Автор: Радевич-Винницький Ярослав кандидат філологічних наук, доцент кафедри української мови Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка.

Рідна мова у ситуації двомовності (Українські реалії)

Рідна мова асоціюється з такими явищами, як рідна мати, рідна земля, рідна країна, рідний народ тощо. Сталі словосполуки – найменування цих явищ – мають прозору внутрішню форму, тому їхня семантика сприймається як однозначна й самозрозуміла і не потребує тлумачень, уточнень чи коментувань. Це засвідчує слововживання у текстах українських поетів, учених, мислителів, зосібна М.Шашкевича, Т.Шевченка, О.Потебні, І.Франка, М.Грушевського, І.Огієнка та ін. Правда, не завжди така однозгідність спостерігається щодо сфер уживання української мови та її статусу як атрибуту нації. Одні автори (М.Максимович, М.Костомаров, М.Драгоманов та ін.) доводили, що рідною мовою належить писати твори лише для домашнього вжитку або ж для низів українського суспільства, інші (В.Антонович, Д.Донцов, а в наш час – В.Мороз) – що рідну мову не слід трактувати як найважливішу ознаку нації.
Події ХХ ст. із «злиттям мов», «двома рідними мовами», цілеспрямованою маргіналізацією української мови, а останніми десятиліттями – глобалізаційною девальвацією традиційних національних вартостей хоч і не змогли змінити онтологічної суті рідної мови, якоюсь мірою захитали самоочевидність цього поняття. Але для українців рідна мова і надалі залишається чи не найважливішою проблемою національного буття. Кожен третій українець проживає за межами України – на українських етнічних територіях або ж у діаспорі. У самій Україні державність мови титульного народу є більше декларативною, ніж реальною, до того ж не припиняються вимоги поділитися її державним статусом з мовою, яка століттями була знаряддям винародовлення й асиміляції українців. Наслідки тривалого антиукраїнського лінгвоциду не подолані – навпаки, за білоруським зразком, продовжуються намагання остаточно витіснити корінну мову України не лише з найважливіших сфер спілкування, а й із душ її носіїв. Не тільки за кордоном, але й у своїй країні українець вимушений, крім рідної, користуватися другою мовою. Це не може не відбиватися на його розумінні значення і суті рідної мови та на ставленні до неї. У суспільній свідомості ще доволі поширені релікти радянських ідеологем, антиукраїнські стереотипи. «Для ідеологічно та психічно зашорених українців національне не тільки було, а часом і досі залишається неприйнятним, а то й ганебним» [16, 4]. Попри виняткову національну та соціальну значущість, а отже, й наукову актуальність, проблема «рідна мова у ситуації білінгвізму» як складова українознавчого концентра «Україна – мова» ще не отримала об’єктивного і всебічного висвітлення.
Мова народу, до якого належить людина
Вираз рідна мова у плані змісту є ейдетичним (побутовим, мовним) поняттям, суть якого розкривається, насамперед, у протиставленні виразові чужа (іноземна) мова. У нормальних етносоціальних умовах словосполука рідна мова вживається як значеннєво самоочевидна, тобто не потребує домовлюваності між учасниками комунікативного акту щодо обсягу і структури маніфестованого ним поняття.
У неодномовних спільнотах, де неминучими є міжетнічні тертя або й конфлікти на мовному ґрунті, в семантиці виразу рідна мова набуває значно більшої значущості конотативна складова. Адже рідна мова – оберег спільноти, знаряддя і водночас символ етнічного самозбереження, національної самобутності, вмістилище колективної історичної пам’яті, засіб самоідентифікації (нерідко демонстративної, акцентованої) членів спільноти. Ставлення до рідної мови стає елементом фольклору, зокрема паремії та формул етнопедагогіки, вона викликає поетичні роздуми, оспівується в піснях тощо. Водночас посилюється увага до денотативного та сигніфікативного значень цього виразу: проблеми рідної мови породжують суперечки, публічні дискусії, наукові дослідження, а заодно – псевдонаукові кривотлумачення та політичні спекуляції.
На нинішньому Заході, в країнах, де існують відкриті чи притаєні національно-мовні проблеми, часом навіть відомі лінгвісти ставляться до поняття рідної мови негативно, релятивізують його або ж ототожнюють її з «першою мовою»: «Поняття «рідна мова», яке б зберігало з дитинства до самої смерті привілейоване становище, слід рішуче відкинути» (А.Мартіне); термін «рідна мова» дуже мало важить у багатонаціональному суспільстві, де з дитинства знають дві, три або більше мов (Ле Паж); група, що розмовляє рідно...