака (гуні), кептаря, вишитої дзюбеньки, сорочки з грубого домотканого полотна, писаного топірця (сокирки) в руці, широкого ременя (череса), прикрашеного металевими ґудзями, та пари пістолів за ним. Взимку носили кожухи й шапки-клепані.
В часи СССР предмети матеріальної культури Гуцульщини, предмети її давньої народної творчості (посуд, кахлі, одяг, меблі тощо) масово вивозилися до Москви, Ленінграда, далеко за межі України. Чи повернеться хоч крихта вивезеного в Україну?
Всі охочі могли досхочу поспівати, взяти участь у різних творчих майстернях (наприклад з навчання танцям різних народів світу, з виготовлення вузлової ляльки-мотанки, з вивчення карпатських трав тощо). Тому межа між виконавцями та авдиторією була прозорою, гості-глядачі були одночасно й учасниками фестивального дійства. Бажаючі відпочити від фестивальних турбот мали змогу походити босоніж по вранішній росі трав'яного килиму, досхочу побавитися у кришталево чистій і досить теплій воді біля водоспадів, по-засмагати на кам'янистому плесі, постояти на рухливих підвісних мостах над стрімкими пістинськими потоками, погуляти у пахощах квітучого різнотрав'я долин, піднятися стежками чи на підйомнику в гори, гайднути автобусом до Космача і там, у космацьких горах, посмикати за сиві бороди хмари, що утворилися десь над Атлантикою, позбирати в лісі малини або чорниці (цих ягід вродило рясно і настигли вони саме на фестивальні дні), по-насолоджуватися шешорськими краєвидами з гордими горами на обрії, поспілкуватися з милими місцевими мешканцями, посидіти у компанії друзів чи нових знайомих (наприклад, із близької Румунії чи з далекого Маріуполя) біля вечірньої ватри з димком.
Фестивальні дні припали на пору між великими місцевими святами. Напередодні у Косові святкували храмове свято й день міста, а в першу післяфестивальну неділю відзначали храм у Шешорах.
Прикро, але фестиваль як комплексний захід загалом не орієнтований на впровадження української мови у суспільну практику. Наприклад, майстер-клас зі східних танців викладався російською, а окремі представники оргкомітету зачувши російську одразу на неї пере
Представлена на фестивалі російська етнічна музика звучить у Карпатах неприродно, неорганічно, вона дисгармоніює із природно-духовним ландшафтом Гуцульщини. Крім цього, особисто я сприймав її як наругу над здоровим глуздом і моїм почуттям національної гідності. Утекти в Карпати від засилля російської попси у київських маршрутках, у радіо і телеефірі, в закладах громадського харчування тощо, щоб "насолодитися" новітніми російськими "частівками"? Щоб наблизитися до творчого й гармонійного співіснування людини зі світом, який її оточує (що проголошують організатори фестивалю), варто, на мій погляд, у майбутньому при запрошенні музичних колективів ураховувати сумісність місцевого (гірського, українського, гуцульського, патріотичного) природного, культурного, історичного середовища з творчістю претендентів на участь у фестивалі. Враховуючи географічну, господарсько-культурну, цивілізаційну належність народів, напевно, природно побачити й почути у Шешорах, насамперед, представників Альпійсько-карпатської смуги Європи, Балканського півострова, можливо, Піренейського регіону та інших гірських районів Європи і Азії (Малоазійського півострова та Кавказького регіону).
Не маю наміру нав'язувати моє сприйняття іншим. Але як людина, вихована в російській культурі, хочу зазначити, що багато українців (можливо навіть більшість) призвичаїлися до свого напівзросійщеного стану такою мірою, що або не помічають і не усвідомлюють цього, або ж сприймають це як належне, як даність, від якої й позбуватися не треба, адже це, на їхню думку, є нормою. Та на наше щастя є ще такі українські землі, де етнічне перетворення не зайшло далеко, де різницю між своїм – українським, і чужим, зокрема російським, відчувають природно, не силкуючись.
Мальовниче село Шешори (місцеві мешканці роблять наголос у назві села на першому складі) є чудовим місцем для проведення подібних заходів. Якщо у когось з'явиться бажання організувати літню українознавчу школу для іноземних громадян, то знайти краще місце буде важко. Село простягнулося вздовж бурхливих берегів річки Пістиньки (Пистиньки) на 9 км. Довжина річки, що біля Коломиї зливається із Прутом, становить 56 км. (34,8 милі), площа басейну – 661 км. кв. У Шешорах на Пістиньці є кілька водоспадів, найвідоміші з яких Великий та Малий Гуки. Біля них є спорожніла туристична база, куди не так давно приїжджали туристи з найвіддаленіших куточків колишнього Союзу.
Нижче водоспадів на ріці утворилося плесо, ця місцевість має назву "Синіплясо" (певно дається взнаки польський вплив), а ще нижче розкинувся "Лужок". Від центру Шешор до районного центру (Косова) близько 8 км. Землі, підпорядковані Шешорській сільраді, межують із територіями сусідніх сіл: Пістині, Уторопів, Прокурави, Річки, Соколівки. На південному сході від села витягнулася гора Кінь, а на протилежному боці розташовані найвищі гори села Брусний та Курмитура (їхні верхівки сягають близько 960 м над рівнем моря), а також Росо-хата, Рокита, Лебедин, Радул, Млаки, Верхоблаз. У заповідному урочищі Лебедин (бл. 40 га), на висоті 650 м над рівнем моря є невелике озеро природного походження, в улоговині, яке називають Лебединим озером. Шешорські гори вкриті лісами з буку, смереки та інших порід.
Територія ця була у складі Галицького, потім Галицько-Волинського князівства. Після його занепаду за ці землі змагалися Молдова, Угорщина, Польща. 1387 р. ці терени опинилися у складі Польського королівства. Претендували на них і турки. Б. Хмельницький, на жаль, не зміг об'єднати "всю Русь, аж по Віслу" в єдину українську козацьку державу. Розподіл Польщі між сусідніми країнами у XVIII ст. призвів до переходу українського Прикарпаття до Австрії (пізніше – Австро-Угорщини). У 20-х – 30-х роках XX ст., після програшу українцями визвольних змагань 1917 – 1920 рр., тут знову правили поляки. Восени 1939 р. прийшли господарювати росіяни, влітку 1941 р. – німці, через три роки – знову росіяни. У часи виборювання Україною незалежності, тобто при творенні новітньої української історії, шешорці, як і всі гуцули, були надійною соціальною базою патріотичних українських політичних сил. Нагадаємо, що на позаминулих виборах до Верховної Ради України людність гуцульської частини Івано-Франківської області дала найбільший відсоток голосів за виборчий блок "Національний фронт" (щоб потрапити до парламенту йому не вистачило голосів для подолання 4-відсоткового бар'єру). На останніх виборах до Верховної Ради місцева людність підтримала "Нашу Україну" та "Блок Юлії Тимошенко", а на президентських виборах 2004 р. – Віктора Ющенка.
Першою письмовою згадкою про село вважається запис про село "Гестерув" Косівського повіту 1445 р. Походження назви села точно невідоме, з цього приводу серед селян існують найрізноманітніші здогадні версії (зважаючи на витягнутість села – від "ще шуруй", від "шершнів", якими тут начебто колись кишіло, або від якогось співзвучного молдовського чи татарського слова та інші). Можливо невипадковим є сусідство гори "Кінь" та поселення "Шешори". Адже ремінна кінська упряж із шлеєю та посторонками називається словом "шори" (бокові щитки на вуздечці, призначені для позбавлення коня бокового зору, щоб він не лякався й не відволікався також називаються шорами; інші шлейки теж називають шорками не лише як частину кінської упряжі). До речі, характер залягання гірських порід біля підніжжя гори Кінь і в нижній її частині такий, що окремі найміцніші шари, виступаючи над іншими, перетинають пойму Пістиньки і тягнуться від Коня (гори), ніби його шори. У кількох випадках саме ця кам'яна шорна упряж Коня і призводить до утворення шешорських водоспадів, які віддавна сприяють приверненню уваги до геоморфологічних особливостей тамтешнього природного середовища. В оповитому легендами гуцульському краї (зокрема про загибель татаро-монгольського війська на Лебединому озері, про Довбуша) поява назв природних об'єктів, місцевостей, пов'язаних із образом коня і шор, не дивина. Кінь і вівця – давні супутники людини цього краю і в реальності, і в уяві. Отже, "Кінь ше й шори" – це у Шешорах.
Степан Пушик стосовно назви села написав такі поетичні рядки:
Де Гук гуде, де плай на Соколівку,
Де видно Кичеру і Радул та Брусний,
Я йшов цимбали слухати й сопілку –
І співанів шешорських голосних.
Тут спало у міжгір'ї хмарне море,
Був верх Рокити чистий, як із скла.
А я питав у гордого села,
Хто дав йому таке ім'я – Шешори,
Та пам'ять відповісти не могла.
Лиш білий дід, що знав знахарське діло
(В добу ракет і це добро було!)
Сказав мені: "Село старе згоріло.
Там "царина", а це – "нове село".
Цариною шешорці називають частину сучасного села в його центрі. А місце, де був панський двір донедавна називали "Дворище". Місцевість, де стояв шешорський замок (відомий від 1644 р.), тепер називається "Замческо". Ще є "Осередок", "Заворіття", "Якобівка", "Дем-ня", "Заріччя мале", "Заріччі великі", "Самбір". У Шешорах сьогодні мешкає близько 2 тисяч осіб. Серед корінних мешканців села поширені такі прізвища: Василащук, Якібчук, Гриметчук, Братівняк, Михайлюк. Господарство цього поселення будується на рекреаційних ресурсах (які використовуються лише частково), аграрно-кліматичних та лісових ресурсах. Від 1 січня 1998 р. село має статус курортного (згідно з постановою Кабінету міністрів від 15.12.1997 р.) На краю села міститься функціонуючий санаторій. Переважно у центральній частині Шешор розташовані приватні готелі. У селі є православна церква Святої Параскеви з давнім цвинтарем на її території. Житлові будинки та господарські приміщення шешорців красиві – це цегляні та дерев'яні, криті черепицею, шифером, бляхою, прикрашені в найрізноманітніший спосіб будівлі (іноді для цього застосовуються шматки дзеркал). Подекуди збереглися старі дерев'яні оселі початку XX ст. Раніше будувалися порівняно невисокі хати з круглого обтесаного дерева із високим дахом, критим драницею. Коло хати розташовували стайню, комору, хлів, город і пасіку. Оселі стояли розкидано. Тепер переважає вуличне планування поселення. У місцевих садках традиційно ростуть яблуні, груші, черешні, горіхи, чорний тернослив.
У селі є пам'ятники Тарасові Шевченку та Іванові Франку. З нагоди антисовєтської промови В'ячеслава Чорновола 1965 р. біля пам'ятника Т.Шевченкові кілька років тому встановлено пам'ятний знак. Найдовша вулиця Шешор названа ім'ям Лесі Українки.
Не байдужі шешорці до долі української мови, хоч у них, порівняно із більшою частиною країни, мовна ситуація більш-менш задовільна. Олександра Василащук – колишня викладачка музики у місцевій школі, написала пісню, в якій доля української мови простежується як доля дитинки, дбайливо викохуваної батьками у колисці.
Налетіли тучі-хмари,
Колисочку ту забрали.
Плакали слова сльозами,
Стали забувати мами.
Поверніться до родини,
Пригадайте кущ калини.
Нагадайте колисочку
Солов'їну співаночку
Хай не стогне Україна
Що цурається родина
Свого слова, свого роду,
Українського народу.
Виховний український патріотичний і загалом українознавчий вплив фестивалю на українську молодь, за моїми спостереженнями, надто маленький, з усього видно що такої мети організатори й співорганізатори не мають. А шкода. Адже місце надто вже сприятливе для комплексної, системної українознавчої діяльності. Може НДІ українознавства (зокрема його філія "Гуцульщина") попрацює в даному напрямку? Використовуючи результати науково-дослідної українознавчої роботи НДІУ по силах розробити й опублікувати науково-популярний путівник по Шешорах для туристів, організувати для учасників наступного фестивалю оглядову пішохідну екскурсію по Шешорах і круглий стіл для обговорення однієї з багатьох гострих українознавчих тем (наприклад у культурологічній площині).
Побажаємо фестивалю стати традиційним, надалі активно популяризувати не лише музичні, але й інші компоненти української етнічності, живитися нестримними й бурхливими, як шешорські водоспади, творчими ідеями й замірами, які б захоплювали у свій вир щоразу ширше коло учасників, небайдужих ні до долі української природи, ні до долі української культури.

При підготовці статті автор використав розповіді мешканців Шешор, малу та текстову інформацію благодійного інформаційно-видавничого центру "Зелене досьє", розміщені на сайті – http://www.dossier.kiev.ua/, повідомлення, наведені на сайті – http://www.kosivart.com/.

ЛІТЕРАТУРА
1.О.Василащук. Шешори: на терезах часу. – Косів: Писаний камінь, 2000. – 221 с.
2.О.Василащук. Мелодія гір. – К., 1999. – 86 с.
3. Гуцульщина. Короткий довідник. / Ред. колегія: П.Лосюк (голова редколегії), Ю.Боєчко, М.Городенко, І.Зеленчук, В.Карий, В.Козьменчук, Н.Крет (відп. секр.), В.Петричук, В.Шкурган, Б.Штундер. – Косів: НДЛ "Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство", 2002. – 125с.
4.Пелипейко І.А. Косів: люди і долі. – Косів: "Писаний Камінь", 2001. – 368 с.
5. Пелипейко І.А. Населені пункти Косівщини. / Орг. ком-т з підг. дов-ка: М.Цьок (голова), І.Андрусяк, А.Ільницький, Я.Матійчак, Р.Рудник, П.Сіреджук, В.Шкурган. – Косів: "Писаний Камінь", 1995. – 119с.
6."Дзеркало тижня" – жовтень 2003 р.
7."Академия" – травень 2005 р.