В глибінь тисячоліть слідами чорних турів
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.

Досліджується рясне відбиття семеми чорнотур в українських назвах і прізвищах, особливо у винятково важливих для української історії етнонімах кімери-сівери, меланхлени, савдарати, малоруси-чорноруси, галичани.

Ключові слова: українознавство, етимологія, індоаріка, українські «турові» назви, прізвища й етноніми, індійські та іранські «туровіі» імена й назви.

Следами черных туров вглубь тысячелетий

Исследуется обильное отражение семемы чернотур в украинских названиях и фамилиях, особенно в крайне важных для украинской истории этнонимах кимеры-сиверы-северы, меланхлены, савдараты, малорусы-чернорусы, галичане.

Ключевые слова: украиноведение, этимология, индоарика, украинские «турьи» названия, фамилии и этнонимы, индийские и иранские «турьи» имена и названия.

Through Millennia with Black Turs

In the article author examined reflection of the name of chornotur (black tur) in Ukrainian names and surnames, especially in such important for Ukrainian history ethnicons as kimery-sivery, melankhleny, savdaraty, malorusy-chornorusy, halychany.

Key words: Ukrainoznavstvo, etymology, Indoarika, Ukrainian “tur” names, surnames and ethnicons, Indian and Iranian “tur” names.

В глибінь тисячоліть слідами чорних турів

1. Калакура і Калатура
Ярослав Калакура, відомий сучасний історик і бібліограф, під час одного нашого спільного семінару з українознавства в Київському Будинку вчителя, де я розповідав про давні українсько-індійські зв'язки, поцікавився в мене, що може означати його прізвище. Я відповів, що в нього цілком індійський вигляд і з санскриту воно – семантичний двійник українських прізвищ Чорновіл, Чорнотур. Бо санскр. kаlа – "чорний", а kura (хінді kur) – "бик", "тур". Ярослав Степанович мовив, що це схоже на правду, бо в його рідному селі побутує і прізвище Калатура, яке, виходить, тотожне прізвищу Калакура.
Зараз я можу долучити сюди й іранські факти: осет. kur, kyr, іран. kur, kurush, памірське gur – “бик” (СИФ, 201) Український антонім до прізвища Калакура, що має і форму Калакур, – Білокур, тотожне прізвищам Біловол, Білотур і Білогур.
Вже після тієї нашої розмови мені до рук потрапила книжка Дмитра Шпака "Тлумачний словник топонімів села Старі Кути" (Львів, 1998). І в ній я знайшов назву Калатура й підтвердження тому, що я казав тоді Я.С.Калакурі. Дмитро Шпак, багаторічний і невтомний дослідник рідного краю, пише, що Калатура – урочище з потічком на Косівщині, колись священний гай, де водилися могутні й священні, як і дуби тут, тварини. Й ілюструє сказане щедрівкою:

Поїдемо ж ми... за чорним туром...
Та єк надибав чорного тура,
Чорного тура, грубого звіра;
І сніпок стрілочок не долітає,
І тугий лучок не дострілює,
Ясна шабелька не дорубає:
Та сивий коник із ніг спадає,
Гордий молодець із страху вмліває...

Автор книжки слушно зауважує, що цей щедрівчаний тур якраз і живе в назві Калатура. Щоправда, вірно визначивши тура в назві, перший компонент він визначає як "коло", "біля". Тож уся назва отримує тлумачення "Коло тура", "Біля тура" або "Там, де (є) тур" (ТС, 61 – 66). Насправді ж Калатура й означає те, про що мовить давня щедрівка – Чорний Тур, Чорнотур.
Далі Д.Шпак наводить деякі цікаві й пізнавальні факти – свої і з книги А.Крищука "Українська міфологія" (Тернопіль, 1994). Дещо з того повторимо своїм викладом і ми, іноді з коротким коментарем.
Тур – бог ратної справи, могутній, незламного духу, віри. Ідол його мав вигляд чоловіка з залізною головою тура, роги в нього – срібні, тулуб – у кольчузі, в правій руці – короткий спис чи меч. У нього просили краси й сили, а найдужчих і найхоробріших юнаків називали турами.
В індійців бик теж уособлював віру, закон, вважався опорою впорядкованого, справедливого, праведного світу (УЗ, 253 – 255). У Давній Індії самців чорної масті жертвували Варуні, богові-охоронцю космічного закону й західної сторони світу, згодом – владиці водних просторів, як і грецький Посейдон. Варуна – покровитель воїнського стану, з ним ототожнювався племінний ватажок, князь, цар. Слов'янський аналог Варуні – Дажбог, а русичі, княжа дружина в "Слові" – Дажбожі внуки. Тож і Дажбог мав пов'язуватися з чорним биком-туром (ТРС, 68 – 81). В Україні жертвоприносини чорного бика зафіксовано востаннє 1520 року.
На Галичині у вересні відзначали Туриці – свято Тура. Селом водили молодого бичка й приспівували: "Ой Туре, Туре, Туре небоже, ой повернися та й подивися. А в господаря пана Івана, в оборі прибуток, честь йому й шана..."
Що в Галичині відзначали Туриці – не дивно, бо ж і галичани – чорнобичичі, чорнотуричі, і Галич – "Чорнобиків", і Галичина – "Край Чорного Бика". Та про це далі.
Тур був великий і грізний, його боялись і підносили йому щедрі дарунки. Купальської ночі Тур виходив із кам'яної гори, ревів, аж двигтіла земля, й ішов випасати цвіт папороті, аби ніхто той цвіт не знайшов, бо тоді людина розумітиме мову природи. Небіжчика везли в останню путь запряжені в сани воли, без огляду на пору року чи на те, є сніг чи ні.
Шаноба до тура-бика збереглася в Карпатах чи не донині. На Гуцульщині й досі відчутне благоговійне ставлення до худоби. Слово гуцул і означає бичич, турич (гут, гуд “бик” + ул " -ів//-ов"), а Гуцульщина – "Край бичичів-туричів".
Захопливу оповідь про полювання на тура Купальської ночі подає гуцул Ю.Федькович. Оповідання П.Куліша "Орися" містить романтичну легенду про золоторогих турів, їх оспівують наші щедрівки. "Влес-книга" знає жіночу іпостась Тура-Бика – корову Замунь.
Санскр. go, gu, gau – "бик", "корова" означає і "земля", бо корова й земля – обидві годувальниці. Певно, грец. део "земля" та санскр. дай "корова", "земля" споріднені. За "Влес-книгою", від корови Замунь походять коровичі-кравенці-українці. А Іран. zamin якраз і означає "земля". Тож Корова-Замунь – це і є Корова-Земля.
Кала в прізвищах Калакура й Калатура, Каль у назвах тотожні санскр. kala – "чорний", "темний", вони широко відбиті в українських гідронімах: Калка, Калець, Кальник, Кальчик, Кальна, Кальнівка, Кальниця, Кальничка, Кальновець, Каламутка, Калило, Калище, Калюс, Калюсик, Кальміус, Калагірка, Калигірка, Кальниболотка, Калуш, Кальновий Ярок тощо (СГУ, 228 – 232).
Назви з kala – "чорний" виявляє в Криму і тлумачить (іноді під знаком запитання) О.М.Трубачов, російський дослідник індоаріки в Північному Причорномор'ї:
Кала-міта(=Інкерман, Каламіт). Від д.-інд. kala "темний, чорний" + mita "збудований" (від ті – "зводити", "укріплювати");
Кала-рас – "Чорна ріка" (?);
Калі-ера – "Чорна гора" (?). Порт венеціанців між Судаком і Феодосією, в околицях Карадагу (ХІІІ – ХV ст.; 1367 року захоплений генуезцями, 1475 – зруйнований турками). І Карадаг – "Чорна гора";
Калі-стана (Каллістон) – перевал між горами Шуврі та Хріколь у Криму. Виводиться від д.-інд. /та/ "чорна", як ім'я богині Калі (дружина Шіви), й sthana "місце". Тобто "Місце (богині) Калі", "Святилище Калі";
Калі-тіра – "Чорний берег" (?).Callitera, Callitera (1367), Саllіtrа (1480), Саllitta (1514) – назва Ялти на італійських картах і в документах;
Калі-варді – "Чорна вода"; Саlіоrdі – одне з шести міст внутрішньої Таврики. Пор. д.-інд. vardhi "океан", vаrі "вода". Можливо, назва тотожна тюрк. Кара-су – "Чорна ріка" (ІА, 244 – 245).
У цих назвах, задовільне чи незадовільне їх тлумачення (можливі й інші пояснення деяких із цих назв), безсумнівний перший елемент, пов'язуваний із д.-інд. kala – "чорний" чи kаlі – "чорна". Тлумачення Калі-стана, Каллістон (пор. укр. стан} як "Місце, Святилище Калі" дуже ймовірне, зважаючи на рясноту "дівиних" назв у Криму й по всій Україні і на те, що святилища богині Діви зводилися на високих пагорбах і стрімких скелях. А Калі "Чорна" грізна іпостась саме Діви-Деві – "Богині", дружини Шіви, інше ім'я якого Вріш – "Бик", тотожне нашому Влес.
І самі тури рясно відбиті в українських назвах: ріки Тур, Туринка, Туричка, Тур'я, Турійка, Турочка, Тур'янка, Турла, Турець (озеро), міста Тур, Турів і село Турів на Чернігівщині, Туриця, Турея, Турівля, Турка, Тур'/' Ремети на Закарпатті й Львівщині. Лише топонімів із Тур в Україні – близько ста, особливо їх багато на Закарпатті й Волині (ТСУ, 359). Волинський письменник Віктор Лазарук в екологічному романі "Світязь" пише: "Давня Волинь і Полісся – то край вічних дощів, невловимих ятвягів і диких турів. Тур був поширений по всій Європі й особливо на Волинському Поліссі. В Затурцях, Туропині, Туричанах, Туровичах, Турі й Турійську легендарні буй-тури водилися масово. Звір пасся на березі Тур-озера й Туреченського, пив шовкову воду з тихоплинної Турії. Такої густоти турової топонімії не знає жодна європейська країна. Але не тільки в географічних назвах тур продовжує жити. Він увічнив своє ім'я в людських прізвищах..." Останній представник цього найдавнішого виду тварин на землі загинув 1627 року.
У Давній Індії, як згадувалося, самців чорної масті жертвували Варуні, який асоціювався з нічним небом, тоді як Мітра – з денним. "Варуна – це ніч" мовить давній текст. Цар чи князь коронувався на престол тільки вночі. Санскр. уагипа й укр. вороний – етимологічні двійники, у них спільне походження й однакове значення. Слово вороний наявне в назві Вороніж, тотожній назві Чернігів.
А ще – в загадковому виразі бусови врани зі "Слова о полку Ігоревім".

2. Бусови врани
"Всю нощь сь вечера бусови врани вьзграяху у Пльсньнска на болони, бьша дебри Кисани й несоша кь синему морю".
О.Трубачов пише: "Це місце в "Слові" лишається темним, здебільшого через загадки топонімії: Плеснеск чи Плесенськ шукали в Галіції (Галичині – С.Н.) та біля Києва, назви ж Кисань так і не знайшли "на цілій Русі". А проте "Слово" в даному пункті містить точну, хоч і унікальну інформацію про округу Кіsаn, Кіnsаnоus (XIV ст.) в долині Апушти, в Криму. Ця назва, при всій її етимологічній неясності й відносно пізній середньовічній документації, носить давній характер і локалізується в землі таврів. Контекст "Слова" лише підтверджує наше порівняння і вкладає його в точний маршрут бусових (?) воронів, які "...були в долині Кисанській і понеслися до Азовського моря" (бо синє море в давньоруській літературі – це Азовське море, пор. іще Синя вода = Дон)" (ІА, 59 – 60).
Як бачимо, вираз бусови врани О.Трубачов перекладає як бусовіворони', він вагається лише щодо слова бусові, тому й ставить біля нього знак запитання. Слово ж врани у нього сумнівів не викликає, для нього це – іменнику множині, який означає ворони (птахи).
Хоча насправді це прикметник вороний, в деяких і нинішніх слов'янських мовах – врани. Бусови (правильно бусове) – не гіпотетичний прикметник бусовий, що його тлумачили з тюркських мов то як босий, то як сірий чи сизо-рудий (ВЭ, 86), а множина від цілком реального іменника бус, тобто бусове. Форма множини з -ове властива українській мові: панове, сватове, братове, у "Слові" – хинове, тарголове. І сьогодні в карпатських селах чути колядки й щедрівки, в яких "межи горове два яворове", "попід борове лежать снігове", де "по городцях ростуть макове", а "по толойці цвітут ружове" (ФМ, 50). Цілком український і порядок слів у реченні, коли за іменником іде прикметник: бики половії, коні воронії.
Тож вираз бусови врани, правильно бусове врани – буси вороні, тобто чорні буси. А що таке буси, збагнути неважко: це бики, тури (пор. лат. bоs – "бик", воно ж у назві Боспор – "Переправа Бика"). Означення тура латиною – bоs primigenius "первісний бик", сюди ж укр. бузівок – "бичок". Автор "Слова" згадує врем’я Бусово – чи не часи Босфорської держави, що існувала на теренах України майже тисячоліття, починаючи з V ст. до н.е? Столицею її був Пантикапей (нинішня Керч), що називався і Боспор (слов. Воспор).
Отож бусови врани – це бики вороні, тури вороні, а звичніше й сучасніше для нас – вороні бики, чорні тури. Як виявляється, вони мають родичів і семантичних двійників іще в ІІ – І тис. до н.е.

3. Меланхлени й Савдарати
У Геродота меланхлени – плем'я не скіфське, хоч і має скіфські звичаї. За В.Траковим, меланхлени мешкали на північ від скіфів царських на лівобережжі Дніпра, а царські скіфи займали степ уздовж Меотиди (Азовського моря) до Танаїсу (Дону) і Північний Крим до гір, де мешкали таври – "бичичі". На Верхньому Дінці розташовує меланхленів Б.Шрамко. П.Третьяков відводить їм лісостепове лівобережне Подніпров'я і вважає, що назва меланхлени відбита в назвах Чернігів і Вороніж. Ю.Гаглойті гадає: меланхлени жили в ареалі сучасної Абхазії, вони ідентичні савдаратам, частині скіфів, а меланхлени – грецький переклад скіфського савдарати, бо осет. савдар – чорновбраний". І Граков ототожнював меланхленів із савдаратами. За Л.Єльницьким, Геродотові й кавказькі меланхлени – одне й те саме плем'я, а назва меланхлени асоціюється з чорними бурками кавказьких племен.
Отже, наявна певна розкиданість думок щодо меланхленів і їх локалізації. Та для нас істотно те, що вони жили в Давній Україні й що такий авторитетний історик, як П.Третьяков, вбачає у них праслов'ян і пов'язує назву меланхлени з назвами Чернігів та Вороніж. Справді, етнонім меланхлени містить теlаn – із грецької "чорний". Назви обох міст мають елементи з цим значенням, а -іг та -іж (від іng "бик") – етимологічне тотожні. Тож назви Чернігів і Вороніж – "Місто Чорного Бика". Хлени в меланхлени тлумачиться як "одягнені", а підтвердження шукають в Іран. савдарати, з якого нібито скальковане меланхлени. Проте осет. савдар насправді означає "чорний бик". Іранські мови знають слова й словосполучення, де дар – саме "бик", "тур": пушту doure"тур", dur в осет. zebidyr"тур" (пор. зубр), памірське (ваханська мова) d(ы)r-uksh – тур-бик", де uksh споріднене з санскр. иksha (англ. оx)//иkshan й авест. иhshan – "бик" (ВЯ, 197).
Тож савдарати, отже, й меланхлени – чорнобичичі, чорнотуричі. Сав-дару савдарати тотожне тмутор "чорний тур" у назві Тмуторакань – "Місто Чорного Бика": перші компоненти в них семантичне, а другі – етимологічне тотожні. Тмуторакань – двійник назв Чернігів і Вороніж. І слушно припускає український дослідник О.С.Стрижак, що назва Чернігів могла постати від Черніг – воно й означає "Чорний Бик". Додамо тільки, що запорозькі козаки знали й імена Чернега, Чорниш, Чорнята, Черняк, Черник, Черня, вжиткові зараз лише як прізвища. Із них Чернега, Чорниш стають до ряду прізвищ із значенням "Чорнобик", "Чорновіл".
4. Сівери-сувіри-кімери
Сав у савдарати споріднене з санскр. ш'ява (хінді ш'яв, с'яв), Іран, sіya – "чорний", темний" та укр. сивий – "не зовсім білий", "темнуватий". Вираз сива давнина означає "давнина, повита мороком//пітьмою часу". Тому ймовірно, що й літописне сівер сходить до первісного ш'ява-вара, с'яв-вар, сія-вар. Де санскр. вара, хінді вар – самець", чоловік", "жених", надто у весільній обрядовості, де молодий якраз асоціюється з биком (СРС, 565). Це засвідчують і наші весільні пісні. Дніпро-Бористен (пор. санскр. vrish "бик"+danu "ріка") – сам "Бик-ріка" має і давні назви Вар, Варом, Варух. Санскр. ш'ява-вара, хінді ш'яввар, с'яввар – "чорний бик" стяглеся (явище гаплології) до форми сівер. Але за Геродота, коли судити з його kimmerio – "кіммери", ще існувала форма ш'ява-вара'. про це свідчить подвоєне мм в грецькій передачі етноніма, яке мусило передати два однакові склади ва-ва в ш'ява-вара, с'ява-варачи подвоєння в-ву ш'яв вар, с'яв-вар. У такому разі й сівери означає чорнобичичі, чорнотуричі.
Свого часу ми вже розглядали етнонім сівери, ототожнили його з кімерами й витлумачили як "справжні мужі", "могутні герої" (ТРС, 10 – 17). Це тлумачення аж ніяк не суперечить тлумаченню сівери як чорні бики-тури, а тільки доповнює його. До прикладу, тюркські імена з кара – "чорний" (укр. карий, санскр. kаlа) історично були найбільше поширені в тюркської знаті, а не в простолюду, як можна було б сподіватись. Аби пояснити таке розходження, дослідники зіставили кара й властивості предметів, з якими слово було вжито, й помітили явну невідповідність. Давньотюркська назва планети Юпітер – Каракуш, "Чорний птах". Каракуш і орел-беркут. Отже, кара значить тут не "чорний", "поганий", а "дужий", "могутній". Тому ім'я Карахан означає не Чорний Хан, а Могутній Хан, Карамурза – не Чорний Мурза, а Великий Мурза, Карабатур – не Чорний Богатир, а Могутній Богатир тощо.
Те саме і з сіверами: тлумачення етноніма сівери як чорнібикичм могутні богатирі не взаємовиключають, а тільки доповнюють одне одного. Бо чорний і могутній, бик і богатир у певному контексті тотожні, вони синоніми, семантичні двійники. Порівняння богатиря, царя чи бога з биком, туром звичайне явище в багатьох епосах, в українському теж. У "Слові" епітети буй-тур//яр-тур (яр = санскр. вар) означують вищий вияв воїнської доблесті. І gud – "бик", "тур" у шумерських клинописних текстах, як помітили дослідники, вжите саме в значенні "богатир", "герой".
Тож витлумачення етноніма сівери як "доблесні богатирі", "справжні мужі", "могутні герої" залишається в силі. Як і те, що сівери тотожні кімерам і що кімери-сувіри-сівери – автохтонні, споконвічні на теренах Давньої України. Бо тільки писемні джерела знають їх на одній і тій самій території упродовж принаймні трьох тисячоліть в усякому разі, в II тис. до н.е., у трипільські часи вони вже тут були. До сказаного раніше можна додати й те, що тлумачення назви кімери як "чорні бики" розвіює "кіммерійський морок", який довго огортав Кімерію і застував назву кімемри. Пояснення назви сівери-кімери як "чорні бики-тури" передбачає і тотожність назв Кімерія та Сіверщина, які означають Край Чорного Бика, Чорнотурія, Чорнорусь. А місто Кімерік, тобто Сіверськ – "Чорнобиків" стає у ряд з назвами Тмуторакань, Вороніж і Чернігів.
Між індійськими сіндами-сувірами й українськими сіверами-кімерами констатується не лише етимологічна тотожність етнонімів, а й етнічна спорідненість. Ця спорідненість, судячи з усього, ще добре відчувалася за Київської Русі. Тому недаремно саме чернігово-сіверські князі сідали на престол у Тмутораканському князівстві, а сіверського князя Ігоря вабила далека й загадкова Тмуторакань. Шлях туди, схоже, добре знало не одне покоління чернігово-сіверських князів до й після Ігоря. Для новгород-сіверськрго князя шлях із Чернігово-Сіверщини до Кімерії-Сіндики-Сіверщини, до її Тмуторакані – "Міста Чорного Бика", то шлях до землі предків і предківських святинь. Бо саме біля теперішньої Тамані, колишньої Тмуторакані, ще до XVIII століття височіли велетенські статуї, які, поза сумнівом, відігравали важливу роль в уявленнях та віруваннях сіндів-сувірів-сіверів-кімерів. Бо хоча "Слово" й написане в XII ст., у ньому фігурують язичницькі божества, винятково близькі до божеств індійського пантеону. Зазначимо принагідне, що божества Вишень і Кришень, у яких неважко впізнати Вішну й Крішну, а ще Індра, Сур'я, Тваш-тар, Яма згадуються у "Влес-книзі", створеній у IX ст. І автор пам'ятки ніде не прохопився бодай словом, що це чужі для слов'ян божества.

5. Сіявуш і Сіявушґірд
Надзвичайно популярний персонаж у культових уявленнях домусульманського Хорезму ("Країни Бика") і чи не найтрагічніша постать іранського епосу ("Шахнаме"), син бактрійського царя Кей Усана, звався Сіявуш – "Чорний Самець", "Чорний Бик". Де Сія – споріднене з санскр. ш'ява, с'ява – "чорний", "темний", а вуш, уш – "бик", споріднене із санскр. вріш – "бик", "самець" (основа варш-вріш зрошувати", "запліднювати"). У різних мовах воно прибрало форм вахш, окс, аухш, вуш, вус, ус тощо. Аму-Дар'я, інакше Вахш, священна ріка хорезмійців (Окс грецьких джерел) – "Бик", їй іще недавно приносили в пожертву бика.
Сіявуш, розповідає "Шахнаме", по вигнанні з Бактрії заснував у нових краях свою столицю Сіявушгґірд – Сіявушград", "Місто Сіявуша", досл. "Місто Чорного Бика". Сіявушгґірд структурно й компонентне тотожне назві Тмуторакань, воно – двійник назви Тмуторакань. Як і назв Чернігів, Чорнобиль (англ. bull – "бик"), Калатура, Вороніж.
Борис Смирнов (1891 – 1967) – індолог і відомий перекладач "Махабгарати", сам виходець із Чернігівщини (с.Козляничі), мовить про виняткову давність культу Чорного Бика. Він, зокрема, пише: "... вже в епоху другої династії (середина IV тис. до н.е.) було встановлено культ Ваkha (Чорний Бик) у Какамі, тобто в місті "Чорного Бика". Отож Бакх – чорний (krishna) бик, є Діоніс, "покровитель Індії"... Чимало єгипетських царів любили називатися "могутніми биками". Шкурі чорного бика надавалося великого ритуального значення. Це наводить на паралель: Індра волею Праджапаті (Творця всього живого – С.Н.) здирає з Крішни його чорну шкіру... Діоніс – син Семели (слов'янська Земля) є Бакхос (єгипетське bаkha або bakhis – бик), а Крішна-Пастух – запліднювач своїх гґопі (пастушок – С.Н.}. Із богів Греції єдино Діоніс зоветься Неrоs – "Герой", а Крішна – кшатрій, Vіrа (теж "Герой", "Богатир" – С.Н.)... Діоніс пов'язаний із давньошумерським Анкі-подружжям Небо-Земля. Один із улюблених епітетів "Махабгарати" – рішабга "бик" (ОРВ, 234).
Якраз у Тавриді, за грецькими переказами, Діоніс-Озіріс своїми биками зорав землю, навчив людей землеробства й виноградарства, а від його биків дістав назву народ – таври, тобто "туричі", "бичичі". Отже, й руси, бо візантійський автор Іоан Цец каже, що назви таври й руси – значеннєві двійники. Відтоді земля таврів-русів стала називатися Таврида, Таврика, отже, й Русія, Русь. Інший грецький міф мовить, що золоте руно стерегли саме таври та їхні вогнедишні бики. І назву Боспор Кіммерійський (нині Керченська протока), де Боспор – "Брід Бика", античні автори пояснюють або тим, що Діоніс-Озіріс переправлявся із Сіндики до Криму, або тим, що він своїм плугом провів борозну, яка відділила Таврику від Сіндики.
І якщо Діоніс – це Бакхос, тобто Чорний Бик, то виходить, що й Діоніс – Чорний Бик. І це, схоже, підтверджує етимологія імені Діоніс, яке тлумачать як "Бог із Ніси", але яке може означати Чорнобог. Де значення "чорний" може нести компонент -ніс. пор. санскр. nisha, хінді nish, укр. ніч і те, що бога Варуну, ім'я якого тотожне нашому вороний, давні тексти порівнюють з ніччю. Не виключено, що й назва Ніжин, і досі переконливо і вмотивовано не витлумачена, мала первісну форму Нішин – "Місто Чорного Бика". Бо якщо санскр kаlі "чорна" означає і "ніч", то так само, мабуть, і санскр. nishа, хінді nish – "ніч" може означати й "темний", "чорний".
Сиваш, Сивашук (Сивачук), Сивашенко (Сиваченко) – сучасні українські прізвища. Сиваш – притока Сіверського Дінця. Сиваш також і так зване Гниле море, затока на заході Азовського моря, давньої Меотиди. Це все – ареал мелан-хленів. Притока Сіверського Дінця – річка Чорний Жеребець, що має і назву Красний Жеребець (СГУ, 499, 612). Це спонукає співвіднести Іран. Сіявуш і інд. Крішна, бо двоїстість понять чорний та червоний відчутна й на індійському ґрунті. Санскр. крішна означає чорний і чарівний, гарний, воно фонетичне близьке укр. красний, яке може означати і червоний, і гарний, чарівний. Санскр. крішнакандам, яке мало б значити "чорний лотос", насправді означає "червоний лотос" (SED, 162). Недарма індійські чоловіки й жінки мають ім'я Крішна, синонім якому – Ш'яма. А санскр. ш'яма (хінді ш'ям, с'ям) – "чорний", відбите в назві ріки Сейм, яка, отже, означає Чорна (річка). Що цілком у дусі рясної "чорної" гідронімії і топонімії в чернігово-сіверському ареалі.
Іран. Сіявуш істотно коригує низку українських прізвищ типу Чорноуста Білоус, нині звикле тлумачені як "Із чорними вусами", "Чорновусий" і "З білими вусами", "Біловусий". Насправді ж -ус//-вус у них – "бик", "віл", "тур". Отож і прізвище Білоус стає до ряду прізвищ Біловіл//Біловол, Білобик, Білотур, Білокур//Білокура, а Чорноус – до Чорновіл//Чорновол, Чорнобик, Чорнотур, Чорнобай, Чорногуз, Черниш, Чернега, Калуш, Калниш, Калакура//Калакур, Калатура//Калатур, Сиваш.

6. ГАЛИЧ, ГАЛИЧАНИ, ГАЛИЧИНА
В українському назвотворенні, як і в етногенезі, простежується безперечний іранський струмінь, тому цілком правомірне й виправдане залучення іранських мовних фактів до витлумачення українських реалій. І ці мовні факти промовляють за те, що етнонім галичани може означати "чорнобичичі", "чорнотуричі", а назви Галич і Галичина відповідно – "Чорнобиків", "Чорнотурів" і "Край чорнобичичів, чорнотуричів". Це підтверджує й українська лексика: галоха "чорна корова", галяс "чорний пес", галиця "чорна гадюка", галка "чорна ворона" – всі вони вважаються похідними від праслов. даіь "чорний" (ЕСУМ, І 460). Назва Галич (Галиш, Галуш), що має двійника неподалік – Калуш (форми Калиш, Калниш), виявляється двійником імен Черниш, Черніг, Сиваш, теж відбитих у назвах.
У примовці-застереженні Не кидай палиці на чужі гал й ці слово галиці означає "корови", "худоба", воно споріднене з осет. gаl – "бик", "віл", н.-перс. kаl "бик", "буйвіл" (СИФ, 201). Можна гадати, що й gаl-kаl первісне означало "чорний бик", як і єгипетське bаkha (в якому впізнається наше бик), що означувало бика чорної або темної масті. Інд. krishna означає не тільки "чорний", "темний", але й "чорний самець", "чорний бик", "чорний самець-антилопа". А санскр. ш'ям, синонім до крішна, якраз і означає "чорний бик, віл", ш'яма- "чорна корова, телиця" (СРС, 655). Священна ріка індійців Ямуна, на берегах якої минули дитинство і юність Крішни, має і назву Ш'яма (хінді Ш'ям).
Тоді й назва Сейму гущі чернігово-сіверської "чорно-вороної" топонімії означає "Чорний Бик" і поповнює гідронімію цього плану ще однією давньою назвою. Оскільки поняття бик невіддільне від поняття вода, дощ, то Сейм може означати й Чорновода, Чорнорічка. Тим більше що в Україні маємо гідроніми Сам-вода (басейн Південного Бугу), Саморічка й Самець-річка (на Вінничині), ручай Самбір (на Сумщині), Самгородок (місто на Черкащині) тощо (СГУ, 485 – 486). Назва Сумитеж у цьому ряді: місто стоїть на річці Сума, назву якої, до речі, дослідники й пов'язують із д.-інд. shyата, sуата – "темний" (ТСУ, 342). Річки з назвою Темна є в басейнах Дніпра, Дністра й Південного Бугу, саме там, де найбільше й гідронімів на Сам (ТСУ, 348). Доцільність звернення до індійських мовних фактів підтримує і назва Псьол, притокою якої є Сума. Псьол – "Повновода" споріднене з санскр. араs, арsи "вода", відбитому в назвах Закарпаття: Апшиця, Вишня Апша, Середня Апша, Нижня Апша – нині Водиця, Верхнє Водяне, Середнє Водяне, Діброва (СІ, 200).
Тож укр. самець цілком може споріднюватися з санскр. ш'ямак – "чорний, темний бик". Тоді й укр. самка й санскр. ш'яміка "чорна корова" – тотожні. Українське прізвище Семак, тотожне індійському імені Ш'ямак (дядько Крішни по батькові), теж стає сюди (НN, 432). Гідронімія України знає ще річки Самка, Самчик, Самкова, Самовиця, Самовицька, Самовнича, Самоткань, Самопалка, Самощина, Саморуків, Самаха тощо, де Само//Сам, безперечно, "темний", "чорний". Лише назв Самець в Україні гідронімний словник фіксує 18 (12 річок, 4 потоки й 2 струмки). Роська, притока Росі (Рось, як на нас, Бик-ріка), зветься і Самець (СГУ, 475).
Санскр. ш'ямаль, до речі, яке виступає чоловічим та жіночим іменем і є похідним від ш'яма, означує велику чорну бджолу. Що, певно, проливає світло й на наше досить загадкове слово джміль (чміль).

7. Маlоrossа і Малороси
Як на нас, список етнонімів, назв і прізвищ із значенням чорнобичичі й чорнотуричі, Чорнотурів і Чорнобиків, Чорновіл і Чорнотур має поповнюватися, бо чимало їх іще приховується під різними лексичними оболонками. У запорозьких козаків, наприклад, відбиті прізвища Калнавіл і Кальміус, які теж означають Чорновіл, Чорнотур.
Особливо в цьому плані цікава назва Маlоrоssа – місто в азійській частині Боспору, колишній Кіммерії-Сіндиці на Таманському півострові. Вона тим цікавіша, що засвідчена в "Космографії" Аноніма з Равенни, який жив у VII ст. Коли, як вважається, ще не існувало ні етноніма малороси, ні назви Мала Русь чи Малоросія, виникнення яких відносять щонайменше до XVII ст. (УС, №1, 16 – 17; №2, 20, 29 – 31). Тобто через тисячоліття після фіксації назви Маїогозза. А саме з ними ця назва й виявляє виняткову подібність, принаймні фонетичну.
О.Трубачов назву Маlоrоssа виводить (зі знаком запитання) від таlа-rиksа – "білий берег". Де таlа пропонується порівняти з алб. таl "гора", рум. таl берег", "гора" й латис. таlа "берег". ruks – "білий", яке нібито не раз засвідчене в цьому боспорському регіоні. Тож таlа-rиksa, як на нього, ймовірний кіммерійсько-сіндомеотський гібрид, структурно й семантичне тотожний індоарійському ruksa-tar "білий берег" (ІА, 254; також: 42, 57).
Дослідник, звісно ж, не міг не бачити, що назва Маlоrоssа напрочуд перегукується з назвами малороси, Мала Русь і Малоросія. Але йде за своїм тлумаченням етноніму руси – "світлі". І не зважає на низку грецьких імен та назв із теlаs, теlаn – "чорний" (латис. теlns), від і.-є. mal "чорний": Помпоній Мела "Чорний"; Меланіпп, досл. "Чорний Самець", "Чорний Жеребець" – ім'я кількох персонажів грецької міфології; Меланіппа, досл. "Чорна Самиця", "Чорна Кобила" – кохана Посейдона (МНМ,ІІ 134). Меланезія – "Чорні острови", меланхолія – сумовитість, депресія, досл. "чорний настрій" (OD, 567). Теж теlаn "чорний" – і в етнонімі меланхлени. У цьому ж боспорському ареалі, як ми бачили, чимало й іншої "чорної" топонімії: Тмуторакань, Кімерія, Кімерик, Кімерійський Боспор, Сиваш, кімери-сівери й бусове врани з алуштинської долини в Криму. Та й саме Чорне море – для греків то як Понт Аксинський "Негостинне море", то як Понт Евксинський "Гостинне море". Хоча це тільки переосмислення греками незрозумілої для них давньої назви, яка насправді означала "Море Бика", а коли точніше – "Море Чорного Бика". Бо в основі назви – індоірансько-індоєвропейське укшан//ухшан "бик", те саме, що й у назві загальноскіфської святині Ексампай, назві Оксфорд, українському імені Оксен і прізвищі Оксюта. Тож саме на ці факти слід найперше зважати.
Тому цілком можливо, що Маlо в Маlоrоssа означає те саме, що й теlа, тelаn, тобто "чорний". А rossa при нашому тлумаченні етноніма роси-русияк. бичичі, туричі (ТРС, 28 – 38) означатиме "бик", "тур". Кримські таври – ті ж "туричі", "бичичі", назва таври, каже візантійський автор Іоан Цец, тотожна назві руси. Тобто й руси-"бичичі", "туричі". За Трубачовим, саме до Криму сходять найраніші (VI ст.) писемні фіксації назви русь – принаймні за 300 років до закликання варягів (ІА, 57). А тисячоліттям раніше (VI ст. до н.е.) "Книга Ієзекіїля", пророцька книга Біблії, згадує народ рош в етнічному контексті з кіммерійцями і скіфами. Тобто в прив'язці до Давньої України.
У такому разі назва Маlоrоssа означає "Чорнобиків", "Чорнотурів", вона структурно й значеннєво стає тотожною назвам Тмуторакань, Вороніж, Чернігів, Чорнобиль, Кал атура, Калуш, Галич тощо. Тоді й етнонім малороси означатиме не "жителі Малої Русі", а чорнобичичі, чорнотуричі, чорнокоровичі (пор. Білокоровичі на Житомирщині).
За такого тлумачення назва Маїогозза, схоже, знаходить у тому ж кримському ареалі своїх двійників. Це, зокрема, назва Кала-рас, що її О.Трубачов здогадне тлумачить "Чорна ріка". Насправді ж вона може означати Чорнобичка, бо Кала – "чорний" рясно відбите в українських назвах і прізвищах, а рас може споріднюватися з назвою Рось, за нами, Бик-ріка.
Іншу кримську назву, Калі-тіра (Саlіtеrа, Саllitеrа, 1367) – назва Ялти на італійських картах і в документах, О.Трубачов теж здогадне тлумачить "Чорний берег" (ІА, 245). Проте Кала-тіра, певно, те ж Кала-тура – "Чорний Бик-Тур", відбите в наших назвах (Калатура на Косівщині) і прізвищах (Калатур, Калатура). Тірас, давня назва Дністра, читається і Туріс – "Тур, Бик".
Тож назва Малоросса у такому разі стає в один ряд із назвами Тмуторакань, Кімерік, Чернігів, Вороніж, Чорнобиль, Калатура, Калуш, Галич – усі "Чорнобиків", "Чорнотурів". А етнонім малороси – до ряду етнонімів кімери-сувіри-сівери, меланхлени, савдарати, галичани й бусове врани. Слова савдар, меланхлен, тмутор, сіявуш, калуш, калатур, калакур, черніг, черниш, малорос, чорнорус, чорнотур, засвідчені на теренах України, тотожні і структурно, і значеннєве. Різні лексичне, вони всі означають чорний бик-тур. Тож виходить, що назва Малоросія насправді не Мала Русь і тим паче не Мала Росія, а Чорна Русь, Чорнорусь, Країна Чорного Бика-Тура, Край чорнобичичів-чорнотуричів. Маlоrоssа, Меларусь на слов'янському ґрунті стало Малорусь, як ім'я Меланія з тим же теlаn "чорний" прибрало українського різновиду Маланка. Маlorossa-Меларусь-Малорусь – значеннєвий двійник назв Кімерія, Сіверщина, Галичина.
Назва Кімерія-Сіверщина-Малорусь, тобто Чорнорусь, могла первісне означувати кімеро-чернігово-сіверські, древлянські й галицько-волинські землі, протиставлені в літописах Поляно-Руській землі, сприйманій як Біла Русь, тобто найбільш праведна й чеснотлива з-поміж інших. Назви малоруси – "чорнобичичі" й Малорусь – "Чорнорусь" на певному історичному відтинку і з цілком певних великодержавних міркувань зазнавали вмисного, цілеспрямованого й масованого наступу, що мав якомога затушувати, знецінити їх первісне значення і переосмислити до значення малороси й Малоросія, протиставного назвам великороси й Великоросія. Що якнайкраще лягало в концепцію безпідставного і штучного міфу про "старшого" й "меншого" брата. Хоча тут явне намагання поставити все з ніг на голову, бо насправді "старший брат" виявляється молодшим.
Отож малоруси-чорноруси – повнокровний і високостатусний етнонім, значеннєвий двійник етноніма кімери-сівери, який сходить до уявлень і реалій щонайменше кімерійсько-трипільських часів.

ВЭ – Менгес К.Г. Восточные элементы в "Слове о полку Игореве". – Л., 1979.
ВЯ – Пахалина Т.Н. Ваханский язык. – М., 1975.
ЕСУМ – Етимологічний словник української мови, т.І. – К., 1982.
ІА – Трубачев О.Н. Іndoаrіса в Северном Причерноморье. – М., 1999.
МНМ – Мифы народов мира, т.ІІ. – М., 1988.
ОРВ – Смирнов Б.Л. Очерк развития вишнуизма по текстам "Махабхараты" // Махабхарата: Книга о Бхишме; Книга о побоище палицами. – Ашхабад, 1981.
СГУ – Словник гідронімів України. – К., 1979.
СІ – Сторінки історії та культури Праукраїни. – Чернівці, 2003.
СИФ – Пахалина Т.Н. Исследование по сравнительно-исторической фонетике памирских языков. – М., 1983.
СРС – Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
СУЕ – Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.
ТРС – Наливайко С.І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000, 2001.
ТС – Шпак Д. Тлумачний словник топонімів села Старі Кути. – Львів, 1998.
ТСУ – Янко М. Т. Топонімічний словник України. – К., 1998.
ФМ – Сокіл В., Сокіл Г. Фольклорні матеріали з отчого краю. – Львів, 1998.
УЗ – Наливайко С.І. Назва Аратта у прив'язці до Трипілля й України // Українознавство, 2003, №2 – 3.
УС – Грушевський М. Велика, Мала і Біла Русь // Український світ. – 1992. – №1 – 2.
НN – Gаndhі, Маnеkа. Ніndu Nаmes. – New Delhi, 1993.
OD – Тhе Охfоrd Dісtionагу оf Еnglish Еtуmolgу. – Охfоrd, 1985.
SЕD – Арte \/.8. Sanskrit-English Dictionary. – Delhi, 1993.