Авестійська Ранха, ведійська Раса й українська Рось
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.

У статті досліджується кілька фрагментів з унікальної у багатьох відношеннях давньоіндійської пам’ятки «Тіртха-ятра» («Проща до святих місць») із «Махабгарати» – важливого джерела для вивчення історії, історичної географії, міфології, філософської і релігійної думки як Індії, так і України й слов’янського світу. Основну увагу приділено священним річкам Сінду-Інду й Бористену-Дніпру, у басейнах яких засвідчено чимало взаємоспоріднених гідронімів. Проаналізовано контексти, в яких згадуються ведійська Раса – притока Інду й українська Рось – притока Дніпра, в низів’ях якого античні автори знають Сіндську Скіфію – одну з двох українських Індій. Це дає можливість дійти висновку, що значно більше підстав співвіднести індійські Сінд-Інд і Расу з українськими Дніпром-Бористеном і Россю, а не з російською Волгою.

Ключові слова: українознавство, етимологія, індоаріка, санскрит, веди, «Тіртха-ятра», «Ріґведа», «Авеста», Сінд-Інд, Дніпро-Бористен, Ранха-Раса-Рось, індійські, слов’янські й українські божества, етноніми, імена й назви.

Авестийская Ранха, ведийская Раса и украинская Рось

В статье исследуются несколько фрагментов из уникального во многих отношениях древнеиндийского памятника «Тиртха-ятра» («Паломничество к святым местам») из «Махабхараты» – важного источника для изучения истории, исторической географии, мифологии, философской и религиозной мысли как Индии, так и Украины, всего славянского мира. Главное внимание уделено священным рекам Синду-Инду и Борисфену-Днепру, в бассейнах которых оказалось немало взаимородственных гидронимов. Проанализированы контексты, в которых упоминаются ведийская Раса – притока Инда и украинская Рось – притока Днепра, в низовьях которого античные авторы знают Синдскую Скифию – одну из двух украинских Индий. Это позволило сделать вывод, что значительно больше оснований соотнести индийские Синд-Инд и Расу с украинскими Днепром-Борисфеном и Росью, чем с русской Волгой.

Ключевые слова: украинознавство, этимология, индоарика, санскрит, веды, «Тиртха-ятра», «Ригведа», «Авеста», Синд-Инд, Днепр-Борисфен, Ранха-Раса-Рось, индийские, славянские и украинские божества, этнонимы, имена и названия.

The Avestan Rankha, the Vedic Rasa and the Ukrainian Ros

Some fragments of unique ancient-Indian leaflet «Tirtha-Yarta» (pilgrimage to the holy places) from «Mahabharata» – an important source for history study, historical geography, mythology, philosophy and religious thought of India and also Ukraine and Slav world are researched in the article. Main attention is paid to the holy rivers the Sindhu-Indhu and the Borysthen-Dnipro in the basin of which lots of interrelated hydrons were witnessed. Contexts in which the Vedic Rasa – tributary of the Indu and the Ukrainian Ros – tributary of the Dnipro, in the lower reaches of which an antique authors know Sindh Scythia – one of two Ukrainian India, is mentioned. This gives an opportunity to come to a conclusion that there are much more reasons to correlate Indian Sindth-Indth and Rasa with Ukrainian Dnipro-Borysthen and Ros than with Russian Volga.

Key words: Ukrainian studies, etymology, Indo-Aryan region, Sanskrit, Veds, «Tirtha-Yarta», «Rigveda», «Avesta», Sindth-Indth, Dnipro-Borysthen, Rankha-Rasa-Ros, Indian, Slav and Ukrainian deity, ethnonims, names.

Авестійська Ранха, ведійська Раса й українська Рось

Для початку два фрагменти з «Тіртха-ятри» (розд. 83):
6-12. Людина, що одвідає тіртху Рішабга в країні Кошала й пропостує там три доби, набуде… (плід) ваджапеї;
19-21. Досягши шанованої богами гори Рішабга в країні пандьїв, набуде (прочанин) плід ваджапеї і зазнає блаженства на вищому небі…А тоді на березі океану слід омитися в тіртсі Канья; цим він позбудеться гріхів… [8, 196–197].
Обидва фрагменти об’єднує назва Рішабга «Бик» – у першому випадку гора в країні Пандья, у другому – тіртха (місце прощі) в країні Кошала. Термін ваджапея «пиття сили» означує царський обряд на здобуття повної влади над чимось або кимось, коли відбуваються перегони колісниць, де бере участь і замовник обряду, якому всіляко сприяють перемогти. Причому особливого значення в обряді надається числу 17: стільки днів триває обряд, стільки різновидів плати жерцям за відправу і стільки різних тварин приноситься в пожертву. Колись важливий релігійний термін ваджапея з часом став високостатусним прізвищем, у недавні часи його мав, зокрема, Аталь Біхарі Ваджпеї – прем’єр-міністр незалежної Індії. Термін складають ваджа+пея, де ваджа «сила, могутність», пея «пиття; питво», від основи па, з якою споріднені укр. пити й пій у словах напій, запій, пропій, водопій, назвах річок Супій і Супоєць та назві Ексампей – загальноскіфської релігійної святині. Санскр. vaja як vazа відбите в царському імені Куртіваза «Славою могутній», засвідченому в державі Мітанні (Мала Азія) у ІІ тис. до н.е. й тотожному індійському воїнському імені Кіртіваджа, семантичного двійника імені Ваджашравас «Сило-слав», де санскр. кірті й шравас «слава» – синоніми. Герд у князівському імені Ольгерд «Всеслав» споріднене з кірті, як і чоловіче ім’я Герд і жіноче Герта «Слава» й імена Girdutte, Gerdete, Gerdulle у давніх пруссів, родичів літописних ятвягів, тотожних індійським ядавам, племені Крішни і його старшого брата Баладеви [10, 102; 15, 147].
Назва Рішабга «Бик» означує північну частину гір Малая (дравід. малая «гори») на крайньому півдні Індії (суч. штат Керала, колись царство Пандья), людність і мова якого малаялам, тобто горяни й горянська. Пор. гірську систему Тавр «Бик», що тягнеться від Північного Причорномор’я й Малої Азії до Індії, захоплюючи і Крим з її Кримськими (Таврськими) горами, де відомий дослідник індоаріки О. Трубачов на схід від (Азовського моря) відзначає річку Панда й урочище Панда в Сімеїзі [22, 259]. На Закарпатті побутує прізвище Пандай (інд. Пандей, від панда «жрець, брахман», що здійснює релігійні обряди, надто в місцях прощі); у македонців побутує прізвище Пандев.
Тіртха Канья «Діва», вона ж Каньякумарі «Діва-царівна» – знаменита тіртха на мисі Коморин, найпівденнішій точці Індії (штат Керала), де стоїть святилище Діви-Деві, яка шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина – канья. Інше ім’я Діви-Деві – Канья-кумарі (кумарі «царівна»). А найпівденніша точка Криму, тож і України, мис Партенон «Дівин», за 18 км від Херсонесу Таврійського, літописного Корсуня, столиці таврів-русів, Матір’ю-Покровою якого була Діва-Деві «Богиня». Назва Партенон пов’язують з грец. parthenos «діва, дівчина», відбитим у кримських назвах Партеніт, Партеніон, Партенітка (річка) «Дівичка» [15, 195]. Греки ототожнювали Партенос з Іфігенією, донькою мікенського царя Агамемнона, який очолював грецьке військо в поході на Трою; її Артеміда перенесла до таврів-русів і зробила жрицею в своєму храмі. Тож таври-руси задіяні в грецьких міфах і відомі грекам ще за Троянської війни, в середині ІІ тис. до н.е. Візантійський автор ХІІ ст. Іоан Цец зазначає, що «назва руси тотожна назві таври», а грец. таврос означає «бик». Тобто Таврида, Таврика «Край-Країна Бика», як і Русь, а таври, тож і руси – «бичичі, туричі» (детальніше про русів і таврів див. 11, 186–190, 368–401).
Санскр. канья «цнотливиця, незайманка» відбите в назві міста Канів, сьогодні всеукраїнського місця прощі, як і колись, оскільки в Каневі є Дівич-гора, а в гирлі Росі неподалік стояв літописний Родень, назва якого пов’язана з Родом, ведійським Рудрою, дружиною якого й була Діва-Деві. Вона й досі шанується в Індії як цнотлива, непорочна дівчина – канья, це слово входить у весільні терміни, де означає «наречена». Тому цілком умотивовано пов’язувати назву Канів не з птахом канею чи з якимось тюркським словом, як це робиться, а з інд. канья «діва, дівчина». І якщо існувало місто Родень, то поруч мало бути й місто Дівень, Місто Діви-Каньї, Канів, бо поклоніння Рудрі-Роду невіддільне від поклоніння Діві-Деві-Каньї [15, 124].
Слов’янський Род тотожний індійському Рудрі, якого веди називають «рудий бик» і «червоний вепр небес». Інше ім’я Рудри, а тоді тризубного Шіви, який перебрав функції Рудри-Рода, – Вріш «Бик», йому тотожне укр. Влес-Велес. Вріш – синонім імені й назви Врішабга, що має і форму Рішабга – без початкового в. З чого випливає, що ім’я і назва Вріш теж може втрачати початкове в і мати форму Ріш-Рьш-Рш, що й бачимо на українських прикладах: врожай і рожай, Владимир і Ладимир, Владислав і Ладислав, рос. вострый і острый. Укр. Дніпро, Рось, Канів і літописний Родень у гирлі Росі здавна овіяні ореолом святості, тому на нашу тему і назву Рось проливають міркування відомого мовознавця В.Топорова: «Давньоінд. rasa «сік», «рідина», «волога», «життєва сила» (зокрема, і «сім’я», «сперма», пор. РВ І, 105, 2), «сутність» у фізіологічному плані визначається як a constituent fluid or essential juice of the body, serum, (esp.) the primary juice called chyle formed from the food and changed by the bile into blood» (Monier-Williams): складна субстанція або концентрований сік у тілі, serum, тобто першопочатковий сік, званий chyle, утворений з їжі і за допомогою жовчі перетворений на кров» (Моньєр-Вільямс), що достоту відповідає подібному реконструйованому концепту в архаїчному міфопоетичному уявленні про життєві, «тілесні» рідини. Це уявлення виявляє явні аналогії зі вченням про «світові стихії», елементи світу, і, отже, космологія і макрокосм виявляються співвіднесеними з фізіологією і мікрокосмом, що дає підставу казати про єдине джерело обох цих планів, загальних операціях і загальній мові їх опису.
Це давньоінд. rasa… знаходить точний відповідник у слов. rosa, литов. rasa, латис. ros тощо (пор. авест. Ranha, назва ріки, скіф. Rah, назва Волги як свого роду світової, «космічної» ріки), разом із тим пов’язане з першопочатковим дієсловом ras «пробувати, куштувати, смакувати», яке навряд чи відділюване від ras «ревти, звучати», котре сходить до індоєвроп. eres, res, ros, rьs, які означають витікання рідини, первісно, видимо – запліднюючої, котра несе в собі життєву силу. Таке значення пояснило б використання цього кореня для означення чоловічих особин, які насамперед втілюють ідею сексуальної сили, пор. давньоінд. rishabha (rьshabha, рьшабга) «бик» як виливаючий (rish, rьsh, рьш), що випускає сім’я (бга суфікс, часто вживаний для означення тварин, наприклад, gudabha «бик», тотожне укр. худоба, rasabha, gardаbha «осел, віслюк», ibha «слон». – С.Н.), авест., давньоперс. arshan (аршан) «чоловік, муж, мужчина», давньогрец. «чоловічий; дужий, сильний, мужній, могутній» arsen (пор. сучасні Арсен і Арслан // Руслан, досл. «Лев». – С.Н.)...
Цей етимологічний контекст може пояснити й невипадковість зв’язку між індійським ріші (rshi, rьshi, рьші) «поет; провидець, мудрець» і рішабга «бик», котрі, в свою чергу, пов’язані з дієсловами rьsh (рьш) «текти, витікати» (і щодо «життєвої» рідини) і rьsh (рьш) «пхати, штовхати, рухати». Ті ж два кола значень і в дієслова арш (arьsh). Воно, зокрема, поєднується з ghrьta (ґхріта)»жир», що виступає як метафора поетичної мови; ріші як учасник ритуалу здійснює жертовне возлиття (п’є) і воздає хвалу богам у величальній пісні. Характерно, що дієслово ar (ar-sh, ар-ш) «приводити в рух», «рухати» й под., поєднується зі словами голос, мова, пісня, гімн, хвала, молитва і т. ін... У цьому контексті стає мотивованим і зв’язок давньоінд. rasa як естетичної (спеціально поетичної) категорії з rasa як фізіологічним і «передмедичним» поняттям…» [21, 316–317].
Тож санскр. врішабга-рішабга означає «самець, бик, бугай, жеребець, вепр», а також «могутній, славний, видатний», «ватажок, вождь, проводир, очільник», а його синонімом з усіма цими значеннями є вріша-вріш-ріш [18, 618]. Санскр. врішабга, як і вріша, означує самця будь-якої тварини або ватажка людей, вони стали високостатусними іменами, які мають міфологічні й епічні персонажі. Врішабга і Вріша – імена Шіви-Рудри й назви знака зодіаку Телець. Імена Врішабгадева «Бикобог» й Врішабгакету «Бикостяжний» щодо Шіви мають і форми Рішабгадева й Рішабгакету [26, 504–506]. Від Рішабга утворене Аршабга «Рішабгин», «Син Рішабги». А значення «син Вріши» передає форма Варша, відбита в назві Варшава [16, 524–553] й численних українських назах на Варш-Арш-Орш-Ірш-Урс, споріднених із назвою Рось та її похідними (Роська, Росинька, Росава, Росавка, Ростася, Роставиця). Так само від вріш «самець, бик» утворені рьш і рус «самець, бик» та етноніми русь, руси, русичі, русини, руснаки.
Посилати на землю небесну вологу, божу росу – дощ, уособлення чоловічих вод, щоб запліднити ним Землю і щоб вона дарувала щедрий урожай, тож і добробут, багатство, щастя – одна з найважливіших функцій Влеса-Велеса-Рода й Вріши-Шіви-Рудри. Вріш-Влес – Небесний Бик, що зрошує-запліднює Корову-Землю сім’ям-дощем. Тому Влес-Велес і стояв у Києві на Подолі, на березі Почайни, а не на Горі біля князівських палат, як його дружина Мокоша (інд. Махеші «Велика богиня»), бо уособлював Дніпро, який і сам називався Борис-тен «Бик-ріка». Імена Вріш і Влес сходять до дієслівної основи вріш-варш «поливати водою, зволожувати, дощити, зрошувати; осипати дарами». Імена Вріш і Врішабга дослівно означають Кропильник, Оббризкувач, Зрошувач, Запліднювач, Плідник і водночас численні різновиди самців: Жеребець, Бугай, Вепр, Кабан, Пороз, Кнороз, Тур, Бик, Буйвіл, Зубр, Козел, Бобер, Вовк, Ведмідь тощо, рясно відбиті в українських назвах, надто басейну Дніпра. Прикметно й те, що назви Вар-Варом-Варух щодо Дніпра, як і Дніпро-Данапер-Бористен – синоніми й містять у своїх назвах елементи зі значенням «самець, бик», вони чоловічого роду, «бичачі», тоді як Рось, притока Дніпра та її притоки (Росава, Росавка, Роська, Роставиця) – жіночого роду, «коров’ячі». Дніпро-Данапер – бик, а його притоки – ніби корови. Дніпро-Danapris тлумачиться не з іран. Danu-apr «Ріка глибока», а з Danu+apеr, де індоіран. danu «ріка», а apеr «самець, бик, вепр» [10, 94].
Показова в цьому плані назва Ібр (Ібра) – річки на Житомирщині, лівої притоки Тетерева, яка має відповідники на Балканах, Піренеях і в Центральній Європі. Назву ототожнюють із колишньою фракійською назвою річки Маріци в Болгарії – Еброс, Гебрус, Ебрус (VI ст. до н.е.), верхня течія якої досі відома як Ібар, Ібър. Сюди ж і річка Ібар – права притока Морави на Балканах, яку вважають доіндоєвропейським середземноморським найменуванням, через іє. iebhras-eibhras, осмислене фракійцями як «запліднювач, козел». У Придніпров’я, на думку О.Трубачова, вона прийшла як болгарсько-фракійська назва. Вчені припускають, що болгари успадкували фракійську вимову гідроніма jьbr(os) з е, у слов’янській передачі jьbrъ, що дало форму Ібр, спільну для слов’ян. Село Ібровиця є на р. Серет, назва якого теж фракійська [2, 42–44; 25, 25–26].
Сказаному повністю відповідає інд. вріш у всіх його «самцевих» іпостасях (бик, тур, зубр, буйвіл, вепр, кабан, жеребець, козел тощо). Саме вріш як борис відбите в назві Бористен – найдавнішій назві Дніпра. Бористен іномовна передача первісного Вріш-дану, де вріш «самець, бик» у грецькій інтерпретації прибрало форми борис (звідки й сучасне ім’я Борис «Бик, Тур»), а тен – індоіран. danu-dаn-don «ріка, потік», відбите в назвах Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Тож Бористен означає «Бик-ріка», «Бичі Води», що цілком у руслі надзвичайно рясної «волово-турово-бичачої» гідронімії, топонімії, етнонімії й антропонімії в Україні [10, 43]. Борис-тен – етимологічний двійник назви Дніпро «Ріка-Бик» (dan «ріка»+aper-ebur «самець, бик, вепр») тільки з поміняними місцями компонентами, і семантичний двійник назв Гіпаніс, Кубань, Дністер, Дунай. Дану у ведійській міфології – богиня первозданних вод, з яких творився налагоджений, упорядкований світ. Вона ж і мати першопочаткових богів-асурів, найвідоміші й наймогутніші з яких Варуна і Врітра, причому останній відбитий в українському фольклорі як злий цар Ворот і Воротар. Дану тотожна слов’янській Дані, теж причетній до водної стихії, образ Дани-Дану відбиває уявлення, які сходять іще до часів матріархату. Вже в «Рігведі» слово дану архаїчне, що засвідчує: ведійські арії добре знали його на своїй прабатьківщині, але на довгому шляху до Індії воно зблякло, особливо через постання нової формації – патріархату, який став уособлювати бог-воївник Індра [10, 151].
Ім’я Вріша-Вріш мають в Індії міфологічні й епічні персонажі, воно входить у двоосновні імена на означення божеств. Найбільше таких імен мають Шіва, Вішну, Крішна, Індра й Дурґа, які знає «Велесова книга» й рясно відбиті на українському терені. Від вріша-вріш творяться терміни на означення самців різних тварин: вріша-дамша, вріша-лочан «кіт», врішан, врішала «жеребець», вріша-капі «мавпа-самець», вріша-рава «тварина-самець», врішні «баран, цап», врішін «павич». Позаяк r (і не тільки початкове) на слов’янському ґрунті часто-густо стає l, цей перелік продовжують укр. лоша-лошак-лошиця і рос. лошадь (санскр. врішак), лось, лис і лисиця. Іноді початкове r зберігається: рись, рисак «кінь» (те ж врішак), рус «бик», яке бачимо в українських прізвищах Білорус «Біловіл» (синоніми Білокур, Білогур, Білоус) і Чорнорус, Малорус «Чорновіл», іран. Рустам (інд.Врішоттам «Найяріший бик»), назвах руси-русь, Русь, Рось, Росава, Роська (має і назву Самець). Є приклад, коли вріш «самець, бик» на слов’янському ґрунті зберігає початкове v, але r стає l, як в імені Влес-Велес (інд. Вріш) слов’янського «скотьєго» бога, який із прийняттям християнства став святим Власієм, покровителем худоби.
Ведійська річка Раса. Географічний світ ведійських аріїв обмежувався північно-західною частиною півострова Індостан (сучасний північний і центральний Пакистан, північно-західна Індія і прилегла частина Афганістану). Цю територію самі арії називали Саптасіндгава «Семиріччя», що пояснювалося як Інд, Кабул (або Сарасваті) і п’ять річок Пенджабу. В «Авесті» назві Саптасіндгава відповідала Hapta Hindu, яка позначувала частину території, яку займали індоарії в Східному Кабулистані. Головним ареалом проживання ведійських аріїв був басейн ріки Інд, на схід і на захід від неї. Первісна назва Інду – Сіндгу «Ріка», звідки й варіанти Сінд-Хінд-Інд, від яких постали назви країни – Хіндустан та Індія, хоча індійськими мовами назва її Бгарат. «Ріґведа» – найдавніша пам’ятка стародавніх індійців та індоєвропейців – фіксує близько 30 річок, і лише кілька не з басейну Інду. Їх ділять на 5 географічних категорій, найперша з яких – річки північно-західного регіону, тобто західні притоки Інду, що течуть через північні регіони Індії, Пакистан і Афганістан. Це Тріштама, Сусарту, Анітабга, Раса, Светі, Светьяварі, Кубга, Ґоматі, Сараю, Сувасту, Ґаурі (Панджкора), Кушава та ін. Найзначніші західні притоки Інду це – Ґоматі (суч. Ґомаль), Кубга (суч. Кабул), Сувасту (суч. Сват), а головна ліва притока Інду – Панджнад «П’ятиріччя», утворена злиттям 5 річок Пенджабу (суч. Джелам, Ченаб, Раві, Біас, Сатледж). З річок не басейну Інду «Ріґведа» згадує Ямуну й Ґанґу, які були далеким східним форпостом ведійських аріїв [28, 29–30].
Серед названих західних приток Інду, окрім Раси, яка нас найбільше цікавить, бачимо й річки Кубга, Светі й Светьяварі, що виявляють певну дотичність до України й навіть мають тут своїх двійників. Річку Кубга можливо співвіднести з Кубанню на Таманському півострові, у Геродотовій Сіндиці. У Птолемея Кубань має назву Вардан, що істотно в тому плані, що готський історик Йордан у VI і візантійський імператор Костянтин Багрянородний у Х ст. дають для Дніпра гунсько-печенізькі назви Вар, Варом і Варух. У Геродота Кубань і Південний Буг названі – Гіпаніс, ця назва тотожна назві Кубань, компоненти Гі та Ку в них споріднені з індоіран. go, gu «самець, бик», а пані-бань – з інд. pani «вода, ріка». Санскритська форма назви Гіпаніс – Gopani, Gupani, що точно й відбиває назва Кубань. Тож і Південний Буг міг називатися Кубань.
Серед західних приток Інду бачимо річки Светі й Светьяварі, назви яких сходять до санскр. швета «білий, світлий; срібний». Шветі-Светі-Светья означає «Світла, Біла, Срібна», а Светьяварі-Шветьяварі «Світловодка», де санскр. варі «вода, ріка». А «білих», «світлих» і «срібних» річкових назв в Україні багато, надто в басейні Дніпра. Притоки Інгульця, правої притоки Дніпра – річки Сріблянка й Серебрянка; у басейні Інгульця річка й болото Срібна, колись річка, судячи з назви в жіночому роді. Ще одна Серебрянка – притока Аджамки, притоки Інгулу. Інгул і Інгулець можуть бути іранським відбиттям інд. Сіндгул «Малий Сіндгу», а Дніпро й Південний Буг у гирлах зливаються і творять Дніпро-Бузький лиман.
Річки в «Ріґведі» обожнювалися, їм складали величальні гімни, з ними пов’язана певна міфологія. Вони текли не лише на землі, а й на небі, тож не завжди зрозуміло, про земну чи небесну річку йдеться. Це стосується Ґанґи, Сарасваті й Сіндгу: є міфи, як Ґанґа, що доти текла на небесах і уособлювала Молочний Шлях, спустилася на землю, а її могутні потоки прийняв на себе Шіва, щоб вони не увередили землю. До таких річок відноситься й Раса. Індійська дослідниця Манека Ґанді (невістка Індіри Ґанді – колишнього прем’єр-міністра Індії й дружина її трагічно загиблого старшого сина-льотчика Санджая) у книзі «Індійські імена й назви» слову раса надає значень сік, вода, молоко, нектар, есенція, плинне срібло (ртуть, пор. укр. живе срібло), смаковитий, смачний, захопливий, чарівний, цілющий і так пояснює назву Раса: «персоніфікована як богиня міфічна ріка, яка, вважається, омиває світ» та «інше означення землі») [26, 334-335]. Раса в «Ріґведі» згадується 9 разів, у 6 з 10 її мандал (книг).
Гімн І.112.12, окрім річки Раси, згадує низку персонажів з цікавими іменами: Двіматар «Двоматірний», Дірґхашравас «Довгослав», Трасадасью «Від якого трусяться вороги», Вамра «Мураха» (пор. укр. прізвища Мурашка й Мурашко; герой Троянської війни Ахілл, родом із Північного Причорномор’я, належав до так званого мурашиного народу), арійський цар Судас, а таке прізвище й похідне від нього Сдасюк побутують у сучасних українців; Прішніґу «Рябовол» (авест. Паршадгауш «Рябовол», «Рябокоров»); пор. українські прізвища Рябовол, Рябоволенко, Рябоконь (санскр. Прішадашва), Рябокляч і Рябокобиленко, гідроніми Білоконівка, Рябоконева й Рябоконів у басейні Дніпра. «Ріґведа» мовить, що Прішні – це пістрява, ряба дійна корова, тобто квітуюча Земля, інша назва якої Прішнідеві «Прішні-богиня», «Земля-богиня» (пор. укр. Пріснодіва). Вона мати буйних вітрів-марутів (у «Велесовій книзі» мариці, у «Слові» – вітри, Стрибожі внуки), а Бик із прекрасним сім’ям – Небо; Вандана Славна» – жіноче ім’я (пор. Ванда) і річка в Індії (латинська назва Вісли Вандалус), споріднені з санскр. ванд «славити, величати, підносити», з яким споріднений етнонім венди-венеди (давнє означення слов’ян); у басейні Дністра, де й річки Славська й Слов’янка, є річка Вендичанка, співвідносна назвою з гідронімом Віндава в басейні Лаби на заході полабсько-слов’янського масиву (нім. Wendland). Обидві назви відбивають глибинні венедсько-слов’янські взаємозв’язки. Древанська (древлянська) Віндава перегукується з річкою Русава біля Вендичанки в басейні Дністра. На Вінничині є село Вендичани, у Криму – річка Венеть (Венедь), де й річка Слов’янка, у басейні Дунаю – потік Вандріча й річки Славець, Славець Великий, Славка, Славчик, Слов’янець [19, 509–510].
Гімн IV.43.6 мовить, що Раса й Сіндгу окропили своєю водою розпашілих коней ашвінів, аби ті легше знесли спеку й виграли змагання і винагороду – дочку Сонця-Сур’ї, яка зійшла на їхню колісницю (цей епізод передує одруженню дочки Сонця з Місяцем). Раса тут ніби дружина Сіндгу, що свідчить про високий статус Раси, як і Сіндгу. Ашвіни – божественні брати-близнюки (грец. Діоскури), пов’язані з Вранішньою та Вечірньою Зорею і весільним обрядом. У зв’язок з ашвінами й індійською річкою Ашва стають укр. Ушва, Освея, Осава, Осова, Осовець [19, 403, 405, 582]. Розбуджені Ушею-Вранішньою Зорею, ашвіни мчать небом на золотій колісниці, запряженій кіньми (ашва «кінь», ашвін «кіннотник»), за день долаючи світ. Вони уславлені цілителі, причетні до меду й любителі меду, їхня колісниця везе мед, вони п’ють медовий напій, дають мед бджолам, кроплять пожертву медом, у них медові батоги. До меду причетна й Уша (рос. Утро) – Вранішня Зоря, улюблений персонаж Лесі Українки. У тексті вжите rasaya «зросили, оросили, поросили». А жертвувач із гімну V 41, 15 просить Расу – велику, матір, праведницю – дарувати йому довге життя, що теж засвідчує її високий статус.
Гімн V 53, 9, присвячений буйним вітрам-марутам, називає кілька західних приток Інду, серед яких Раса, Анітабга, Кубга, Круму й Сараю (названа «дарувачкою багатства»); жертвувач просить річок не баритися в далеких краях і швидше обдарувати людей своєю ласкою. Кубга тут – сучасна річка Кабул (на ній стоїть столиця Афганістану), що тече і в Пакистані, найважливіша з усіх західних приток Інду, початок її в горах Гіндукушу (гірська система, що відділяє басейни Інду й Амудар’ї) [24, 22, 26]. Назва Кубга має перегук з річкою Кубань на Таманському півострові, історичній Сіндиці – країні сіндів, яку знає Геродот у V ст. до н.е. і який Кубань і Південний Буг називає однаково – Гіпаніс. Індійські етимологи тлумачать Кубга як «Звивиста (річка)», так само європейські етимологи тлумачать і назву Буг; є тлумачення Кубга й від санскр. кубга «глек, глечик» (деякі священні індійські річки зображуються в подобі молодої жінки з глеком біля стегна). А гімн VIII.72.13 закликає:
Наливайте у вичавлений сік красу (добавляння),
Окрасу двох половин світотворення!
Нехай Раса прийме бика!
Значення рядків такe, що треба розбавити водою сому (бика), злучити корову-воду з биком-сомою, щоб сома (напій богів) не був таким міцним. Слова нехай Раса прийме бика засвідчують взаємозв’язок Раси, яка уособлює земні, жіночі води з небесниими, чоловічими водами (пор. другу назву Роськи, притоки Росі Самець). Таке трактування підтверджує гімн ІХ.41.6 сомі:
Плинь довкруж з усіх боків
Зі своїм потоком, що нас захищає,
О Сомо, як Раса (довкола) вершини!
Тут Раса сприймається як небесна ріка, котра, як і Небесна Ґанґа, уособлювала Молочний Шлях. Те, що Раса обтікала вершину, може означати, що вона, як і Небесна Ґанґа, оперізувала міфічну гору Меру (Сумеру) – центр світу, довкола якої обертаються планети.
Гімн Х.75.6 прославляє Сіндгу-Сінд і його притоки:
Шляхи для бігу проклав тобі Варуна,
О Сіндгу, коли ми мчали до нагород.
Ти, що ринеш вниз по поверхні землі,
Коли ти правиш на чолі цих рухливих (рік).
Твій шум над землею лине до неба.
З блиском здіймає (свій) безкінечний шал.
Ніби краплини дощу торохтять з грозової хмари,
Коли плине Сіндгу з голосним ревінням, як бик.
До тебе, о Сіндгу, ринуть вони,
Як матері до дитини, як дійні корови, що мукають від молока.
Як войовничий цар, ведеш ти два фланги,
Коли хочеш стати на чолі оцих плинних (вод).
Прийміте цю мою хвалу, о Ґанґо,
Ямуно, Сарасваті, Шутудрі, Парушні!
О Марудврідго з Асікні, Вітасто,
О Арджікіє з Сушомою – слухай(те)!
Поєднавшись для плину спершу з Тріштамою,
(А тоді) з Сусарту, Расою і Шветьєю,
Ти, Сіндгу, з Кубгою (прямуєш) до Ґоматі,
А з Мехатну – до Круму, з якими мчиш на одній колісниці.
Прикметно, що автор цього гімну – Сіндгукшіт «Житель Сіндгу», «Сіндгієць». Річки тут біжать до Сіндгу, «як матері до дитини, як дійні корови, що мукають від молока», і «рине Сіндгу з голосним ревінням, як бик» (пор. щодо Дніпра Шевченкове як реве Ревучий). Гімн належить до категорії надістуті «величання річок», де наді «вода, річка» відбите в назвах українських річок Надва, Надове, Надюнька, Надків, Недра у басейні Дніпра й Нодьпотік на Закарпатті. А стуті «славлення» (санскр. сту «славити, шанувати, величати»), де ті суфікс aбстрактних іменників, тотожний укр. тя і ть (щастя, буття, радість, гордість). Паралельна форма штуті ототожнює стуті з укр. штити «шанувати», штитися «шануватися», поштитися «пошануватися», поштивий «чемний», поштивість, честь, почесть, ушта-учта і рос. почитать, чтить, учтивый, учтивость, почитатель, чтитель (санскр. стотар).
У рядку до тебе, о Сіндгу, кидаються вони дієсловом кидаються передане санскр. аршанті «стрімко ринуть», від основи арш «текти, бігти», з якою споріднені Раш-Рош-Рось і численні українські назви на Арш-Орш-Ірш-Урш-Арс-Орс-Ірс-Урс-Вурс-Рж-Рш-Рс саме в басейні Дніпра. Місто Ръша в Смоленській землі (суч. Орша на Вітебщині, Білорусь) згадує Лаврентіївський літопис під 1067 р.: «И тако яша Всеслава на Рши оу Смолиньска». Назву Орша дано за річкою Рша (суч. Оршица), яка має паралелі Ръша в Чернігівському князівстві, Орша в Тверській губернії, Оршинка (притока Стугни) і село Оршинка на Обухівщині, ручай Оршиця на Київщині. У «Київському літописі» часті вирази саме на Рши, а не на Росі чи на Рсі: «воева Кончак по Рши», «почаша часто воевати по Рши» [4, 128], що засвідчує давнішність форми Рша перед Рса і спорідненість її з санскр. вріша-вріш «самець, бик», основами арш «текти, плинути» та вріш-варш «кропити, бризкати, дощити, поливати водою, зрошувати» й «осипати дарами». Санскр. арш на слов’янському ґрунті прибирає форм орш і рш, орж і рж, ірш-ірж і урс-урус; терміном urus в історичній літературі означується бик на печатках Індської цивілізації [27, 60]. В. Топоров і О. Трубачов виводять Орша від кореня rus балтійського походження і порівнюють з литов. ruseti «повільно текти» (пор. також санскр. арш «текти, плинути»). Дієслівна основа арш відповідає основі ріш, рьш «текти, плинути», звідки укр. річка й росити, зрошувати, зрошення (рос. оросить, орошать, орошение). Видові форми цієї основи – рішаті, аршіт, рішта: з останнім споріднені Роставиця – ліва притоки Росі на Вінниччині й село Роставиця на Житомирщині, де й річка Ростася.
Відомий український етимолог О. Стрижак звертає увагу на балканські паралелі: «На базі племен, етнічно близьких до предків сербів, які жили в області Рашка (Rashka, латин. Rassa, Rassia, Raxia, Rascia; пор. місто Раса над річкою Рашкою, притокою Ібару), сформувалася нація чорногорців» [20, 171]. Прикметно, що в народних переказах Нижньої Наддніпрянщини чорногори – запорожці. Один такий переказ мовить, що запорожців спершу було 16, жили вони спочатку вище порогів і звалися чорногори. Проте термін означає «чорнобичичі, чорнотуричі», він семантичний двійник етнонімів кімери-сівери й малоруси-чорноруси [13, 29–42]. На Балканах річка Рашка (пор. укр. Роська) притока Ібару, а в Україні Ібр притока Тетерева. У басейні Тетерева й річка Ріштік, у басейні Дністра – потік Ріштік. На Житомирщині річка Рашків Ставок, на Дніпропетровщині Рашня, притока Дніпра, у басейні Дніпра дві річки Рашівка (пор. Расавка) – одна на Полтавщині, притока Псла, де й село Рашівка, а біля нього ранньослов’янське поселення черняхівської культури (ІІ–VI ст.). Про цю Рашівку Алла Коваль у книжці «Знайомі незнайомці» зазначає, що під 1626 р. вона записана як Рашова на річці Рашівка, що назву утворено від Рашава (пор. Расава) і що корінь цього слова в давньоіндійській мові, де ars означає «текти»; друга Рашівка на Сумщині, притока Сули. У свою чергу, річка Рашківка (Рашкова, Раскова) на Вінниччині притока Дністра, де й село Рашків. На Чернігівщині – річка Рахна (Рахня, пор. Рашня) – притока Десни, де й село Рашкова Слобода і Рашківський дуб – ботанічна пам’ятка природи. На Чернівеччині Рашота – притока Дністра й річка Рашкова Долина в селі Рашків. Прикметно, що назви на Раш фіксуються тільки в басейні Дніпра і Дністра, що річки Рашота і Рашківка – притоки Дністра, Рашня – права притока Дніпра, а дві Рашівки – праві притоки Псла й Сули, які, в свою чергу, ліві притоки Дніпра, що не випадково.
Космогонічний (світотворчий) гімн Х.121.4 (інакше гімн до невідомого бога) прославляє бога-творця, зашифрованого під словом-запитанням Ка «Хто?»; cправжнє ім’я його назване лише в останньому куплеті – Праджапаті «Владика істот». А сама Раса згадана в контексті:
Чиєю могутністю (існують) ці засніжені (гори),
Чий, як кажуть, океан разом із Расою,
Чиї це сторони світу, чиї руки (їх творять) –
Якого бога ми шануємо возлиттями жертовними?
Вираз про руки, що творять сторони світу, дослідники сприймають так, що для невідомого бога руки – це сторони світу. Тобто невідомий бог нагадує космічну людину-велета Пурушу, з частин тіла якої творився світ.
Гімн Х.108.12 (узято тільки два куплети, де згадана Раса):
Панії: Що ти шукаєш тут, Сарамо?
Бо ж виснажливий шлях в чужину далеку.
Що до нас привело тебе? Що спонукало?
Як перебралася ти через Расу?
Сарама: Я бігаю скрізь, бо вісниця Індри,
І шукаю ваші скарби незліченні.
Від остраху, що її перестрибну, розступилася Раса,
і я перебралася через неї [17; 29]
Великий подвиг бога Індри, панії-панікари й Панікарча. Ці два куплети – епізоди з ведійського міфу, коли демонічне плем’я панії викрало й сховало в скелі дійних корів Індри – дощові хмари. Їх потім сучка Сарама, вісниця Індри, виявила в далеких краях за річкою Раса, де жили панії. Але ті не віддають корів, тож Індра повів проти них своє небесне військо, громовою стрілою-ваджрою розколов скелю і визволив корів. Демон Вала, ватажок паніїв, здійняв у гірських надрах розпачливий рев, але невдовзі поліг від булави Індри. І тоді розвіялася гнітюча пітьма й на небі зійшло юне Сонце. А доблесний Індра зi скарбами паніїв, перемогою і славою повернувся додому [14, 153–163].
Цей міф дублювання іншого, так званого головного міфу «Ріґведи» про змія Врітру, що перегородив річки й не давав їм текти. Перемога над ним Індри символізує перемогу світла над темрявою, добра над злом і народження молодого сонця – тобто настання весни й нового землеробського року. Врітра – син богині первозданних вод Дану, тотожної українській Дані. Цей міф знає найдавніший український фольклор (веснянки, колядки, щедрівки, казки й народні танці весняного циклу), де Врітра навіть зберіг своє первісне ім’я і постає як злий цар Ворот і Воротар; є i народний весняний танок «Воротар» [12, 227–238].
Прикметно, що й грецька міфологія знає подібний міф, навіть у трьох варіантах, кожен з яких додає певний штрих до ведійського міфу. Панії тримають корів у печері за річкою Раса, а грецький міф мовить про «печери Пана» в горах Греції, куди заганяли худобу під час негоди. В іншому грецькому міфі з храму на Криті викрадають Зевсового золотого пса Пандареуса, і саме Гермес знайшов його в оселі Тантала. У третьому грецькому варіанті Гермес поєднує характеристики Сарами й паніїв – він сам крадій, бо викрадає 50 телиць, яких пас Аполлон, і ховає в печері над річкою. Зрозуміло, що телиці Аполлона – ті ж корови Індри [9, 292-293].
Тож у грецькій міфології Сарамі й паніям відповідають Гермес і його син Пан, дослідники відзначають спорідненість імен Гермес і Сарама, а імені Пан з етнонімом панії. У «Ріґведі» Сарама – вісник Індри, Гермес – вісник Зевса. Згодом у міфах Сарама породжує двох велетенських псів Шарбарів, охоронців царства смерті, яким відповідають грецькі Цербери, що засвідчує велику давність цих міфічних образів. Функція Шарбарів – охороняти померлі душі й супроводити їх до царства мертвих. В іранській міфології шлях до потойбіччя теж стереже моторошний пес (іноді псів 4). Гермес знайшов вдячний ґрунт у тисячолітньому Боспорському царстві на півдні України, до якого входили індоарійські, іранські й слов’янські племена. Чимало боспорських написів – це списки переможців спортивних змагань на честь Гермеса: один із них (№1137), знайдений в Анапі й датований ІІІ ст. до н.е., серед таких переможців називає 7 носіїв імені Сінд і 4 – Сіндок. Ще один напис фіксує ім’я Сіндей [7, 670–676, 636].
Міфи й епос пов’язують паніїв із торгівлею і комерцією, що підтверджує санскрит, де pan і pani «торговець, купець», panana «купівля-продаж», panaya «товарообмін», panyashаla (паньяшала) «ринок, базар; лавка», panya-vastu «крам» [18, 363]; vastu й рос. вещь тут споріднені. А Гермес – бог комерції і прибутку. В індійців побутує ім’я і прізвище Панікар «Купець, Торговець», яке водночас відбиває належність його носія до третього стану давньоіндійського суспільства – вайш’їв, тобто селян, від санскр. віш «село» – укр. весь, відбите в назвах Вишгород під Києвом і Вишпіль на Житомирщині, які означають «Місто роду» і синонімом до яких є Родень – літописне місто в гирлі Росі.
Ім’я і прізвище Панікар складають пані+кар, де кар тотожне укр. роб (землероб, хлібороб, винороб), а пані «купівля-продаж; торгівля». Прізвище й ім’я Панікар зафіксоване в запорозьких козаків: за «Реєстром» 1649 р. у Канівському полку служив козак Панікар Шемитенко, а в Ніжинському – Степан Понікар. Знаменно, що на Київщині в Кагарлицькому районі (Кагарлик стоїть на Росаві-Расаві), де зафіксовані два села Расавка й річка Расавка – ліва притока Росави-Расави (притока Росі), є село Панікарча, а біля нього поселення трипільської культури, тобто якраз тих часів, коли відбувається дія ведійського міфу про паніїв і Расу. Панікарча – село, де й села Расавка (на березі Расавки), Горохуватка (пор. іран. Харахуваті, інд. Сарасваті), Черняхів, за яким названа відома черняхівська культура. Показово, що назви річок і сіл тут мають ту ж форму, що й ведійська Раса – Расава й Расавка. Назва Панікарча може означати «Торжище» або «Панікарове (село)», «Панікарське», за ім’ям чи прізвищем Панікар.
У сусідньому з Кагарлицьким Миронівському районі є село Росава (Русава), а сама Миронівка розкинулась у долині річки Росави. Отож ведійська Раса знаходить відповідники на Київщині й Черкащині: річки Росава (Расава, Русава) й Расавка, два села Расавка – всі в басейні Росі. Є дві річки Росава (Россова, Русава) – одна ліва притока Росі, а друга – права притока Десни. Звідси ж і дві річки Росавки: одна ліва притока Росави, друга – ліва притока Хороброї (бас. Росі); річка Росинька – притока Роськи; Роська (Самець) – права притока Росі, Роставиця – ліва притока Росі [5, 64–67]. Рось виводять з іє. ros «роса, волога, вода».
Ведійська Раса: Волга, Дніпро чи Рось? Така насиченість цього невеличкого, компактного ареалу назвами на Рас-Рос-Рост навряд чи випадкова. Ведійську Расу здебільшого ототожнюють із Волгою з огляду на те, що в Птолемея засвідчена назва Рах, яку споріднюють з вед. Раса й авест. Ранха (пор. слов’янське плем’я ринхіни, замешкуване східніше Фессалонік-Салонік-Солуня) і яка нібито означує Волгу. В «Авесті» Ранха – одна зі світових рік, у пехлевійських (парфянських) джерелах вона – Рах, Арах (пор. Варух щодо Дніпра); це, дехто вважає, міфологічне осмислення Сирдар’ї чи Волги, причому щодо Волги ця гіпотеза, як на деяких дослідників, більш правочинна: вони пояснюють авест. Ранха як «Роса», а Волга як «Волога (рос. Влага)», що нібито доводить тотожність обох гідронімів. Авест. Ранха справді може відповідати ведійській Раса, можливо навіть, що «Авеста» й «Ріґведа» мовлять про ту саму ріку, але ототожнення їх із Волгою не безсумнівне. Щодо Раси «Ріґведа» каже, що вона «в далеких краях», «на краю світу», а авестійський вираз «біля витоків Ранхи» означує максимальну віддаленість [1, 456; 6, 96–97, 497]. За «Авестою», Земля після потопу розділилася на сім каршварів-областей: східний, західний, два північних, два південних і серединний – Хванірата (Хванірас), призначений для аріїв. Інші 6 каршварів теж були заселені, але жодна людина не могла перейти з одного каршвара в інший, бо моря – затоки океану Ворукаша і дві світові ріки Ранха (Рах, Арах, Аренг) і Вех, широкі й глибокі, оточували Хванірату з усіх боків, і так само кільцем серединний каршвар оточував гірський ланцюг Хара Березайті «Висока Хара» (Харбурз). Затоки Ворукаші – це моря Чорне, Середземне, Аравійське, Каспійське, можливо, Аральське й Перська затока [6, 96–97].
У ведах Раса – західна притока Інду, а українська Рось – права притока Дніпра. Тобто Сінд-Інд і Дніпро-Славутич мають притоки з майже однаковими назвами Раса-Рас і Рось. Важливо й те, що Сіндгу-Сінд-Інд – чоловічого роду, як і Бористен-Данапер-Дніпро-Славутич, а ведійська Раса жіночого роду, як і укр. роса, Рось, Роська, Росава, Росавка, Ростася, Роставиця. Г.Шрамм, мовлячи про структурні паралелі Північного Причорномор’я і Південно-Східної Європи північніше межі поширення грецької мови, як загальну норму відзначає: «назви великих річок тут, як і на Балканах, винятково чоловічого роду, тоді як пойменування дрібніших (у Греції теж чоловічого роду) можуть бути обох родів… Оціночна шкала в Південно-Східній Європі і Північному Причорномор’ї не одна й та ж: найдовша ріка жіночого роду на Балканах – Тара (134 км), у басейні Дніпра – Сула (353 км) і Рось (346 км)» [23, 21].
Позаяк Раса притока Інду, то найперша й найголовніша умова ототожнення Раси з Волгою – наявність такої ж притоки у Волги. Але там такої притоки не виявлено, тож уже через це ототожнення Волги з Расою сумнівне. Зате Дніпро, з назвою чоловічого роду, таку притоку з назвою жіночого роду має. Це Рось, причому деякі її притоки мають ту ж фонетичну форму, що й Раса – Расава й Расавка, вочевидь первіснішу й давнішу. Тому більше підстав ототожнювати ведійську Расу саме з українською Россю. Сіндгу-Сінд-Інд постає у ведах і міфах уособленням Бика, ім’я Сіндгу має Варуна, божество морів і водних просторів, якому тотожні іран. Ахурамазда, грец. Посейдон, скіф. Тагимасад (масад і мазда «бог»), етрус. Таг, кельт. Дагда і слов. Дажбог, четверо останніх імен мають спільний компонент Таг-Даг-Даж, який сходить до іє. da «давати, дарувати, наділяти». Всі ці імена означають Дарувальник-бог, Давець-бог, Дайник-бог [14, 68–81].
Варуна уособлюється в подобі Чорного Бика, йому в пожертву приносять самців чорної масті, він сам – Чорний Бик. Тож і назва Сіндгу щодо ріки усвідомлюється як «Чорний Самець», «Чорний Бик». Варуна у ведах покровитель воїнського стану, з ним ототожнюється князь чи цар при вінчанні на князівство чи царство, здійснюване, до речі, з настанням темряви, після заходу сонця. Індолог Наталя Гусєва зазначає: Варуна бог-охоронець західної сторони світу (як Посейдон і Дажбог), а це наводить на думку, що в свідомості ведійських аріїв він асоціювався з ареалом на захід від Індії, звідки вони прийшли; тому не слід ігнорувати співпадіння теоніма-епітета Варуни – Сіндгу з гідронімом Сінд-Інд і етнонімом сінди, назвою народу, який жив на щедро обводненому Таманському півострові, помережаного рукавами дельти Кубані (багате на воду й низів’я Дніпра. – С.Н.); це можна сприйняти як вказівку на західну орієнтацію уявлень, пов’язаних із культом Варуни [3, 71–72]. Кубань давні автори називали Вардан і Гіпаніс (Південний Буг теж Гіпаніс), причому Вар-дан і Гі-паніс – синоніми й означають «Бик-ріка», де Вар і Гі «Бик» (санскр. ґо-ґу «самець, бик»), а дан і пані «вода, ріка». Річка Вардан (санскр. Варадан) є і в Індії, вона тотожна назві Вардан-Кубань-Гіпаніс, як і назві Дніпра Бористен.
Друга українська Індія – Сіндська Скіфія – була в низів’ях Дніпра-Сінду, її людність сінди-інди нащадки Варуни-Сіндгу – бога морів і водних просторів, тобто по батькові вони сіндги-сінди-варуничі-вороничі «чорнобичичі-чорнотуричі». А на їхню матір проливає світло «Велесова книга», де на дощечці 7є сказано: «Дажбог народив нас од корови Замунь, тому ми – кравенці: скіфи, анти, руси, боруси й сурожці». Індоіран. замін «земля», тож Корова Замунь – це Корова-Земля. Сини Корови Замунь-Землі – земляничі-кравенці-коровичі, а сини Варуни-Дажбога варуничі-чорнобичичі-чорнотуричі. Варуничі – це дажбожичі, тому русичі (воїнська верства в слов’ян) у «Слові» Дажбожі внуки. По батькові русичі чорнобичичі-чорнотуричі, що рівнозначне значенню мужні-доблесні воїни, а по матері – коровичі-кравенці, звідки й українці.
Сіндська Скіфія у низів’ях Дніпра – країна сіндів-індів, інша назва яких – сувіри, споріднена з назвами сівери й кімери [14, 10–17] Друга Індія-Сіндика була обабіч Керченської протоки. Тому логічно, що коли сінди-інди жили в пониззі Дніпра, то й Дніпро для них був Сіндом-Індом. За дохристиянськими уявленнями українців, саме до Сіндської Скіфії, тобто в низів’я Дніпра, через три тижні допливала кинута в сивий Славутич шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщала тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято – Рахманський Великдень. Особливість свята та, що з усіх слов’янських народів воно відоме лише українцям. І якщо людність на берегах Сінду-Інду-Чорного Бика боготворила свою священну ріку, то так само людність Сіндської Скіфії обожнювала Дніпро – свій Сінд-Інд. Підтверджує таке міркування фольклорний вираз сивий Дніпро, де сивий споріднене із санскр. ш’ява-с’ява «чорний, темний». Сивий Дніпро – це Чорний-Темний Дніпро, Чорний-Темний Бик. Назви Славута й Славутич теж означають Сивий-Темний-Чорний Бик, як і слов’янські князівські імена Самовит та Києвит, яким тотожне іран. Сіявуш «Чорний Самець-Бик», де вуш «самець, бик» (з варш-вріш) має у слов’ян форми вит-вут-вуш-вус-уш-ус, відбиті в українських назвах і прізвищах [15, 128, 229, 249].
Як ми бачили, назва Рось споріднена з дієслівними основами арш «текти, плинути» і вріш-варш «поливати водою, кропити, бризкати, дощити, зрошувати, запліднювати, обсипати дарами» й термінами варша-врішті «роса, дощ, злива» і вріш «самець, бик», досл. «кропильник», «зрошувач», «запліднювач, плідник, бугай, жеребець». Прикметно, що знайдену у трипільських шарах на Росі глиняну модель храму прикрашають бичачі роги – характерна риса трипільської образотворчості. Первісна форма назви Рось – Рша підтверджує спорідненість назви Рось із цими основами і термінами. Це дає можливість гадати, що не тільки Рось чи Роська, яка має і назву Самець, а й Дніпро міг називатися Вріш «Бик». Слушність цього підтверджує те, що в авторів VI–X ст. Дніпро – Вар, Варом і Варух (споріднене з санскр. варах, іран. вараз і гураз «самець, вепр»), де Вар, окрім значення «вода», має і значення «самець, бик». Тобто Вар і Вріш – синоніми, а саме Вріш відбите в найдавнішій назві Дніпра – Бористен. Де Борис і є Вріш у давньогрецькій передачі, а тен – така ж передача індоіран. danu-dan-don «ріка». Тобто Бористен постало з первісного Вріш-дану, Вріш-дан «Бик-ріка», «Бичі Води», що тотожне гідронімам Вардан-Варадан в Індії, Вардан (давня назва Кубані), Йордан на Близькому Сході, Вердин-Ірдин-Ярдан-Єрдан-Ірдинь в Україні, Вардар на Балканах і Вараздан на Кавказі, де Вараз тотожне Варух щодо Дніпра (санскр. варах, іран. вараз, гураз «самець, вепр»); Вараздан збереглося як Раздан у Вірменії, звідки, до речі, походить легенда про братів Куара, Мелтея і Хореана з області Палунь, співвідносна з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Насиченість водозбору Дніпра назвами на Ар-Ор-Ір-Вір-Вер-Вор-Вере-Воро й Арш-Арж-Арс-Орш-Орж-Ірш-Ірж-Рж-Рш-Ірс-Орс-Ворс-Урс-Вурс також засвідчують спорідненість з важливими санскритськими дієслівними основами арш і вріш-варш. Вони, мовби гірляндою, уквітчують Дніпро по всій його течії, а деякі з них, як і Рось, – безпосередні притоки Дніпра (Ірпінь, Ірклій, Іорданка, Іорданська, Ржавка). На користь ототожнення ведійської Раси з українською Россю свідчить і те, що саме в ареалі Росі засвідчений топонім Панікарча, що має прямий перегук з ведійським міфом про паніїв за річкою Раса і що саме в українців побутують прізвища Панікар (також ім’я), Панікаренко, Панікарський та Понікар і Понікаровський.
Усі ці факти дають можливість виснувати, що значно більше підстав прив’язувати паніїв і річку Раса не до Волги, як нині робиться, а до Дніпра та її притоки Росі. Такий висновок не видасться перебільшенням, якщо зважити, що в низів’ях Дніпра була Сіндська Скіфія, відома античним і візантійським авторам, що там жили сінди-інди, названі так за річкою, яку обожнювали.
Український Дніпро – це й український Інд.

Література

1. Авеста. – Санкт-Петербург, 1997.
2. Гідронімія України в її міжмовних і міждіалектних зв’язках. – К.,1981.
3. Гусева Н. Р. Индуизм. – М., 1977.
4. Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – К., 1985.
5. Желєзняк І. М. Рось і етнолінгвістичні процеси середньонаддніпрянського Правобережжя. – К., 1987.
6. Зороастрийская мифология. – Санкт-Петербург, 1998.
7. Корпус боспорских надписей. – М.-Л., 1965.
8. Махабхарата. – Кн. ІІІ, Лесная (Араньяка-парва): Перевод с санскрита, предисловие и комментарий Я.В.Василькова и С.Л.Невелевой. – М., 1987.
9. Мифы народов мира: В 2-х т. – М., 1987. – T. І.
10. Наливайко С. І. Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну. – К., 2009.
11. Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
12. Наливайко С. І. Індійський міф. Український коментар. – К., 2010.
13. Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
14. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
15. Наливайко С. І. Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ (на індоіранському матеріалі). – К., 2008.
16. Наливайко С. І. Українська індоаріка. – К., 2007.
17. Ригведа. Перевод с санскрита, послесловия и комментарии Т.Я. Елизаренковой. – М., 1989 (мандалы I–IV),1999 (мандалы V–X).
18. Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
19. Словник гідронімів України. – К., 1979.
20. Стрижак О. С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. – К., 1991.
21. Топоров В. Н. Древнеиндийская драма «Глиняная повозка»: приглашение к медленному чтению. – М., 1998.
22. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
23. Шрамм Г. Реки Северного Причерноморья: историко-филологи-ческое исследование их названий в ранних веках. – М., 1997.
24. Энциклопедия Пакистана. – М., 1998.
25. Янко М. П. Топонімічний словник України. – К., 1998.
26. Gandhi Maneka. The Penguin Book of Hindu Names. – New Delhi, 1993.
27. Kosambi D. D. Ancient India: A History of its Culture and Civilisation. – New York – Cleveland, 1969.
28. Law B. Ch. Historical Geography of Ancient India. – New Delhi, 1984.
29. Rigveda-samhita: Vol. I–IV. – Haridvar, 1994.