Через епічну індію до святих місць давньої України (Початок у №2 (43) – 2012.)
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.

У статті розглядається й аналізується в українознавчому руслі оригінальна й важлива з багатьох поглядів давньоіндійська пам’ятка «Тіртха-ятра» – «Проща до святих місць», яка входить до ІІІ книги «Махабгарати» і являє собою одне з першорядних джерел для вивчення історії, історичної географії, міфології, філософської і релігійної думки як Індії, так і України, а також інших слов’янських та індоєвропейських народів. Ознайомлення з пам’яткою дало змогу виокремити низку ономастично споріднених ареалів в Україні (Крим, Одещина, Закарпаття, Черкащина, Чернігівщина, Волинь) та Індії (Пенджаб, Гуджарат, Сураштра, Раджастхан, Оріса), по-новому пояснити найбільшу загадку України – саму назву Україна.

Ключові слова: українознавство, етимологія, індоаріка, санскрит, «Тіртха-ятра», давньоіндійські, давньослов’янські й давньоукраїнські божества, імена, назви.

Через эпическую Индию к святым местам Древней Украины

В статье рассматривается и анализируется в украинознавческом русле оригинальный древнеиндийский памятник «Тиртха-ятра» – «Паломничество к святым местам», который входит в ІІІ книгу «Махабгараты» и представляет собой один из важнейших источников для изучения истории, исторической географии, мифологии, философской и религиозной мысли как Индии, так и Украины, а также других славянских и индоевропейских народов. Знакомство с памятником дало основания выделить ряд ономастически родственных ареалов в Украине (Крым, Одесчина, Закарпатье, Черкасчина, Черниговщина, Волынь) и Индии (Пенджаб, Ґуджарат, Сураштра, Раджастхан, Орисса), по-новому объяснить самую большую загадку Украины – само название Украина.

Ключевые слова: украинознавство, этимология, индоарика, санскрит, «Тиртха-ятра», древнеиндийские, древнеславянские и древнеукраинские божества, имена, названия.

Through epic India to holy places of ancient Ukraine

Original and important in many ways ancient Indian leaflet «Tirtha-jarta» – «Pilgrimage to the holy places» is analyzed and viewed in the article. This leaflet is a part of III book «Mahabgarat» and is one of the first sourses for history,historical geography, mythology, philosophical and religious thought study both in Indi and Ukraine so as other Slav and Indo-European nations. Acquaintance with this leaflet gave an opportunity to distinguish a chain of onomastically connected areas in Ukraine (Crimea, Odessa region, Carpathian region, Cherkasy region, Chernihiv region, Volyn) and India (Punjab, Hudzarat, Surashtra, Radzhasthan, Orisa) and explain in a new way the biggest mystery of Ukraine – the name Ukraine itself.

Key words: Ukrainian studies, etymology, Indo-Arya, Sanskrit, «Tirtha-jarta», ancient Indian, ancient Slav and Ancient Ukrainian deities, names.

Через епічну індію до святих місць давньої України (Початок  у №2 (43) – 2012.)

Як зазначалося в попередній статті, ознайомлення з «Тіртха-ятрою» виявило кілька споріднених індійсько-українських ареалів, де простежуються подібні назви. В Україні це Крим, Одещина, Закарпаття, Волинь, Черкащина, Чернігівщина, в Індії – Пенджаб, Раджастхан, Сураштра, Ґуджарат, Оріса. Помітна й та закономірність, що особливо священні місця прощі – при злитті двох чи трьох річок, де найчастіше виникали й міста. Ця особливість повною мірою властива й давнім українським містам, надто племінним центрам, біля яких теж часто були святі місця. Тож у «Тіртха-ятрі» є назви, які мають українських родичів. Так, рядки 63–67 (розд. 82) у ній мовлять: Затим треба йти до найчудовнішої тіртхи Ґопратари, що на річці Сараю; звідти колись піднісся на небо Рама зі своїм військом, слугами та їздовими тваринами… Людина, омившися в Ґопратарі… очиститься від скверни й удостоїться вищих почестей у небесному світі… А хто омиється в Ґоматі, тіртсі Рами… змиє гріхи свого роду [1, 191].
Припускається, що тіртхою Рами на річці Ґоматі стало місце, де Рама переправився через ріку на другий день свого 14-річного вигнання. У назвах тіртх Ґопратара й Ґоматі наявне ґо «самець, бик; корова; земля». Річка Ґоматі (нині Ґомті) починається в Гімалаях і тече через Лакхнау, столицю штату Уттар-Прадеш, ділячи місто навпіл.
Ґоматі – західна притока Інду, західними притоками Інду є і річки Раса (Рас) та Кубга, назви яких співвідносні з назвами наших річок Рось і Кубань (Південний Буг). Її згадують надістуті – ведійські величальні гімни на честь обожнених річок, яким здійснювали пожертвини та обряди, що було властиве й давнім слов’янам, тож і українцям. А що українці знали веди, недвозначно підтверджує «Велесова книга», давньоукраїнська пам’ятка V–IX ст., яка зберегла унікальне слово тривіди (санскр. тріведа) [2, 3–20]. Це незаперечно засвідчує: ще у ведійсько-кімерійсько-трипільські часи людність України знала веди, а тоді канонічними були саме три веди, до яких згодом приєдналася четверта, через що й постав термін чатурведа «чотири веди». Санскр. надi «ріка» в надістуті наявне в назвах індійських річок Маханаді, Деванаді, Брахманаді, Крішнанаді, Наґанаді, Дадгінаді і має родичів у басейні Дніпра: Надюнка – притока Серебрянки, річка Надва й озеро Надків на Київщині, озеро Надове у самому Києві. Ім’я Надіджа «Народжений рікою» має в епосі Бгішма – могутній воїн і полководець, за міфом син священної Ґанґи, котра й сама має назву Наді «Ріка». Джа в Надіджа означає «народжений, син» і тотожне дзе в грузинських прізвищах, а імена Бгішма й Бгішмака «Грізний» тотожні українським прізвищам Бушма й Бушмака. Назв Ріка багато на Закарпатті й Івано-Франківщині [10, 463].
Всі назви в наведеному фрагменті проходять під знаком Рами. Ґопратара – місце прощі на березі Сараю, яку ототожнюють із сучасною річкою Ґхаґра (Ґоґра) в штаті Уттар-Прадеш (пор. рос. Ґаґри). На річці Сараю стояла Айодг’я «Невойовнича» – столиця країни Кошали, де правив Дашаратха, батько Рами, ім’я якого означає «10 колісниць» (батька Дашаратхи звали Наваратха «9 колісниць») і тотожне імені Тушратта в індоарійського царя з держави Мітанні у Верхній Месопотамії (ІІ тис. до н.е.). На Дніпропетровщині є дві річки Шарай, назва яких, певно, означає «Очеретяна», «Очеретянка», як і Шараю-Сараю, від санскр. шара «очерет, комиш» [9, 637]. З очерету первісно робилися стріли, тож шара стало означати й «стріла». Прикметно, що біля річок Шарай є річка Стрільцева, на Харківщині – річка Шарівка й поруч річка Стрілиця, у басейні Сіверського Дінця – болото Стрілецьке й річка Комишна. Тож місто Шараваті «Шаравиця» (пор. укр. Комишувата, Комишани, Комишня, рос. Камышин), де згодом правив один із двох синів-близнюків Рами, може тлумачитися «Очеретовиця», «Комишовиця», «Стріловиця». І в Україні є «стрільні» назви: Стрільськ на Рівненщині, Шарукань – літописне половецьке місто у місці впадіння річки Сальниці в Сіверський Дінець; назву складають Шару+кань, де кань «місто», шару «стріла». Тож і Шарукань означає Стрілоград, Стрілопіль, Стрільськ.
Шару – одне з імен Вішну, восьме земне втілення якого – Крішна, обом їм поклонялися половці й раджпути – індійські «козаки», які мали роди, назвами пов’язані зі зброєю: томари й шельбири «списники», билі й банапхари «стрільці; лучники»; бана-бан «стріла» відбите в козацькому прізвищі Банбиренко (санскр. Банавіра, хінді Банвір-Банбір «Лучник-герой») [2, 87]. Словосполучення чари-комиші дало назву відомій збірці новел О. Гончара, де чари пов’язане не з чарами й чаруванням, як може здатися, а з тим же шара «очерет, комиш». Обидва компоненти в словосполученні синоніми, зрозуміле слово ніби пояснює незрозуміле, як і в інших подібних випадках: чудо-юдо, трин-трава, аніка-воїн, буй-віл.
З наведеного фрагмента видно, що при тіртсі Ґопратара на річці Сараю завершив своє земне життя Рама й піднісся на небо разом зі своїм військом, слугами і їздовими тваринами. Цей факт зазнав етимологічного переосмислення, і назва Гопратара (санскр. тара, пратара «переправа, брід») [9, 236] стала розширено тлумачитися як «переправа (на небо) биків (їздових тварин Рами)». Хоча сама назва просто означає «Коров’ячий брід» або «Переправа Бика», що цілком тотожне назвам Боспор, Ексампей та Оксфорд-Оксенфорд із тим самим значенням.
Античні історики наводять переказ, як гунські юнаки на полюванні переслідували оленицю до Меотійського болота (Азовського моря), а та мілководдям спокійно перейшла на протилежний берег; так випадково виявилося, що в певному місці Азовське море можна перейти вбрід [3, 292]. Насиченість цього ареалу сюжетами на тему корова-бик підтверджує і пов’язування з ними низки тутешніх назв (Корсунь-Херсонес, Крим, Керч, Боспор). Відомий російський мовознавець, дослідник індоаріки в Північному Причорномор’ї О. Трубачов наводить інші значущі факти: Krva-saita «Коров’ячий міст», Bosporos-Kourasaitoi, Carriziton у Равеннського Аноніма, Ghersete – турецька назва Керчі. Щодо krva в krva-saita «коров’ячий міст», то тут, на думку вченого, представлене місцеве давнє krva «ріг», «рогатий», діалектно самобутнє, що має кентумний характер, сатемний рефлекс якого – авест. srva «ріг» [12, 49–50, 250–251]. Сучасне ж корова етимологи зводять якраз до krva-srva і первісного значення «рогата».
Ґоматі-Ґомті тлумачиться «Корівна», інша назва її – Ґомадгі «Багата коровами-худобою». В Україні є село і яр Коровин, річка Коров’яча на Донеччині, до речі, притока Кринки (є тут і річка Велика Кринка), водотік Корова на Хмельниччині, болото Корован на Кіровоградщині, потік Коровій у с. Шешори на Косівщині, річище Коровне на Черкащині, потік Коров’я (Коровля) на Чернівеччині [10, 272]. Сюди ж стає назва Керч (Кърчев, Корчев, Пантикапей, Боспор, Русія) – давнє місто й морський порт біля підніжжя гори Мітрідат (Східний Крим), колись столиця Боспорської держави. Назву зводять то до давньорус. кърчии «коваль», кърчити «корчувати», корч-керч «гори», къркъ «горло, шия» і криця, що нібито вказує на розвиток тут металургії. Всі ці етимології незадовільні. Та оскільки Керч свого часу називалася Боспор (бос «бик») і Русія (рус теж «бик»; пор. слова візантійця Іоанна Цеца: «назва руси тотожна назві таври», ХІІ ст.), то назви Боспор і Русія означають «Биків-Турів». Логічно припустити, що й назва Керч продовжує цю називну традицію, тобто й Корчев-Керчев означає Биків, Турів. Сюди ж стає і Корсунь – літописна назва Херсонесу Таврійського (суч. Севастополь), столиця таврів-русів, яких антична традиція знає з часів Троянської війни (ХІІІ ст. до н.е.). Назву пов’язують із грец. херсонес «півострів», але насправді Херсонес – грецьке осмислення незрозумілої аборигенної назви, фонетично подібної до грецького слова. Бо важко прикласти це пояснення до Корсунів в інших ареалах, які не мають жодного стосунку до півострова: річок Корсунка в басейні Росі й Корсунь у басейні Міусу на Донеччині, міста Корсунь на Черкащині.
Розгадку підказують назви Курушан – річка в басейні ріки Молочної (де знаменита Кам’яна Могила) й село Курошани на Запоріжчині. Вони мають компоненти Кур+шан, де шан (від стхан) в індоіранських мовах «місце, місцевість, край» (пор. Зеравшан, Бадахшан, Уструшана), а кур «бик» (осет. kur, kyr, іран. kurush – споріднені з корова) відбите в українських прізвищах Білокур,Чорнокур, Калокир, Калакур, Калакура «Чорновіл». Ці ж компоненти і в назві Корсунь, яка означає те саме, що й Курушан і Курошани, тобто «Місце-Місцевість Бика», «Биків», а щодо річки – Бикова чи Биківка. Древлянське Коростень, суч. Херсон й іран. Хорасан – етимологічні двійники назви Корсунь [7, 127, 139, 140].
Ці факти проливають світло і на сучасну назву колишньої Тавриди-Таврики – Крим, півострів (колись острів) між Чорним та Азовським морями і Керченською протокою. Південну частину його в давнину заселяли таври, яких згадує Гомер у зв’язку з Троянською війною, тому мав назву Таврида-Таврика «Країна таврів». Згодом Крим заселяли скіфи (VII ст. до н.е.), половці (ХІ ст.), інші народи. У ХІІІ ст. сюди прийшли 7 татарських родів, об’єднані в Юрт, і зробили столицею Солхат, який переназвали на Ескі Керім «Стара фортеця», або «Старий Крим», де Крим нібито постало від тюрк. керім «фортеця». Але Солхат, колишнє таврське поселення Сурхат, тотожне назві Сурож, теж у Криму (інд. сурадж «сонце», італійська назва Сурожа-Судака-Сугдеї Солдайя, де італ. sola «cонце»). У назві Крим відбите те ж осет. kur, kyr, іран. kurush «бик». І означає Крим-Кирим те ж, що й Таврида-Таврика – «Країна Бика» [7, 143].
Індійська Ґодаварі й українська Годьвар. До святих тіртх Ґоматі й Ґопратара долучається й Ґодаварі, теж пов’язана з Рамою – найбільша й найдовша ріка Південної Індії (майже 1500 км). За «Рамаяною», на її берегах під час свого вигнання жили Рама й Сіта, тому сама річка й тіртхи на ній вважаються священними. Назву складають Ґо+да+варі, де ґо «корови, худоба», да «давати, дарувати», варі «вода, ріка», відбите в назвах VI–X ст. для Дніпра – Вар, Варом і Варух; це також річки Вара на Чернігівщині, Вариводка на Вінниччині, Варагій на Коломийщині і Варгедь-Варгодь на Закарпатті. Остання назва, коли поміняти місцями компоненти, буде Гедьвар-Годьвар – те ж Ґодаварі. Тож Ґодаварі означає «Річка, яка дарує худобу», а що худоба – колись основне багатство, то й «Дарувальниця багатства». Певно, річка славилася пасовищами на своїх берегах. Прикметне оточення, в якому перебуває Варгедь-Варгодь і річка, село й гора Говерла по сусідству: потоки Скотарчик і Скотарський, село Воловець і Воловецький район. Є 22 потоки й болота Скотувата, колись річок, судячи з назв у жіночому роді. А етнонім скіфи «бичичі» мав і форму скити-скоти-скути (пор. рос. скот «худоба» і англ. Скотленд «Шотландія», дослівно «Країна скіфів», «Скіфія»).
Говерла й Ґовардга. Біля священного міста Матхури, де серед пастухів минули дитинство і юність Крішни-Чорнобога та його старшого брата Баладеви-Білобога, є свята гора Ґовардга-Ґовардгана. З нею міф пов’язує важливий епізод у житті Крішни: він переконав пастухів не відзначати щорічного свята на честь бога Індри, а натомість вшанувати гору Ґовардгану неподалік і його, Крішну, як божество цієї гори. Розгніваний Індра наслав на них безупинну зливу, показуючи, що з ним жартувати не варто. Але Крішна мізинцем підійняв Говардгану і тримав її як велетенську парасолю над пастухами й худобою 7 діб, поки Індра не визнав вищості Крішни.
Міф, на думку вчених, відбив історичний конфлікт між культом ведійського Індри – бога-громовика, ватажка небесного воїнства, володаря небесного раю-сварґи і нового бога індуїзму – пастуха й воїна Крішни. Як пам’ять про цю подію, на свято вогнів Дівалі восени в сільських районах в ареалі священного міста Матхури відзначають свято Ґовардгана-пуджа. Споруджується мініатюрний пагорб із гною, прикрашений фігурками пастухів, юних пастушок, корів і волів, а тоді починаються танці-хороводи й пісні-кіртани-славлення на честь Крішни-Ґірідгари «Городержця». Гора Ґовардга-Ґовардгана є і в Західній Індії, названа так через соковиту, запашну й поживну траву, від якої худоба швидко гладшала й добре плодилася. Відвідати священну гору означало позбутися гріхів, а один цар, як свідчить напис, звів собі тут навіть палац.
У світлі цього і з огляду на численні сліди поклоніння Крішні-Кришеню й Вишню-Вишеню в Україні варто уважніше поглянути й на українську Говерлу, котра, як і індійська Ґовардга-Ґовардгана, овіяна ореолом святості. Говерла – найвища вершина Українських Карпат, яка, вважається, дала назву річці Говерлі – притоці Білої Тиси. Індійська Ґовардга-Ґовардгана пов’язана з поклонінням Крішні-Чорнобогу, саме ім’я Крішна означає «Чорний» (і «Красний», тобто «Гарний»), а біля Говерли є назва Чорногора. Назви Ґовардга й Говерла фонетично близькі, Ґовардга-Ґовардгана тлумачиться як «Примножувачка корів-худоби», санскритська дієслівна основа вардг-врідг означає «рости, розвиватися, посилюватися, дужчати» й споріднена зі слов’янською основою валд-волд-влад-волод, рясно відбитою в слов’янських термінах, іменах і назвах. Отож між назвами Ґовардга й Говерла цілком можлива етимологічна спорідненість. Назви Ґовардга-Ґовардгана й Говерла, Ґодаварі й Варгедь-Варгодь (Гедьвар-Годьвар) можуть мати спільне походження і однакове значення «Дарувателька корів-худоби-багатства».
Є індійське ім’я Ґода-Ґоуда-Ґовда (пор. українське прізвище Говдя) «Дарувач корів-худоби», яке має і значення «Правитель, Цар». На Сумщині є річка Овда, село Овдянське й річка Гов’янка. Назви сходять до первісного Говда, де Гов споріднене з інд. ґау, ґава «корови, худоба», дa «давати, дарувати». Тобто Говда-Овда теж «Дарувальниця корів-худоби», бо річка славилася пасовищами. А що худоба колись основне багатство, то Овда – й «Дарувальниця багатства». Овда – притока Ревки, річка Дива на Чернігівщині – притока Ревни. Назви Ревка й Ревна споріднені з санскр. раї, ревa «багатство», від них утворені важливі раджпутсько-половецькі терміни рай, рао, раваль, рауль, раут «князь», відбиті в українських прізвищах Рай, Рева, Реут, Ревут, Ревутенко, Ревуцький.
Дружину Баладеви-Білобога, землеробського божества, атрибут якого плуг, звали Реваті «Багата», її дід – Рева, брат – Реват, батько – Райват. Реваті – одне з 27 місячних сузір’їв, дружин Місяця [5, 151–161; 259–267]. Яйце-райце в українському фольклорі – уособлення багатства, насамперед у вигляді худоби, пор. у Б. Грінченка: Розбив те яйце-райце. Як узяв же скот вернути з того яйця... верне та й верне. Термін яйце-райце, як і рай, споріднений із санскр. rai «багатство». Компонент рай і в слові райдуга: Райдуга воду бере на дощ. Райдуга прямо пов’язана з дощем, а багатство невіддільне від поняття дощ, що його уособлює Небесний Бик, який зрошує землю, запліднює її, чим дарує врожай і багатство. Недарма «скотій бог» Влес-Велес стояв у Києві на березі Почайни, тоді як інші язичницькі боги стояли на Горі, біля князівських палат.
На Івано-Франківщині, де й Говерла, є річка Путреда, назва якої означає «Дарувателька синів-дочок»; інд. путра «син», путрі «дочка» відбиті в українських прізвищах Путря, Путро, Путрак, Путрик, Путрим, Путрич, Путрицький, Путренко, Путриченко, на Київщині є село Путрівка. Путреда – річка, а на Закарпатті є дві річки Шопурки, де пур і путр тотожні й мають ще одну іранську форму – пуш, відбиту в прізвищі Климпуш, яке означає Климів, Климук, Клим’юк, Климко, Климчук, досл. «Син Клима». На Івано-Франківщині є потік Климпуш.
Ґокарна й Ішана. «Тіртха-ятра» (рядки 22–25, розд. 83) також мовить: Потім слід добутися уславленої в трьох світах…оточеної морем (тіртхи) Ґокарни… Це там боги на чолі з Брахмою, святі мудреці… бгути, якші, пішачі, кіннари, великі змії, сіддги, чарани, ґандгарви, люди й повзуче гаддя, а ще ріки, океани й гори вшановують чоловіка Уми. Воздавши почесті Ішані й пропостувавши три доби, прочанин досягає там десятикратного (плоду) ашвамедги…[1, 197].
Ґокарна «Коров’яче вухо» [9, 196] – сучасна гора і місто Ґокарн на Малабарському (західному) узбережжі Індії. У зв’язку з персонажами в цьому уривку (бгути, якші, ґандгарви й інші) істотно, що на Молдаванці в Одесі знайдено напис ІІІ ст. з іменем Бутанат, тотожне одному з імен Шіви – Бгутанатх. Бгути – добрі й злі духи, що складають почет бога Шіви. Тож Бутанат-Бгутанатх означає «Владика бгутів» і означує Шіву. Натх (натхан) «цар» [9, 321] присутнє в сучасних європейських іменах Натан і Натаніель та імені відомого індійського шахіста Вішванатхана Ананда, де Вішванатхан означає «Цар світу»; до речі, й популярне жіноче ім’я Наталя-Наталка-Наташа-Ната означає «Правителька, Княгиня, Цариця», як і інші поширені жіночі імена – Ніна, Раїса, Оксана, Ольга.
Це цікаво і з огляду на те, що назві Одеса може відповідати індійське Ґодеша-Ґодеса «Місцевість-Край Бика»; де санскр. деша (хінді деш, дес) «край, країна, держава» відбите в назві Бангладеш «Країна бенґальців» і в терміні прадеш «місцевість, територія, область» у назвах сучасних індійських штатів Андгра-Прадеш, Мадг’я-Прадеш, Хімачал-Прадеш, Уттар-Прадеш [6, 142–152]. Тоді Одеса означатиме «Місто Бика» або «Місто Шіви», бо їздова тварина Шіви і його уособлення – білий-сивий-сірий бик, сам він – Вріш «Бик» (слов. Влес). Назва Одеса виявляє спорідненість і з назвою індійського штату Оріса, інакше Одіса. Індійське церебральне р вимовляється і як церебральне д: бара «великий» – бада, ларка «хлопець» – ладка, ларкі «дівчина» – ладкі. Через це й назва штату мовби подвійна – Уріса-Удіса та Оріса-Одіса. Всесвітньо відомий стиль індійського класичного танцю, який тут виник і первісно був танком храмових танцівниць-девадасі, відомих у Європі як баядерки, теж має двоїсту назву – орісі й одісі. Орісу населяє народ орія-одія, у давніх джерелах одри-удри, одриси-удриси (у дельті Дунаю жили одриси, давнє слов’янське плем’я) і країна їхня теж Одра-Удра-Одріса-Удріса. Слід гадати, що й ім’я Уліс (латинський варіант імені Одісей) результат ланцюжка фонетичниїх видозмін Одісей-Орісей-Олісей; звідки й королевич Єлисей у слов’янських переказах і казках.
На теренах Давньої України Шіва відомий і як Мокош, Род, Стрибог, Махадава. Останнє ім’я є теж у написі ІІІ ст., знайденому неподалік Одеси, в Білгороді-Дністровському. Махадава – те ж інд. Махадева «Великий бог», де санскр. махa «великий», девa «бог». Імена Бутанат і Махадава містять написи ІІІ ст., знайдені в низів’ях Дніпра, саме в ареалі Сіндської Скіфії, яку добре знали античні й візантійські автори і про яку українці зберегли ще дохристиянське уявлення, що за три тижні туди допливає кинута у Дніпро шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщає тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято – Рахманський Великдень. Особливість його та, що серед усіх слов’янських народів воно відоме лише українцям.
«Чоловік Уми» у цитованому фрагменті – теж Шіва, одне з імен дружини якого – Ума (пор.: в Україні місто Умань та річка Уманка, що має і назву Ума). Ще одне ім’я Шіви тут – Ішана. Як Гісане воно відбите у вірменській легенді про трьох братів з області Палунь, яку вчені слушно співвідносять з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива – легендарних засновників Києва. Причому вірменська легенда зазначає, що батьки трьох братів – індські (тобто індійські) князі Деметр і Гісане. Насправді ж, як показав детальніший аналіз, то двоє верховних божеств, яких шанували індійські громади у Вірменії [6, 222–236].
Деякі індійські імена й назви з ґо-ґу-ґау-ґава-ґва «корова-бик-віл» і їхні українські родичі. Джарадґава «Старий-Мудрий Віл» – в індійській астрології один із трьох сегментів нічного неба. Місяць, за міфами, чоловік 27 дочок бога-отця Дакші, які уособлюють 27 сузір’їв місячного неба. Ці сузір’я утворюють замкнуте коло, розбите на три ділянки: північну (вище небесного екватора, за сучасною термінологією), центральну (біля небесного екватора) й південну (нижче небесного екватора). Центральний сегмент – між 9-ма сузір’ями-дружинами Місяця і має назву Джарадґава, яку складають джарад+ґава, де джарад «старий», ґава «бик, віл» [9, 220]. Назва Джарадґава значеннєво тотожна іранському імені Заратуштра, де джарад і зарат – етимологічні двійники зі значенням «старий, досвідчений, мудрий», а ґава й уштра «бик, віл» – значеннєві двійники. В «Авесті» Ґава «Країна Бика» – друга назва Согдіани, ранньодержавного утворення в Середній Азії, з якою Україна виявляє давні зв’язки на різних рівнях. Частина Согдіани-Ґави називалася Уструшана «Край Бика», їй тотожне укр. Остерщина. В індоіранських мовах уштра-устра «самець, бик, віл» має форми ушра-усра й ухра-укра, звідки й укри-украни «бичичі, туричі»; з ними й споріднений етнонім українці, у «Велесовій книзі» – кравенці «коровичі, бичичі» [5, 426–440].
Пуроґава – високостатусне чоловіче ім’я, складене з пуро+ґава, де пуро від санскр. пурва «перший, передній» (рос. первый), ґава «бик, віл». Тож Пуроґава означає «Передній бик», переносно «Проводир», «Ватажок», «Вождь». Таке тлумачення підтримують інші санскритські терміни: пуро-дгата «поставлений попереду», «чільний» – головний жрець, що стежить за належним відбуттям пожертвин; пуро-ґа «що йде попереду» – вождь, ватажок; пуро-джанма «першонароджений» – головний, старший; пуро-даша «першодайний» – жертовний пиріг, шматочки якого подаються перед початком церемонії чи обряду, ніби причастя; з ним, певно, споріднене укр. пиріг, теж первісно ритуальна, а нині святкова страва. Сюди ж пуро-ратха «чия колісниця попереду» – знаменита, видатна людина, ватажок, правитель, цар і пуро-сад «який сидить попереду», де пуро «перший, передній, чільний», сад «cидіти» [9, 399–400]. Його іномовні сучасні відповідники: президент, рос. председатель і чес. predseda. Ім’я Перісад мали 5 боспорських царів V–II ст. до н.е.; є сучасні українcькі прізвища Пересад, Пересада, Пересядько, Пересаденко.
Наваґва «Дев’ятивіл» – індійське чоловіче ім’я й назва віршованого розміру, їх складають санскр. нава+ґва [9, 317], де нава «9», ґва «віл, бик, корова». Ім’я Саптаґу «Семивол» мав ведійський мудрець, автор деяких гімнів «Ріґведи», від санскр. сапта+ґу, де сапта «7», ґу «бик; корова» [13, 369]. Є українські терміни семерик, семериця – сім волів у плузі (пор. у Чубинського: При доріжечці сам плужок оре, сам плужок оре семерицею) і прізвища Семивол, Семиволий, Семиволенко.
Прішніґу «Рябовол» – іще ведійське ім’я, яке складають санскр. прішні+ґу, де прішнi «пістрявий, рябий», ґу «бик; корова». Тобто Прішніґу дослівно означає «Рябий бик», «Ряба Корова» або «Барвиста-Квітуча земля», бо ґо-ґу означає і «земля» [2, 289–290]. Авестійський відповідник – Паршадгауш «Рябовол», його двійник – українське прізвище Рябовол. «Ріґведа» мовить, що пістрява, ряба дійна корова – це Земля, а бик із прекрасним сім’ям – Небо. Це свідчить про спільність індоіранських і слов’янських світобудовних уявлень, що сходять до сивої давнини. Українському прізвищу Рябоконь тотожне індійське ім’я Прішадашва «Кінь у яблуках», де санскр. прішад «пістрявий, плямистий, рябий», aшвa «кінь» – ім’я низки міфологічних та епічних персонажів, серед них Шіви-Рудри-Рода, Ваю-Вітру й марутів – божеств вітру й бурі [13, 317], у «Велесовій книзі» – мариці, у «Слові о полку Ігоревім» – вітри, Стрибожі внуки. Синонім до Рябоконь – прізвище Рябокляч. У басейні Дніпра є болото Рябоконева, колись річка, судячи з назви в жіночому роді; у цьому ж басейні два яри Рябоконів [10, 481]. Впадає в око семантичний паралелізм: українські Рябовол, Рябоконь, Рябокляч значеннєво тотожні індійським Прішніґу й Прішадашва, де санскр. Прішні «Пістрява, Барвиста, Квітуча» – Земля. Означення Богині-Землі – Прішнідеві (вед. Прітхвідеві), де прішні «пістрява (корова, земля)», деві «богиня». Інше ім’я Девакі, матері Крішни – Прішні, а тітки Крішни по батькові – Прітха «Земля». Можлива тотожність інд. Прішнідеві і укр. Пріснодіва.
Імена з прішні належать переважно Крішні й Вішну: Прішнібгадра «Благо Землі», Прішніґарбга «Плід Землі», Прішнішрінґа «Вершина землі», Прішнідгара «Земледержець» [13, 318], де дгарa споріднене з укр. держати, ґарбга в Прішніґарбга означає «зародок, плід» і споріднене з укр. горб, пагорб (пор. укр. просторічне горбата «вагітна»), а шрінґа-шрінґ в Прішнішрінґа споріднене з укр. ріг, відбите в численних «рогатих» назвах, серед яких і Рингач, село й річка на Чернівеччині. Дослідники зводять цю назву до укр. ринва, проте більше підстав гадати, що Ринга й Рингач споріднені з санскр. шрінґа, шрінг «ріг». У деяких мовах, зокрема іранських, початкові ш-с переходять у х або й зникають. Синоніми до Рингач – Рогач і Рогань на Житомирщині [7, 214–216, 247].
Є терміни з ґо-ґу-ґау-ґав-ґава, відбиті в українських реаліях:
ґомін (ґо-мін) «хазяїн», досл. «власник корів-худоби» – спершу термін, a згодом ім’я Ґомін [13, 141]; пор. українське прізвище Гомін. Є також ім’я Ґоман «Багатий коровами, худобою», йому може відповідати й українське прізвище Гомон;
ґосвамін, досл. «власник корів, худоби» [9, 198] – санскритське означення господаря, яке складають ґо+свамін, де свамін (санскр. сваям «сам»), згодом саїн «власник, чоловік, муж, господар, владика, бог»; з ґосвамін постало ґосаїн, якому тотожні укр. хазяїн і рос. Хозяин;
ґотра «череда корів» – санскритський термін, що з часом прибрав значень «сім’я, родина, рід», де ґo «корови, худоба», а трa суфікс місця; інд. ґотра й укр. отара тотожні [9, 196]. В укр. отара, як і в назві Овда, початкове ґ відпало; це ж бачимо і в імені Аполлон, якому тотожне інд. Ґопалан (варіант Ґопала). Ім’я болгарського царя Котраг складають котра+г, де г (первісно га) «проводир, ватажок», а котра – те ж ґотрa «родина, рід», індійський синонім якого кула (скіф. кола в іменах Колаксай, Сколопіт). Котраг (ім’я побутує і в сучасних болгарів), первісно Котрага «Ватажок роду», двійник українського прізвища Кулага. Виняткову роль ґотрa й кулa відігравали у скіфів, слов’ян і раджпутів – індійських «козаків», мовно й етнічно споріднених з українськими половцями й печенігами [7, 141, 146];
ґошала «корівник» – термін, досл. «місце худоби» [9, 197], йому тотожне укр. кошара «загорожа для худоби», де шала «приміщення» тотожне укр. шара і зала, франц. salle, англ. saloon, hall, а ко тотожне ґо;
ґоштха «місце збору» – термін, який нині означає «зібрання» (суч. асамблея), а первісно означав «місце для худоби», «корівник» (санскр. штха-стха «місце», від стха «стояти»), тотожний термінам ґотра й ґошала [9, 196–198]. Тобто ґоштха, ґотра й ґошала первісно означали «місце для худоби, стайня, корівник». Ґоштха відбите в українських назвах Гоща, Доброгоща, Мирогоща, Радогоща, Пирогоща. Припускалося, що назва Гоща (давнє поселення на Рівненщині) походить від давньослов. гость «чужинець, купець», тобто Гоща «Місце торгівлі»; або від гост (пор. погост) «поселення» (що ближче до істини) чи гостьба «торгівля». Але таке тлумачення заперечує хоча б те, що гост-гаст входить у численні слов’янські імена, де важко пояснити присутність гость у значенні «чужинець, купець». Семантично Гоща означає те саме, що й Зборів, а такі назви в Україні є (наприклад, місто на Тернопільщині);
ґопакa (хінді ґопак) «пастух, пастушок» – ґo тут «корови, худоба», пaка «захисник», різновиди якого па, пала, палака. Ґопа-Ґопака-Гопала-Ґопалака – популярні імена Крішни, котрий виріс серед пастухів, має імена Пастух, неодмінний атрибут його – сопілка, під чарівні мелодії якої Крішна водив хороводи з дівчатами-пастушками. Пастушок із сопілкою – здавна улюблений образ і українців. Позаяк Крішна – пастушницьке й воїнське божество, то слово гопак означувало і пастушницько-воїнський танок. Улюблений танок запорозьких козаків – саме гопак;
ґопта, ґоптар «захисник, воїн», досл. «охоронець корів-худоби» [9, 192] – первісно термін, а потім воїнське ім’я, якому тотожні українські прізвища Хопта, Хобта, Хобтя, Гоптар;
ґоратхa, ґояна «воловий-бичачий запряг» – тут ратхa і яна «запряг, віз, колісниця» [9, 192]; дві основні школи буддизму – махаяна «велика колісниця» й хінаяна «мала колісниця», перша поширена в Китаї, Японії, Кореї і В’єтнамі, друга – на Шрі-Ланці і в Індокитаї. На сході Індії є гора Ґоратхаґірі «Гора Воловий Запряг» [14, 220]. Мовою хінді ґоратхa й ґояна буде ґоратх і ґоян, з ґоян, можливо, споріднене українське прізвище Гоян, якщо тільки воно не сходить до значення «той, що гоїть», тобто «лікар, знахар». Є також терміни ашваратха й ашваяна «кінський запряг»;
ґомукхa «бичача морда» – індійський струнний музичний інструмент, де мукхa «обличчя, лице, лик» (у тварин «морда»). Коня Олександра Македонського звали Букефал, Буцефал «Бикоголов». І шумерський струнний музичний інструмент пандур (пор. укр. бандура) увінчує голова бика. Це спонукає до  думки, що подібне значення має і кобза, бо санскр. мукхa має українські форми миза (мармиза, біломизий, чорномизий) і маз (чорномаз, чорномазий «темноликий»). Тоді український варіант індійського ґомукха буде гомиз-гомаз, комиз-комаз. А коли так, то й кобза, у народів Середньої Азії кобиз, кобуз, ковуз, комиз, комуз, – один із різновидів цих лексичних форм і означає «голова бика» [8, 74–76]. Кобза, як і бандура, – національний український струнний музичний інструмент. Є індійське воїнське ім’я Ґомукха «Бича морда» [13, 141], якому відповідає українське прізвище Хомуха;
ґодана, ґодан «дарування корови» – обряд першого гоління бороди у підлітка, коли його навчителеві-гуру дарують корову. Обряд здійснювався в 16 років і знаменував настання юності. Після першого гоління вусів і бороди підліток мав прийняти обітницю брахмачаріна (учнівства) й рік жити в суворій повстримливості. Термін складають ґо+дана, де дана-дан від основи да «давати, дарувати, наділяти». Назву «Ґодан» має останній роман класика індійської літератури Премчанда (1880–1936), який до 100-річчя письменника під назвою «Жертовна корова» побачив світ у перекладі (автора статті. – Ст. Н.) у видавництві «Дніпро»;
ґоштома «славлення корови» – жертовний обряд, назву складають ґо+штома, де штома-стома «вшанування», від дієслівної основи сту-шту «славити, величати» [9, 752], якій тотожне укр. штити й рос. чтить. Стома-штома відбите в давньослов’янському імені Істома, ще в XVI–XVII ст., як вказує М.Карамзін, частому серед бояр і духовних осіб. Схоже, ім’я Істома мало первісну форму Вістома, як і його індійські двійники Вістута й Вістотра «Достоповажний», рос. «Досточтимый». Початкове В могло відпасти, індійські й українські приклади чого: санскр. врішабга – рішабга «бик», слов. Володимир-Владимир – Ладимир, Владислав – Ладислав, укр. врожай – рожай, Гумань-Вумань – Умань, рос. вострый – острый;
ґошак, ґосак «могутньобикий» – термін на означення доблесного воїна, згодом високостатусне воїнське ім’я, де індоіран. шак-сак «могутній, дужий» сходить до дієслівної основи шак-сак «могти, бути сильним», відбитої в індійській та іранській назві скіфів шаки-саки «могутні» (пор. етнонім могути в «Слові» та українські прізвища Могута й Могутенко). Ім’я Ґосак (Gosak) засвідчене в боспорських написах ІІІ ст. із Сіндики біля Керченської протоки, історичної Кімерії-Сіверщини – країни сіндів-сувірів-кімерів. Воно тотожне українському прізвищу Козак (запорожці мали й ім’я Козак), імені половецького князя Кзак-Ґзак і важливому для вітчизняної історії терміну козак. Ґосак-Козак-Кзак означає «Могутньобикий», ці імена постали з означення воїна як уособлення ярого бика-тура. Ім’я побутувало в індійців, іранців, скіфів, слов’ян і половців, які мовно й етнічно споріднені з раджпутами – індійськими «козаками». Тож ім’я Ґосак-Козак писемно зафіксоване за 13 століть до постання Запорозької Січі, коли ніяких тюрків у сучасному розумінні на теренах України ще не було, хоча термін козак і досі деякі вчені вважають тюркським [5, 83–89]. В Україні чимало й «козачих» гідронімів: річка Козак у місті Берислав і селище Козацьке на Херсонщині, Козацька – права притока Дніпра, Козачка, дві річки Козацьке: одна – лівий рукав Дніпра на Херсонщині, друга – на Черкащині, де й річка Козакове. На Черкащині й Сумщині болота Козача, колись річки, судячи з назв у жіночому роді. Річки Козаки, Козача, Козачанка, Козачок, Козаччина й потоки Козацька, Козацький, Козачів, Козачок є на Харківщині, Закарпатті, Львівщині;
ґопа (ґопака, ґопала, ґопалака) «охоронець корів-худоби», «пастух» – спершу термін, а потім і воїнські імена зі значенням «воїн, захисник, ватажок, правитель» [9, 197]. Оскільки ґо має і значення «земля», котра, як і корова, годувальниця, то ґопа означає і «захисник-охоронець землі», «правитель, цар». Ім’я Крішни Ґопа-Ґопал-Ґопала відбите в козацьких і сучасних українських прізвищах Гупал, Гупало, Гупалов, Гупалко, Гупальський, Гупалюк, Гупаленко, Гупальченко. Індійське ім’я й українське прізвище складають санскр. ґo «бик, корова»+палa, пал «захисник». Відбите воно і в українських назвах: села Гупали на Волині, Гупалівка й Гупалівщина на Дніпропетровщині; у Польщі є озеро Гопло, від назви якого утворено історичний етнонім гопляни.
З іще одним іменем Крішни – Ґопаті «Владика корів-худоби» (давні іранці знали божество Гопат-шах) – споріднена назва «болоховського» міста Кобудь; санскр. патi (досл. «який захищає, боронить») тотожне литов. pats, рос. батя і укр. батько; на іранському ґрунті воно має форми буд-бут і будій відбите, зокрема, в імені антського князя Хільбудій, який у VI ст. захищав кордони Візантійської імперії на Дунаї. А буд-бут відбите у відомих литовсько-українських іменах і прізвищах Нарибут-Нарбут, Корибут-Корбут, яким відповідають іран. Нербуд-Нербудій та інд. Нарпаті-Нарапаті «Владика-Цар людей», де нар-нер «людина, чоловік, муж» (санскр. нарa «чоловік», нарі «жінка»). За давніми уявленнями, річкові, снігові й дощові води – чоловічі й називалися нара, а земні (вода криниць, джерел, колодязів) – жіночі. Саме з цих первісних вод, які уособлювали первозданний хаос, творився космос – упорядкований, налагоджений і праведний світ. Є українські річки Неретва, Нерич, Нервач, Нора, Норин, Норець, Нурець, Нережа, Нересня.
Ґопа – й дрібна адміністративна одиниця (округа) у давній і середньовічній Індії. «Артхашастра» – трактат ІІ ст. до н.е. про управління державою – свідчить, що чиновник ґопа (ґопан) керує кількома селами, облікує людей і їхнє майно, збирає податки. Трактат радить призначати одного ґопу-ґопана на 5–10 сіл. У слов’ян індійському ґопа відповідає губа – за давнім поділом територіально-адміністративна одиниця в Давній Русі, судова округа. Історик В.Ключевський вважає, що губа – найменша «кримінально-поліційна округа, у якій переслідування лихих людей надавалося самій громаді». Звідси й вирази на губі, посадовити на губу, сидіти на губі й нині вжиткові у військовому середовищі. І давні вирази на всю губу пан, ґазди цілою губою, гріха на всю губу, реве на всю губу стосуються не частини обличчя – губів, а терміна губа. В Україні є назви Губник, Губське, Губівка, Губинівка, Губиниха. Та й назва «болоховського» міста Губин, дотичного до Ґопи-Ґопали-Крішни, теж стає сюди. Таммуз – бог-пастух у шумерських текстах – Гу-ба «Охоронець корів». Певно, й українські прізвища Губко, Губенко, Губченко, Губський теж стають сюди.
У давніх слов’ян жупа – найменша адміністративна одиниця, територія роду з одного чи кількох селищ і городища, центру життя громади. Рід очолював жупан, який зі старійшинами керував майном, вирішував поточні справи й очолював військову дружину. У балтійських і подунайських слов’ян жупи – об’єднання кількох родів. Жупан – давній слов’янський термін на означення ватажка чи старости (війта) села, який у чехів і сербів утримувався до ХІІ ст. Ватажки-жупани, як вважається, представляли найбільш заможні й шановані роди, термін жупан згадує візантійський імператор Костянтин Багрянородний у трактаті «Про управління імперією» (Х ст.), а раніше – грамотa монастиря Тассіла в Кремсі (777 р.). Походження слова жупан, як і слова жупа, достеменно не з’ясоване. Дехто вважає, що жупан, первісно копан, відав пасовищами, проте жупан не могло постати від кoпaн, а тільки від ґопан чи ґупан.
На думку чеського славіста Людвіка Нідерле, жупан – тюрксько-татарське слово. Але воно цілком пояснюється з індоіранських мов: перс. шубан (суч. шобан, шабан), тадж. шубон «пастух», з давнішого шубан-шупан, яке сходить до авест. фшупан «охоронець-пастух овець» та інд. пашу-пан, де фшу-пашу «вівці, худоба», пан «захисник, охоронець». Укр. чабан й іран. фшупан тотожні й означають «охоронець овець, вівчар». Авест. фшу й санскр. пашу «худоба» тотожні, з пашу пов’язане ім’я індійського «скотьєго» бога Шіви – Пашупаті «Владика худоби»; інше ім’я його Вріш «Бик» тотожне імені Влес-Велес у слов’янського «скотьєго» бога. В іранців та азербайджанців є імена Чупан, у таджиків – Шубон. Рясно відбите чабан в українських, молдавських і румунських прізвищах.
Гіпаніс-Кубань. Як показує аналіз, є низка українських річкових назв із компонентом ґо-ґу-ґау-ґава «самка-самець; корова-бик-віл». Наприклад, Гіпаніс, якою Геродот означує річки Південний Буг і Кубань, – на терені історичної Сіндики-Кімерії-Сіверщини. Назва Гіпаніс тотожна назві Кубань, Гі та Ку в них тотожні з індоіран. ґo-ґу «самець, бик», а пані-бань – з pani «вода, ріка». Санскритська форма назви Гіпаніс – Ґопанi, Ґупанi, що й відбила назва Кубань. Тож і Південний Буг-Гіпаніс – Ґупанi-Кубань «Бик-ріка». Це засвідчує, що і в Україні є річки з го-ґі-ку-ко. Сюди долучаються річки з басейну Дніпра Госира (санскр. ґо-кшіра «коров’яче молоко»), Гобер (Гобра), Гобежа (Гупча) на Вінниччині (притока Росі), Гопчиця (Гобчиця, теж притока Росі), Гуйва на Житомирщині й Гульва (притока Гуйви) на Київщині, Гуєчка на Волині, Говтва (Голтва) на Полтавщині, Говтівська (бас. Сіверського Дінця), Гов’янка на Сумщині, Гува в Криму, Говинець на Чернівеччині [10, 141, 148, 160, 161, 404].
На Черкащині три річки й два населених пункти мають назву Коврай-Каврай, яка перегукується з назвою каурави-каврави в індійському епосі, що її мають нащадки легендарного царя Куру, яким відповідають кравенці «коровичі, бичичі, туричі» у «Велесовій книзі»; те саме означає і каурави-каврави, в основі його – індоіран. кур «самець, бик», відбите в українських прізвищах Балакир і Білокур-Білокура «Біловіл», Калокир, Калакур-Калакура і Чорнокур «Чорновіл» та назвах на Житомирщині – Карвинівка, Малі й Великі Коровинці, Білокоровичі, Короща, Корсунь, Коростень. У «Велесовій книзі» п’ять давньоукраїнських племен означує спільний етнонім кравенці, а в епосі п’ять ведійських племен мають загальну назву каурави-каврави-коврави. Країна царя Куру називалася Курудеша, Курураштра, Курурадж’я, Курукшетра, Курустхан (пор. древлянську столицю Коростень). Тож і назва Україна могла мати форму Куруяна, за аналогією з назвами Аріана, Бактріана, Дрангіана, Маргіана, Парфіана, Согдіана; із цими давніми країнами Україна має зв’язки на різних рівнях.
Найбільша загадка України. Вважається, що вперше назва Україна як Оукраїна зафіксована 1187 р. в Іпатіївському літописі, проте «Велесова книга» (V–IX ст.) подає значно раніший етнонім кравенці, з чого й логічний висновок, що країна кравенців називалася Кравенія (назви Славенія-Словенія, Хорватія-Croatia і Боснія, на нашу думку, семантичні двійники назви Кравенія-Україна). Було чимало спроб пояснити назву Україна: від у края «біля краю-кордону-межі», украяти «одрізати, відтяти», від незрозумілого нібито скіфо-аланського uv-kira-ina «підніжжя гір (Карпат)», з інд. anta «кінець, край», бо анти буцімто займали південно-східний край слов’янства, тому вони українці. А найновіші російські інформаційні довідники категорично заявляють: «Украина от древнерусского край «граница, окраина» [11, 172]. Ніби й невтямки, що край означає і «країна» та що в самій Росії є Краснодарський, Красноярський, Приморський, Хабаровський краї.
Тож основна вада пропонованих етимологій назви Україна – непереконливе обґрунтування, слабка вмотивованість і надмірна ускладненість. А тим часом низка свідчень, коли їх логічно вибудувати, дають можливість поглянути на назву Україна по-новому. Так, назви Ірландія, Ісландія, Шотландія, Фінляндія, Дойчлянд, Дагестан, Пакистан, Банґладеш містять компонент із значенням «країна» (ланд-лянд, стан, деш). Такий компонент є і в назві Україна (У-країна). Тоді виходить, що розгадка назви в одній літері У ? То що ж за слово вона приховує ?
Це слово ґo-ґу «корова; самець, бик, віл, тур; земля» [9, 191, 193, 196]. В українській мові ґo-ґу, як ми бачили, відбивається як го-гу чи й а-о-у. Санскр. ґотрa «рід» має українську форму отара, інд. Ґовда – укр. Овда; ґo-ґу в українській мові відбите і як го-гу-ха-хо-ху: інд. ґосаїн – укр. хазяїн і рос. хозяин, санскр. ґудабгa – укр. худоба, інд Ґомукха – укр. Хомуха, інд. Ґоптa «Воїн» – укр. Хопта, Хобтя. Отож виходить, що первісно назва Україна мала форму Гукраїна й Вукраїна, звідки й Україна-Вкраїна. Точнісінько так народними формами назви Умань є Гумань і Вумань, жіночого імені Устя – Густя і Вустя, а укр. гострий тотожне рос. вострый і острый. Первісне Гукраїна-Вукраїна «Край-Країна Тура-Бика» прибрало остаточного вигляду Україна-Вкраїна, а насельники її, природно, називалися гукраїнці-вукраїнці-вкраїнці-українці, у «Велесовій книзі» – кравенці, тобто коровичі-бичичі-туричі. Як давньослов. karv-korv-krav-korov «корова, бик» відбилося в збірному етнонімі кравенці, так і його найдавніший синонім і родич ґo-ґу-ґау-ґавa відбився в назві Україна.
Назва Согд-Согдіана означає «Край-Країна Тура-Бика», інша назва Согду в «Авесті» – Ґава – теж «Край-Країна Тура-Бика», частина Согду-Гави називалася Уструшана – знову-таки «Край-Країна Тура-Бика». Тобто назва частини Согдіани й загальні назви країни мають однакове значення, хоча лексично вони й різні [5, 437–440]. Це вже має характер типології і засвідчує, що подібне явище могло мати місце і в інших арелах, навіть географічно досить віддалених. І ми справді бачимо це в Україні, тільки в значно масштабнішому і показовішому вигляді: назви її давніх і сучасних територій – Кімерія, Скіфія, Таврія, Русь, Сіверщина, Коростенщина, Остерщина, Туровщина, Волинь, Буковина, Бойківщина, Гуцульщина – і загальна назва всієї країни – Україна-Русь – теж семантичні двійники. Семантичними двійниками є сукупний етнонім кравенці й п’ять етнонімів, які його складають: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці. Всі вони означають коровичі-бичичі-туричі, а назва Україна – «Край-Країна Тура-Бика». «Бичачо-коров’ячу» етимологію мають сотні українських назв, серед них основоположні для вітчизняної історії етноніми: кімери-сівери, таври-руси, кравенці-українці, скіфи-скути-скоти, сугуди-сугдейці-сурожці, бористеніти, волиняни, туровці, галичани, гуцули, бойки, буковинці й назви: Скіфія, Таврика, Волинь, Сугдея, Корсунь, Бористен, Ексампей, Гіпаніс, Дністер, Дніпро, Рось.
Тож найбільша загадка України – сама назва Україна – отримує, отже, просте, зрозуміле й переконливе пояснення: «Край-Країна Священної Корови», «Країна Священного Бика» (Індію теж називають Країною Священної Корови). Бик-тур у давніх уявленнях невіддільний від понять небо-дощ-земля-корова-зрошення-запліднення-врожай-багатство-добро-бут-лад – лад справедливий, упорядкований і праведний. Опорою і захисником такого світоладу, запорукою і охоронцем його моральних, етичних, суспільних і релігійних засад вважався саме бик-тур. Край, країна й народ, назви яких містили компонент із значенням корова-бик-віл-тур, вважалися праведними й чеснотливими [3, 527–540; 4, 3–24].
Недарма найдавніші астрогеографічні карти розміщують Скіфію-Україну-Кравенію під знаком Бика-Тельця-Тура-Тауруса-Влеса-Велеса.

Література

1. Махабхарата. – Кн. ІІІ. – Лесная (Араньяка-парва): Перевод с санскрита, предисловие и комментарий Я.В.Василькова и С.Л.Невелевой. – М., 1987.
2. Наливайко С. І. Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну. – К., 2009.
3. Наливайко С. С. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
4. Наливайко С. І. Індійський міф. Український коментар. – К., 2010.
5. Наливайко С. І. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
6. Наливайко С. І. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
7. Наливайко С. І. Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ (на індоіранському матеріалі). – К., 2008.
8. Наливайко С. І. Українська індоаріка. – К., 2007.
9. Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
10. Словник гідронімів України. – К., 1979.
11. Страны мира: Полный универсальный справочник. – Изд. 2-е, исправленное и дополненное. – М.: Олма-пресс, 2003.
12. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
13. Gandhi Maneka. The Penguin Book of Hindu Names. – New Delhi, 1993.
14. Law B.Ch. Historical Geography of Ancient India. – New Delhi, 1984.