Етноніми-синоніми слов’яни-венеди-ставани і санскрит
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.

На розлогому індійському, слов’янському, українському та балтійському матеріалі, насамперед мовному, а також історичному, міфологічному й культурологічному, розглянуто три основоположних для слов’янської історії та етногенези етноніми – слов’яни, венеди і ставани, які виявляються семантичними двійниками, тобто етнонімами-синонімами і етнонімами-самоназвами. Всі три етноніми, хоч і різні лексично, мають однакове значення – «величальники, славителі, слав’яни», чим водночас підкреслюється чеснотливість і праведність слов’ян, відданість предківській вірі та провідна роль жрецької, волхвівської верстви у них.

Ключові слова: українознавство, індоаріка, етногенеза слов’ян, етимологія, санскрит, веди, слов’яни, венеди, ставани, «Велесова книга», «Махабгарата», «Слово о полку Ігоревім», давньоіндійські, давньослов’янські і давньоукраїнські імена та назви.

Этнонимы-синонимы славяне-венеды-ставаны и санскрит

На обширном индийском, славянском, балтийском и украинском материале, прежде всего языковом, а затем историческом, мифологическом и культурологическом, рассмотрены три ключевых для славянской истории и этногенезиса этнонима – славяне, венеды и ставаны, которые оказываются семантическими двойниками, то есть этнонимами-синонимами, этнонимами-самоназваниями. Лексически разные, все они имеют одинаковое значение – «чтущие богов, славители, славяне», чем недвусмысленно свидетельствуется праведность славян, преданность их древней отцовской вере, а также ведущая роль и сильное влияние у них жреческого, волхвовского сословия.

Ключевые слова: украинознавство, индоарика, этногенез славян, этимология, санскрит, веды, славяне, венеды, ставаны, «Велесова книга», «Махабхарата», «Слово о полку Ігореве», древнеиндийские, древнеславянские и древнеукраинские имена и названия.

Ethnonims-synonims Slavs-Veneti-Stavany and Sanskrit

On wide Indian, Slavic, Baltic and Ukrainian material, especially language one, and then historical, mythological and culturological, three ethnonims essential for Slavic history and ethno genesis – Slavs, Veneti and Stavany, which turned out to be semantic twins, ethnonim-synonim, ethnonim-own-name. Lexically different they all have got similar meaning «the one who honors gods», which is clearly testifies about the righteousness of Slavs, their devotion to their father’s faith and leading role and strong influence of priestly and magian estate.

Key words: Ukrainoznavstvo, indoarica, Slavs ethnogenesys, etymology, Sanskrit, Vedy, Slavs, Veneti, Stavans, «Vessel book», «Mahabharata», «The Tale of Igor's Campaign», ancient Indian, ancient Slavic and ancient Ukrainian names.

Етноніми-синоніми слов’яни-венеди-ставани і санскрит

Етнонім слов’яни
Слов’яни, як відомо, найбільша в Європі група індоєвропейських народів (українці, білоруси, росіяни, поляки, чехи, словаки, лужичани, болгари, серби, хорвати, словенці, македонці, чорногорці). Вважається, що етнонім слов’яни – спільнослов’янське утворення, за коренем – праслов’янське, а за фонетичним оформленням – східнослов’янське. І що сучасна форма його розвинулася з давнього словене за зразком назв бужани, лучани, лужичани, поляни, сіверяни і внаслідок закріплення акання. Етимологій назви багато, але найбільш вірогідною вважається та, за якою слов’яни утворене від іменника слово, а першопочаткове значення його – «які зрозуміло розмовляють», на противагу, скажімо, німцям, які нібито «розмовляють незрозуміло». Таке тлумачення, звичайно ж, не витримує критики. Просте, а тому й переконливе тлумачення етноніма слов’яни дає «Велесова книга» – давньоукраїнська пам’ятка V–IX ст. (за датуванням найбільш авторитетного дослідника, перекладача й коментатора пам’ятки Б.Яценка). На дощечці 8(2) вона мовить: «Ми слов’яни, руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни тому», на дощечці 36-Б повторює: «Се бо стали слов’янами, бо славимо богів», а на дощечці 37-Б: «Се бо ми, русичі, славимо богів наших співами нашими, і плясами, і грищами, і видовищами на славу їм». І ніби заключним акордом вдячності звучать слова: «Отцям нашим і матерям слава, бо нас учили до богів наших і водили за руку до стезі правої» [3, 38]. Цим усім водночас підкреслюється праведність і чеснотливість слов’ян, їхня відданість предківській вірі. У такому разі етнонім слов’яни сходить до взаємопов’язаних понять слава, слово і слух, належних до одного семантичного поля. Cлава розширено тлумачиться як «загальне визнання чиїхось заслуг, таланту, здобутків», а сучасне славити – «чинити так, аби хтось став предметом загальних розмов, щоб про нього всі чули, знали». Слава і слово, зазначає відомий польський етимолог А.Брюкнер, як і слинути, славитися, сходять до основи слу-сли, звідки слух і слих, грец. kly-thi «слухай», латин. cluere, inclitus «відомий», інд. шру-дгі «слухай», шрноті «чути» (укр. слинути), авест. шраота «слухайте». Санскрит знає дієслівну основу шру «хвалити, славити, величати» [5, 658], яка має і значення «чути; слухати; вчити, вивчати (на слух)»; вона вживається і з префіксами: ану+шру «чути», парі+шру «слухати», пор. укр. при-слухатися, до-слухатися, на-слухати [5, 46, 380], причому санскритський префікс парі й укр. при тотожні. Санскр. шру відповідає слов’янському слу в словах слух, слухати, наслухати, дослухатися. Ще один аспект значень бачимо у санскр. шрушті «слухняний» [5, 659] і укр. неслух, непослух, послушник.
Від основи шру утворені: шрутья «достославний, відомий, знаменитий», шротра і шрава «вухо; слух», шротар і шравак «слухач», шравана «репутація, слава», шравас «слава, хвала», шрав’я і шраваній, тотожне укр. славний, шравасья «прагнучий слави». Всі ці слова безпосередньо причетні до терміна слава. Орган слуху вухо у санскриті шрава, шраван, шротра, шруті-патх (досл. «слуховий шлях»), де санскр. патх і укр. путь тотожні. Санскр. шрота, шротар, шравін, шравітар означають «слухач», причому шравітар і рос. слушатель та укр. славитель тотожні і значеннєво, і морфологічно. Враховуючи міну ш-с і р-л, українською шравітар і буде славитель. Санскр. шравак «слухач, учень, послідовник (зокрема, Будди)», пор. по-слуш-ник – термін, утворений від основи шру «чути, слухати», від нього утворене й санскр. шравін «наділений славою», «про кого котиться добрий слух, добра слава», «славний». Пор. також індійське чоловіче ім’я Шраваній «Славний», тобто «Про кого багато говорять», «Чиє ім’я на слуху». У зв’язку з цим правомірно припустити зв’язок із поняттями слава-слух і етнонімів слов’яни, словаки, словенці, словинці, назв Слов’янщина, Словенія, Словаччина, що недвозначно підтверджує і «Велесова книга». Тож слов’яни, точніше, слав’яни – «славильники, славителі (богів)», по-санскритському шравітари.
У цій давньоукраїнській пам’ятці ім’я Славуна мала дружина Богумира, мати трьох дочок Древи, Скреви й Полеви – родоначальниць, за пам’яткою, древлян, кривичів і полян. Ім’я Славен мав руський князь, брат Сківа-Скіфа, що заснував місто Славень, і Славер – друге ім’я Лебедяна, київського князя, сина Кия. В останньому, очевидно, кінцеве вер означає «богатир, герой» (санскр. віра, хінді вір), відбите в козацьких і сучасних українських прізвищах Бальвір, Балвір, Балбир, Балбиренко, Банбиренко, Шелбир, Кечбир. Балвір-Бальвір тотожне санскр. Балавіра «Могутній богатир-герой» і означує в індійській міфології Баладеву-Білобога – землеробське божество, атрибут і зброя якого – рало, плуг. Баладева-Білобог – старший брат Крішни-Чорнобога, воїнсько-пастушницького божества, якого «Велесова книга» знає під ім’ям Кришень (таке ж прізвище побутує в сучасних українців). Ім’я Баладева «Могутній бог» у формі Балодей засвідчене в боспорських написах ІІІ ст., а як Болудей, Білдей, Більдій – у запорозьких козаків («Реєстр» 1649 р.). Обоє братів невіддільні один від одного, вони уособлюють цілокупність світу в єдності протилежностей, обидва – носії синьо-жовтої символіки: якщо Крішна-Чорнобог синюватошкірий і в жовтому вбранні, то Баладева-Білобог золотавошкірий і в синьому вбранні. Вони обоє – земні втілення сонячного бога Вішну, якого та ж «Велесова книга» знає як Вишень (і таке прізвище побутує в сучасних українців), причому Баладева-Білобог – старший, він сьоме земне втілення Вішну-Вишеня-Вишнього, а Крішна-Чорнобог – молодший, він восьме земне втілення Вішну. Це можна розцінювати так, що землеробські уявлення раніші за пастушницько-воїнські, що Баладева-Білобог уособлює матріархальні часи, оскільки земля в давніх уявленннях – мати, а Крішна-Чорнобог – патріархальні, де небо – батько.
Від санскритської основи шру утворене шравас «слава» й низка високостатусних термінів, назв та імен:
шруті «почуті» – інша назва вед, бо вважається, що їх мудреці-ріші почули з небес і передали людям. Давні українці знали веди й базовані на них шастри, це засвідчують «Велесова книга» й боспорські написи ІІІ ст. до н.е. Безпосередньо зі шруті пов’язаний ритуал шраута – колективних святкувань. Шрут «чутий, почутий» у двоосновних іменах «знаний, відомий», а з префіксом парі (парішрут) означає «відомий, знаменитий, славний», що тотожне польському prosluly, slynny «відомий, знаменитий». Санскритській дієслівній основі шру тотожне українське слу в слухати, слух, рос. слушать, слышать, слых. Тут бачимо зміну у:и, як і в багатьох санскритсько-українських прикладах: ту–ти, шула–шило, чатура–чотири, рудаті–ридати, куп’яті–кипіти, мурдга–мирда (морда). В українській мові слух має рівнозначний варіант слих. Сюди ж і укр. слихати «чути» (Ані слихом слихати) й слинути «розноситися, поширюватися, розголошуватися» (По нещасній Україні слинула новина: не одного смерть спіткала козацького сина), слих «слух, чутка» (прийшли слихи до милої, що милого вбито), а також слишка (У нас така пройшла слишка). Слинути відбите в польській і чеській мовах як slynny (слинни) «відомий, знаний» й prosluly (прослули) «знаменитий, прославлений».
Вішрута (синонім Сушрута) «Преславний» – чоловіче ім’я, його мав брат Крішни. Жіночі варіанти Вішруті й Сушруті. Імена Шрута і Шрутадева мали сини Крішни та інші міфологічні й епічні персонажі, Шрутакірті – тітка Крішни по батькові, Шрутасена і Шрутасома – дружини Крішни, Шрутадеві – одне з імен Сарасваті, дружини бога-творця Брахми, який у тризубі уособлює праве вістря, богині красномовства, мистецтв і винахідниці санскриту. Від Шрута похідне Шраута, яке на слов’янському ґрунті закономірно прибирає форм Слаута й Славута (є такі українські прізвища). Шрута постає як чоловіче, так і жіноче ім’я. Присвійна форма від Шрута – Шраута. Тобто якщо людину звати Шрута «Відомий», «Славний», то його нащадок уже буде Шраута – Шрутин, Син Шрути, Шрутюк, Шрутенко. Причому в двоосновних іменах шрута виступає як першим компонентом, так і другим: Анушрута «За яким лине слава», Бахушрута «Багатославний», Вішрута «Преславний» (синонім Сушрута), Махашрута «Великославний», Парішрута «Преславний», Пратішрута «Протиславний» і Шрутавардгана «Посилювач слави», Шрутадгара «Славодержець», Шрутартха «Славосутній», Шрутасена «Славносилий», Шруташравас «Славославний» (синонім Шрутакірті) та ін. В українців, окрім звичного Славута, побутує й прізвище Слаута, його має, зокрема, колишній віце-прем’єр з аграрних питань в уряді В.Януковича, а нині його радник – В.Слаута.
Шравіштха «Найславніше» – назва місячного сузір’я, інша назва якого – Дганіштха «Найбагатше». Від нього утворене чоловіче ім’я Шравіштха-раман «Коханий (сузір’я) Шравіштхи» – означення Місяця, за міфами, чоловіка 28 місячних сузір’їв. Де раман – «коханий, чоловік», йому тотожне українське чоловіче ім’я Роман. Іштха тут суфікс, що передає найвищий ступінь порівняння прикметників, як у чоловічих іменах Каніштха «Найюніший» (споріднене з назвою Канів) і Васіштха «Найбагатший» – знаменитий мудрець-ріші, нащадки якого носили пасмо волосся на виголеній голові, тобто «оселедець». Ім’я Шарміштха «Найсоромливіша» мала дружина-кшатрійка легендарного царя Яяті і мати трьох синів – Ану, Друх’ю і Пуру, родоначальників однойменних племен, які виявляють спільність з антами, дреговичами й полянами. Яяті мав двох синів і від дружини-брахманки Деваяні – Яду й Турвашу, які стали родоначальниками ядавів і турвашів, тотожних літописним ятвягам і туровцям [9, 25–44]. В українській мові іштха має форму ище: рука-ручище, змій-зміїще, ідол-ідолище.
Шравана (наголошене перше а) «Славне» – назва іншого місячного сузір’я, яким керує Вішну. Шравана також означення дощового сезону й чоловіче ім’я, яке мали епічні персонажі. Є рослина шравана (Sphaeranthus indicus), шравані – день і свято повного місяця у місяці шраван (липень–серпень).
Харішрава «Харіславна» – назва давньої річки. Харі – одне з імен Вішну-Вишеня, у пенджабській мові харі означає «бог». Тому Харішрава як чоловіче ім’я може означати Харіславний, Славний як Харі-Вішну, Харіслав. Звідки, можливо, й слов’янське князівське ім’я Горислав.
Шравасті «Славне» – місто в країні Кошалі, тій самій, де колись правив Дашаратха – батько царевича Рами, героя «Рамаяни». Засновником міста Шравасті вважається цар Шраваста «Славний», батька якого звали Шрава «Слава». Шравасті також – гори Віндг’я, відділяють північну Індію від південної (пор. Венедські гори – Карпати).
Шраводжіт «Здобутник слави», «Славозвитяжний» – чоловіче ім’я, де санскр. джіт – «переможець, звитяжець». Цілком можлива його слов’янська форма Славожит або Житослав, тим більше що в слов’ян засвідчене ім’я Жирослав, де Жир споріднене з санскр. ґір (gir), з яким споріднені укр. жрець і жерти «славити, величати, підносити». У такому разі Жирослав і Житослав означатимуть «Славнозвісний».
Бгурішравас «Багатославний», «Преславний» – одне з імен бога Індри. У «Махабгараті» його мав онук царя Пар’яшраваса, а також син царя Сомади (пор. сучасні українські прізвища Сомада, Шумада). Ім’я складають санскр. бгурі+шравас, де бгурі префікс із значенням «дуже, багато, вкрай, надзвичайно». Бгурішравас семантичний двійник імен Багушравас і Пар’яшравас, яким тотожні давньоукраїнські імена й назви Борислав, Богуслав і Преслав-Переяслав. Борислав нині пояснюють як «Виборювач слави» або «Славний у борні», Богуслав як «Богові славний» або «Славлячий бога», а Переяслав – «Який переяв-перейняв славу». Насправді ж усі троє імен і назви – синоніми й мають у санскриті однакове значення «Багатославний, Преславний».
Вішравас «Уславлений», де ві префікс, що посилює значення основного слова. Це ім’я мав знаменитий мудрець-ріші, батько демона Равани, битві з яким царевича Рами присвячена «Рамаяна». Іще ведійське ім’я Вішравас має слов’янського двійника – Віслав, жіноча форма якого відбита в імені сучасної польської поетеси й Нобелівської лауреатки Віслави Шимборської.
Мітрашравас «Мітрослав», укр. Мирослав. Мітра – давнє арійське (індоіранське) божество Сонця і Мирного Договору. Індоіран. мітр-міхр тотожне слов’янському мир, що нині має значення громада, світ, мир (стан не-війни).
Прашраваси «Преславні» – у «Ріґведі» марути, буйні вітри, мариці у «Велесовій книзі» і вітри, Стрибожі внуки у «Слові о полку Ігоревім».
Курушравас «Куруславний», «Куруслав», «Корислав». Ім’я Куру носять міфічні та епічні персонажі, серед них прадід земного першоцаря Прітху, батька якого звали Вена, і знаменитий цар, син царя Самварани й Тапаті (пор. скіфську богиню Табіті), за яким отримав назву його народ – каурави «нащадки Куру» і країна – Курукшетра, Курустхана, Курустхан, яка вважається давньою батьківщиною ведійських аріїв і має перегук із назвою древлянської столиці – Коростень, щодо якої є і форма Коростен. Каурави в епосі – загальне означення 5 ведійських племен, родоначальники яких Яду, Турвашу, Ану, Друх’ю і Пуру, сини легендарного царя-кшатрія Яяті. А «Велесова книга» 5 давньоукраїнських племен (скіфи, анти, руси, боруси, сурожці) означує загальною назвою кравенці, тобто коровичі, що на сьогодні є найдавнішою (V–IX ст.) фіксацією сучасного етноніма українці. Ім’я Куря мав печенізький князь, вітчизняній історії відомі куряни й корси-курші, назви Корсунь, Курськ і Курляндія. У давніх прусів-борусів і литовців засвідчені князівські імена Корибут (укр. й білор. Корбут). Зокрема, Корибут (Курибут) і Коригайло – сини великого новгород-сіверського князя Ольгерда, Коріат-Коріад-Кор’яд – син князя Федора Ольгердовича, Коріат-Михайло – син великого князя Гедимина, були князі Коріатовичі. Ім’я Ольгерд складають Оль+герд, де oль «всі, все, світ» (англ. all, нім. alle «всі»), а герд споріднене з санскр. кірті «слава». Тобто Ольгерд і Альгірдас означають «Славний на весь світ», «Світослав», слов’янський двійник його – князівське ім’я Всеслав. Є сучасне чоловіче ім’я Герд «Слава», жіночий варіант якого – Герда, Герта, Грета (Гретхен). Сюди ж стають імена давніх прусів, близьких родичів ятвягів: Girdutte, Gerdete, Gerdulle. Прусів «Велесова книга» знає як боруси, з іншими чотирма племенами (скіфи, анти, руси, сурожці) вони складають збірний етнонім кравенці, суч. українці. На Сумщині в XVI ст. було село Гердутишко, у Білорусі є Гердуцішкі.
Кіртіман і Кіртімант «Славний» звали двох із восьми синів Васудеви й Девакі, батьків Крішни. Кіртіда «Яка дарує славу» – ім’я матері Радги, улюбленої пастушки Крішни. Семантичний двійник імені Кіртіда – Яшода «Дарувателька слави», його мала прийомна мати Крішни, де санскр. яша «слава» тотожне українському яса. Кіртани «славлення» – форма релігійного піснеспіву, поряд із танцями основна форма вшанування Крішни. Існує багато стилів і варіантів кіртанів, серед яких і великі композиції з сольних номерів, хорових рефренів і драматичних вставок. Найбільш поширені різновиди кіртанів-славлень: нама-кіртана (нама «ім’я, наймення») – на різні лади прославляння божества через повторення численних імен Крішни та ліла-кіртана – прославляння різних епізодів із життя Крішни. Найбільшого поширення з кірті «слава» мають імена й терміни, пов’язані саме з Крішною, плем’я якого – ядави, тотожні літописним ятвягам.
Прикметно, що Кірті «Слава, Хвала» як Курті відбите в двоосновному імені Куртіваза, яке мав індоарійський цар із держави Мітанні в Малій Азії (ІІ тис. до н.е.). Означає воно «Славою могутній», де ваджa «сила, могутність» споріднене з українським важ у словах важний, поважний, важливий. Є індійське воїнське ім’я Ваджашравас – синонім до Кіртіваджа, тільки з переставленими компонентами. Сюди ж стає теж індоарійське воїнське ім’я з тієї ж Мітанні – Кіртіратха «Колісниця слави». А батька царевича Рами звали Дашаратха «Десять колісниць»; це ім’я тотожне імені ще одного індоарійського царя з Мітанні – Тушратта.
 Етнонім венеди
Походження етноніма слов’яни, а з ним і етнонімів словенці, словинці, словаки досі хвилюють учених слов’янського світу, та й не тільки слов’янського. Видатний словенський учений М.Бор, пов’язуючи етнонім словенці з етнонімом слов’яни, у статті «Звідки походить назва венети?» припускає, що назва венети – грецька форма назви словене (від slovenetai, де tai, toi – грецький показник множини). Інший словенський учений І.Томажич відзначає виняткову спорідненість словенської мови й санскриту, хоча, щиро кажучи, не меншу спорідненість із санскритом виявляють і інші слов’янські мови, серед них і українська [10, 45–50, 345–348]. З огляду на це варто було б сподіватись, що світло на походження і значення етнонімів слов’яни-словени мав би пролити саме санскрит. Як бачимо, він його таки справді проливає. Давньоукраїнська пам’ятка V–IX ст. «Велесова книга» споріднює назву слов’яни з дієсловом славити, коли мовить на дощечці 8/2: «Ми – слов’яни, руси, які богам славу співають, і тако суть слов’яни тому» [3, 38]. Тобто недвозначно заявляється, що слов’яни-слав’яни – «величальники, хвалителі, славителі». Це спонукає до думки, що й руси в цій цитаті – не руси-роси-русичі в загальноприйнятому трактуванні «воїни» або «бичичі, туричі» (воїн у багатьох епосах ототожнюється з биком, туром), а ріші – ведійські мудреці, творці вед і носії вищих сакральних знань. Що веди знали давні українці, тож і слов’яни, підтверджує «Велесова книга», яка зберегла унікальний і винятково важливий для вітчизняної і слов’янської історії термін тривіди, якому тотожне санскр. тріведа «три веди». Унікальність цього терміна й та, що він і часовий індикатор, бо давньоукраїнська пам’ятка пише про часи, коли слов’яни й давні індійці знали лише три канонічні веди, до яких пізніше приєдналася «Атхарваведа» і виник термін чатурведа «чотири веди». Тож термін тривіди-тріведи відбиває найдавніші, іще ведійсько-кімерійсько-трипільські часи.
Слово ріші означає «співець священних гімнів», «святий давніх часів», «поет», його споріднюють з дієслівною основою арш «текти; кропити, бризкати», семантика якого у ведах найтіснішим чином пов’язана з ритуальним дійством і пожертвинами. Саме через цю ритуальну орієнтованість основи арш від неї постало ріші щодо учасника ритуалу, який славить богів, підносить їм хвалу у вигляді величальних гімнів. Привертає увагу збіг хвали, славлення, заклику й пиття, ковтання у ряді індоєвропейських мов: укр. жрець і жерти, санскр. ґрі-ґір-ґіраті «співати, хвалити, славити», ґрі-ґір-ґіраті «ковтати, поглинати» і ґур-ґурате «хвалити, славити». Ріші у ведійську епоху – безпосередній учасник ритуалу вшанування богів: він виконував створені ним згідно з давньою традицією величальні гімни, які супроводжували пожертвини. Ріші, отже, суміщував у собі функції поета, виконавця величальних пісень-гімнів і жерця. Він був посередником між богами й людьми, позаяк, осягнувши божественну істину-ріту, доносив її у доступних людям словах. Ріші був зв’язуючою ланкою між поколіннями, оберігачем і передавачем священного знання. Ведійські гімни мовлять про традиційний характер творчості ріші, гімни давніх ріші виступають як канон, взірець для пізніших ріші. У «Ріґведі» не раз мовиться, що поет, творець певного гімну прагне піднести, вславити обране божество в стилі давніх ріші. Ріші належали до жрецького, брахманського стану, їхній фах був спадковим. Причому термін ріші має свою показову семантичну паралель, яка зазнала такої ж смислової трансформації. Це індоіранське кей, що означує жерця-чаклуна, чародія або людину, наділену таємним знанням, а ще поета й мудреця, хоча первісно означало творця ритуальних текстів. У сучасних індійських мовах це слово каві «мудрий; мудрець», що зберегло значення «поет»: Рабіндранат Тагор має високий титул Махакаві «Великий поет», що сприймається і як «Великий мудрець».
Приставка кей при іменах бактрійських царів (Кей Ковус, Кей Хосров, Кей Усан та ін.), так званих кеянідів, первісно теж означала «жрець», а з часом стала означати «цар». Міфологізований образ каві-кея, жерця-царя сходить до періоду арійської, індоіранської єдності, причому зороастрійська традиція малює жерців-царів-кеїв у негативному світлі, як прихильників первісних політеїстичних культів, многобожжя, ворожого культові Ахурамазди – верховного божества зороастрійців. Перський цар Дарій у написі на відомій Бехістунській скелі заявляє, що саки-скіфи невірні й не шанують Ахурамазди. Що могло стосуватися й причорноморських скіфів і що саме релігійні чвари примусили їх вирушати до Північного Причорномор’я. Бо скіфи з’являються тут якраз тоді, коли в Ірані ширився зороастризм, що його останній із кеянідів – Кей Віштаспа (Кей Гістасп античних джерел) – проголосив державною релігією Ірану й надав притулок Заратуштрі, якого доти ніде не приймали. І чи не прагнув перський цар Дарій, ревний прихильник Ахурамазди, тож і зороастризму, покарати причорноморських скіфів за їхню неповагу до Ахурамазди, коли здійснював свій невдалий похід до берегів Дніпра? Якщо так, то це засвідчує: Північне Причорномор’я й ареал сучасної України були осередками первісних арійських культів і вірувань.
За джерелами І–V ст., венеди – численний народ за Віслою-Вістулою-Вандалусом, між Венедською затокою (Балтійське море) й Венедськими горами (Карпати). Балтійські венеди, на думку чеського вченого Л.Нідерле, – безумовні слов’яни, і він наводить вагомі докази цього. По-перше, у І–ІІ ст. венеди займали ту саму територію, яку в VI ст. займають і слов’яни. По-друге, назву Wenden, Winden упродовж усієї історичної епохи німецька мова зберігає як загальне означення слов’ян: щоб відрізнити давні слов’янські села від своїх, німці називали їх windisсh, wendisсh «венедські». І Йордан (VI ст.), котрий найперший дав початкову писемну історію слов’ян, каже, що назви венди-венеди й слов’яни означували той самий народ, і сам навперемін вживає їх. Тож принаймні на VI cт. тотожність венедів і слов’ян ні в кого жодних сумнівів не викликала. Хоча Л.Нідерле схильний гадати, що назва венеди-венди не слов’янська, а іномовна. У такому разі трохи дивує, що «Велесова книга» знає слов’янських князів з іменами Венд і Вендеслав, що в поляків побутує жіноче ім’я Ванда, що Вісла означується Вандалус, а основа вінд-венд-венед рясно відбита в слов’янських і українських назвах [4, 34–35].
Що етноніми венеди й слов’яни значеннєво тотожні, що вони семантичні двійники й несуть однакове значення, підтверджує санскрит. Він знає дієслівну основу ванд «славити, хвалити, величати, підносити» [5, 564], також уживану з префіксами: абгі+ванд «виявляти честь, шанобливо вітати», ану+ванд «виявляти шану», парі+ванд і пра+ванд «хвалити, прославляти» [5, 45, 62, 378, 640]. У двоосновних індійських іменах ванд виступає другим компонентом, як і слав у слов’янських.
Ряснота індійських термінів, імен і назв, у яких бере участь основа ванд, дає можливість стверджувати, що від неї цілком могли творитися й етноніми, причому етноніми-самоназви. Це, зокрема, підтверджують і племінні назви венди-венеди й вандали. Останнє плем’я деякі дослідники вважають німецьким, хоча насправді воно слов’янське. Назва сходить до етноніма венеди-венди, її складають компоненти ванд+ла, де ла суфікс, що творить прикметники від іменників і дієслівних основ. Тож вандала означає «належний до венедів, венедський», а позаяк венеди – давня назва слов’ян, то й «належний слов’янам, слов’янський». Інакше кажучи, вандали – відгалуження венедів-слов’ян. Тому й назва Вандалус на означення польської Вісли означає «Венедська», тобто «Слов’янська (річка)». І якщо основа ванд-венд означає «славити, хвалити, величати», то етнонім венеди-венди у такому разі означає «хвалільники, величальники, славильники», коротше – слав’яни. Це дивовижно підтверджують слова «Велесової книги», що «ми – слов’яни, руси, які богам славу співають». Тож виходить, що етноніми венеди-венди й слов’яни-слав’яни – семантичні двійники й мають однакове значення – славителі, слав’яни.
Від дієслівної основи ванд «славити, величати, підносити» [9, 564] утворені терміни вандана «славлення, величання», ванданамалa і ванданамалікa – гірлянда, якою прикрашають браму, ворота чи приміщення на свято або уквітчують шанованого гостя. Є чоловіче й жіноче ім’я Вандана «Слава», «Хвала» і однойменна індійська річка в пуранах (індійських билинах) Вандана «Славна», «Славлена». Санскр. ванданій – гідний слави-хвали, вандітар – прославлювач, хвалитель, величальник. З основи ванд постали чоловічі й жіночі імена Вандака і Вандана «Величальник, Хвалільник, Славитель», Вандару «Хваління, Славлення», Вандатха «Хвалимий, Славлений», Вандініка й Вандіта «Славетна, Славна», Вандья «Славлена». Із цими іменами, надто жіночими (Вандініка, Вандіта, Вандья), споріднене польське жіноче ім’я Ванда, яке теж означає «Слава, Славна, Славлена, Гідна хвали» [6, 104–106]. Польські жіночі імена Ядвіґа й Данута, по суті, імена-синоніми, теж мають своїх індійських двійників. Де перше споріднене з літописним ятвяги, західнобалтійським плем’ям, якому тотожні індійські ядави і родоначальник яких – легендарний цар Яду «Жрець». Ім’я ядавів-ятвягів відбиті в українських прізвищах Ядута-Єдута і Ядутенко-Єдутенко, назвах Ятва, Ятвіж, Ятвяги, Ятвязь, Ядути, Ядутин та ін. Подібні назви є і в Польщі. Саме з ядавів походили Крішна та його старший брат Баладева, різні імена яких рясно відбиті в запорозьких козаків і сучасних українців, як і в поляків, латишів та литовців. Індійські ядави мають і назву данави, другу назву мають і ятвяги – дайнова [11, 51–57]. А звідси й місток до імені Данута, яке сходить до ще ведійської богині первозданних вод Дану «Ріка, Потік», тотожної слов’янській Дані, теж пов’язаній із водною стихією. Імена обох цих найдавніших богинь і відбиті в назвах найбільших українських річок Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро.
У певні вирішальні моменти поет-жрець-ріші-кей розглядався як творець Космосу – організованого світу, своїм ритуальним дійством він допомагав йому отримати гору над силами Хаосу, зокрема, через перемогу у словесному змаганні співців, неодмінній складовій обрядів щорічного оновлення життя під час зимового сонцестояння, коли зустрічалися Хаос і Космос, зима й весна, сили пітьми й світла. Поряд із перегонами колісниць, військовими змаганнями і грою в кості словесні двобої мали за мету «завоювати Сонце» і встановити належний лад у світі. Саме в одному з таких словесних змагань брав участь і Вандін «Славитель» – знаменитий мудрець, неодноразовий переможець у таких словесних двобоях. «Махабгарата» мовить, що під час жертвоприносин царя Джанаки (названий батько Сіти й дружини царевича Рами – героїв «Рамаяни») змагався в мудрості й красномовстві Вандін, придворний (царський) співець-славитель, де зазнав поразки від юного брахмана Аштавакри «Восьмикрива» [9, 162–190]. В імені Вандін основа ванд «славити, хвалити, величати» доповнена суфіксом iн, який означає володіння або наділеність чимось, наприклад, Ваджрін «Наділений ваджрою» – Індра, Чакрін «Наділений чакрою» – Вішну й Крішна, Шулін «Наділений шулою» – Шіва, де ваджра, чакра і шула-тризуб – атрибути й зброя цих богів. Часте ін і в слов’янських та українських прізвищах і назвах (Батурин, Чигирин, Малин, Козятин, Снятин, Ядутин).
Чоловіче ім’я Венд знає «Велесова книга», вона мовить про братів Славена й Скіфа, що Славен подався на північ, а Скіф лишився біля моря, що Скіф мав сина Венда, по якому був онук, володар південних степів. У «Велесовій книзі» згадується і «молодший Вендеслав», руський князь IV ст. Коли руси зазнали поразки від готів Германаріха, котрий підступно вбив Буса-Божа й сімдесят його воєвод, «…повстав молодший Вендеслав, і зібрав русь, і повів на них, і того разу розбив готів» (дощечка 32). З чого виходить, що був і старший (певно, давніший) Вендеслав. Цікава й згадка арабського автора аль-Масуді, який у землі Валінана (волинян) одного з князів називає Вандж-Слава, що, найімовірніше, арабська передача імені Вендеслав. Ім’я Вендеслав можна тлумачити як Славослав, тобто «Славний славою», хоча можливо пояснювати і Венедославний, Славославний. На дощечці 28 «Велесова книга» стверджує близьку спорідненість венедів-венетів і слов’ян: «І се венеди осіли на землі, де Суне-Сур’я спить уночі на златім ложі, і там їхня земля. Се Сварог отцям нашим казав про них, що то також брати наші».
Ім’я Святояр у «Велесовій книзі» мав київський боярин, «венед», «герой наш», який «розбив готів зі Скотичем», «…тоді Святояр узяв руськолунь і борусів … і пішов на готів... і була січа люта… і було по готах» (дощ. 4б). Дощечка 4Б свідчить, що венедів обирали князями в Києві: «…бо там всілися варяги, які взяли владу після венеда Святояра». Це спонукає гадати, що варяги представляють воїнський стан, а венеди-слав’яни – жрецький, волхвівський, що венед Святояр – волхв, жрець. Це підтверджує ім’я Святояр, яке означає Біловіл, Білотур, оскільки Свят пов’язане зі значенням «світлий, білий» (санскр. швета) – білий колір пов’язується з небом і вважається священним. А яр означає «бик», воно споріднене з санскр. вар «самець, бик», відбитим, зокрема, у назвах на означення Дніпра у джерелах VI (Йордан) й Х ст. (Костянтин Багрянородний) – Вар, Варом, Варух. Ім’я Святояр, точніше, Світлояр, виявляється семантичним двійником імен Святогор, Світовит (не Світовид), Білояр і сучасних українських прізвищ Біловол, Білокур, Білогур, Білоус, Білорус. Білий колір у давніх уявленнях символізує святість і жрецтво, червоний – воїнство і мужність, що відбивають державний прапор сучасної Польщі й історичний – Білорусі; сам етнонім білоруси означає «білобичичі». Жовтий колір символізує селянство і пов’язується з Вішну. В індійській міфології з білим або сивим биком асоціюється Шіва-Вріш-Махеш, якому тотожний український Влес-Велес-Мокош. Давнє поклоніння їм рясно відбите в українських прізвищах і назвах.
Етруський пантеон знає богиню Ванф (Vanth), яку автор книги «Етруски починають говорити» З. Майяні споріднює з крилатою римською богинею Глорією, тобто Славою, яку вважає спадкоємицею Ванф-Vanth [11, 103–104]. Ванф-Vanth часто зображена на етруських фресках і дзеркалах, атрибути її – сувій паперу, смолоскип, меч, дві змії, що обвивають дві її руки, ключ. Ванф-Vanth присутня на фресці, що зображає похорон Патрокла – героя Троянської війни: з розпущеними крильми вона стоїть біля Ахілла, котрий приносить у пожертву троянця. Слов’янський відповідник її Ванда – богиня Слави чи Богиня-Слава, тотожна Матері-Сва або Матері-Славі, яка на сторінках-дощечках «Велесової книги» «у сварзі співає про подвиги ратні», жде полеглого воїна «на Молочній стезі» у сварзі, б’є «вогнистими крильми і велить іти до січі», «б’є крильми про труди і славу воїнам», «сяє до хмар, як сонце, і віщує нам перемогу або загибель», «б’є крильми о боки свої, а навколо неї сяє світло до нас, і всяке перо її іншої барви – червоне, блакитне й синє, жовте й срібне, біле й золоте», «б’є крильми Мати-Слава і кличе нас, щоб ішли за землю нашу і билися за огнища роду нашого», «молимо прабатька Дия, як той розведе вогонь, який Мати-Слава принесла на крилах своїх праотцям нашим», «Мати-Слава перед нами йде, що огень дала пращурам нашим», «речемо Матері-Славі, що будемо боронити землю нашу ліпше венедів, які пішли на захід сонця і там у ворогів землю орють і хибну віру мають».
Ставани
Птолемей у своїй «Географії» (ІІ ст.) згадує народ ставани (грец. stavanoi) північніше верхів’їв Південного Бугу, які сусідували з балтійськими судинами (судовити, судова) та галіндами й аланами. Досі етнонім ставани або ототожнювався з самоназвою слов’яни, або таке ототожнення відкидалося як занадто рання фіксація етноніма, та ще й віддалена від основної форми. Отож цю назву відносили то до сарматських, то до балтійських етнонімів, тим більше що Птолемей згадує ставанів по сусідству з аланами і безперечними балтами – галіндами й судинами. Втім, це сприймалося і так, що давній географ непогано знав людність «азовсько-балтійського коридору». А тому, гадають дослідники, було б дивно, якби в цьому коридорі не виявилося слов’ян.
Олег Трубачов, відомий російський мовознавець і дослідник індоаріки в Північному Причорномор’ї, не сумнівається в спорідненості етнонімів ставани й слов’яни. Він вказує, що в індоіранських мовах є дієслово stav «хвалити, cлавити» й похідне від нього stavana «славлений». І припускає, що вжите на початку нової ери означення окремого народу stavanоі, та ще в окреслених межах, цілком може бути відбиттям (калькою чи перекладом) етноніма слов’яни. А в такому разі задокументовуються слов’янсько-індоарійські мовні контакти в регіоні, прилеглому з півночі до Старої Скіфії Геродота, з якою і межує Південний Буг [2, 119, 278]. Учений певен, що назви слов’яни й ставани пов’язані з давньоіндійським й ірансько-авестійським stavana – дієприкметником від д.-інд. stauti й авест. staoti «славити, хвалити, величати».
«Важко не бачити тут, – пише він, – що індоарійське або – цього разу – спільне індоіранське stavana, stavanoi є передачею слов’янського slovene із субституцією st- замість утрудненої групи sl-… Ця передача мала характер осмисленого перекладу-кальки, що промовляє про певний ступінь контактування, а також ніби потверджує в наших очах рідкісний приклад поєднання народної і наукової етимологій, які відрізняє одну від одної лише відсутність або наявність необхідних ступенів словотворення, через що в одному випадку той самий зв’язок мовби хибний (народна етимологія слов’яни – від слава), а в другому – правильна (наукова етимологія slovene від slovo, slyti – у slava)» [2, 117].
Міркування російського вченого підтверджує санскрит, де є дієслівна основа сту «славити, хвалити, величати» [5, 252]. Початкове с у сту після префіксів із деякими кінцевими голосними стає ш, тому сту прибирає і форми шту. Тоді відразу стає помітною спорідненість санскр. сту-шту й укр. штити «шанувати, поважати», штитися «шануватися», поштивий «шанобливий, чемний», поштивість, честь, почесть, ушта-учта, рос. чтить, учтивый, учтивость, почтительный, почет, почесть, почетный, почтенный, почитать, почитатель, чтитель.
Дієслівна основа сту-шту вжиткова з префіксами: абгі+сту – виявляти честь, шанобливо вітати (досл. об-славляти), де абгі – префікс із значенням «довкола, звідусіль, зусебіч, скрізь», тотожний українському обі-об-о в словах обі-знаний, обі-йми, об-хід, о-горожа (об-горожа), о-бора (об-вора), пра+сту – прославляти, від якого утворене пра-стут «про-славлений» [6, 25, 286]. Санскритський префікс пра тотожний українському префіксу про.
Від основи сту-шту утворені деякі важливі релігійні терміни й високостатусні імена, зокрема: стут «величальник, славильник», «який підносить хвалу, славить» (рос. чтущий) – термін на означення жерців і осіб, які беруть участь у обрядових і ритуальних дійствах. Також вживаний із префіксами: абгі-стут «об-славлений», пра-стут «про-славлений», су-стут «у-славлений». Від цих первісно термінів утворені й високостатусні чоловічі імена: Абгістут «Знаменитий», досл. «Обвеличений, Обславлений», Прастут «Прославлений», тобто Прослав, Сустут «Уславлений», яке в епосі мають царі й царевичі. Останнє ім’я складають су+стут, де су – префікс, що надає основному слову (стут) вищого ступеня якості і в різних контекстах означає «добрий, славний, видатний, великий, могутній». Йому тотожний префікс ві, тож ім’я Сустут має синонім Вістут, як санскр. Сушравас має і форму Вішравас, які тотожні слов’янським Сеслав і Віслав.
Литовські князі мали ім’я Кейстут, де стут тотожне санскритському стут «славний, славлений», а кей дивовижно перегукується з іменем Кий у полянського князя, легендарного засновника Києва. У давніх іранців кей означає «правитель, цар» [6, 187], причому, як і ріші, назва сходить до первісного кей, яке спершу теж означувало жерця, а з часом прибрало значення «правитель, цар». З чого видно, що колись царі виконували й жрецькі обов’язки. У Бактрії в І тис. до н.е. правили легендарні царі-кеї, так звані кеяніди [7, 126–128]. Приставка Кей при іменах царів цієї династії (Кей Ковус, Кей Усан, Кей Хосров) і означає «Цар». Кей Усан із них – батько Сіявуша «Чорновола», винятково популярного персонажа іранського епосу, а Кей Хосров – син Сіявуша. Де Хосров виявляє спорідненість з іменем Хорив та іменем Хореан у одного з братів вірменської легенди про трьох братів з області Палунь, співвідносної з літописною легендою про полянських князів Кия, Щека й Хорива. Батьками трьох братів вірменська легенда називає двох індських князів (насправді божеств), одного з яких звали Гісане, що фонетично близьке до імені Усан. Сіявуш у вигнанні заснував у чужих краях свою нову столицю – Сіявушгірд, Сіявушград «Місто Сіявуша», дослівно «Місто Чорного Бика»; ця назва має в Україні низку семантичних двійників: Тмуторакань, Сімферополь, Чорнобиль, Калуш, Чернігів, Вороніж, Сиваш. Ім’я Сіявуш «Чорний Самець» значеннєво тотожне українським прізвищам Сиваш, Чорновіл, Чорнотур, Чорнобай, Чорногуз, Черниш, Чернега, Калакур-Калакура, Калатур-Калатура, Калнавіл, Калниш, Кальміус, воно істотно коригує низку українських прізвищ зразка Чорноус-Білоус, що їх прийнято тлумачати як із чорними та білими вусами. Проте вус-ус у них насправді означає «самець, бик, віл». Тобто й прізвища Чорноус і Білоус означають Чорновіл і Біловіл.
стотар «славитель» – важливий культовий термін, означує жерця, співця величальних гімнів (стотра) у релігійних відправах, йому тотожні укр. штитель і рос. чтитель, почитатель. Помічник стотара зоветься пра-стотар «про-славитель». Стотрі «Славлений» – ім’я сонячного бога Вішну, який у тризубі уособлює ліве вістря й відомий «Велесовій книзі», тож і давнім слов’янам, як Вишень, Вишній, Всевишній. У сучасних українців побутує прізвище Вишень. Восьме земне втілення Вішну – Крішна, відомий «Велесовій книзі» як Кришень, таке ж прізвище побутує в українців.
стома (штома) «cлавлення, величання, оспівування», «величальна пісня, гімн» – синонім до стотра; ма тут суфікс абстрактності, як і в словах дгарма, карма, шарма, варма. Термін входить у назви жертовних обрядів аґніштома, аюштома, ґоштома й джйотіштома, які свого часу відігравали важливу роль у суспільному й релігійному житті. Початкове с у сту перед деякими початковими голосними стає ш, тому й штома. Зі стома споріднене слов’янське ім’я Істома, де І протетичне, вставне, як, скажімо, укр. Степан у іспанців має форму Естебан.
стуті «слава, хвала, звеличення, славлення». Суфікс ті творить абстрактні іменники від дієслівних основ і тотожний українському суфіксу тя і ть у словах щас-тя, бут-тя, жит-тя, чес-ть, гордіс-ть, гідніс-ть, мудріс-ть, радіс-ть. Стуті «Слава» – одне з імен богині-воїтельки Дурґи-Деві-Діви, давнє поклоніння якій відбили численні «дівині» й «дівочі» назви по всій Україні й слов’янському світі і яка з найдавніших часів відома в Україні під іменами Діва-Деві, Діва-Обида, Опіда, Обидоносиця, Тіргатао, Партенос, Артеміда, Геката, Мокоша, Ма, Амма, Матир (три останніх імені означають «Мати»). Ім’я Стутьяврата «Чия обітниця – слава» має в епосі царевич, син царя Пріяврати, ім’я якого й собі означає «Чия обітниця – любов» (з прія споріднені укр. приємний, приязнь і польське пжиязнь «любов»). Стуті й собі вжиткове з префіксами: ану+стуті – похвала; винагорода, пра+стуті – слава, хвала [6, 334–335]. Ім’я бога Індри Аріштута «Шанований і ворогами», де арі «ворог», може бути спорідненим із грецьким Арістотель, яке в такому разі означатиме Індрин, Належний до Індри (ль в імені – суфікс присвійності, належності).
данастуті «славлення щедрості», «звеличення щедрот» – у ведах величальні пісні на честь царів і божеств, яким чи які влаштовують пишні пожертвини і на яких щедро обдаровують присутніх. Дана тут сходить до дієслівної основи да «давати, дарувати, обдаровувати, наділяти», відбите в імені ведійської богині первозданних вод Дану, тотожної слов’янській та українській фольклорній Дані. У ведах дану «ріка, потік» уже архаїчне, що означає: ведійські арії принесли його зі своєї прабатьківщини, де воно й досі рясно відбите в назвах найбільших європейських і українських річок – Дон, Донець, Дунай, Дністер, Дніпро. Ця ж основа як дар’я «ріка» відбита в назвах Аму-Дар’я і Сир-Дар’я. Дана-Дану-Дар’я означає «Дарувальниця (води, вологи, тож і врожаю, багатства, добробуту, щастя)», воно – загальне означення річки, яка дарує землі життєдайну вологу, а земля дає людям щедрий урожай, тож і достаток [6, 145].
надістуті «славлення-вшанування-штивлення річок» – у ведах термін, посталий із пожертвин і обрядів на честь обожнених річок, що було властиве й давнім слов’янам та українцям. А що українці знали веди, засвідчує «Велесова книга». Санскр. наді «річка» відбите в назвах українських річок Надва й Надюнка в басейні Дніпра, озер Надків на Київщині і Надове в самому Києві. Індійці жіноче ім’я Надя якраз і асоціюють із надi «ріка», а Надія, як зменшувально-пестливе від нього, – «річечка», щоправда, з наголосом на я. Наді «Ріка» – назва священної Ґанґи, через що Бгішма, могутній воїн і полководець у «Махабгараті», за міфами син священної Ґанґи, має імена Надіджа «Народжений Рікою» і Надіпутра «Син Ріки»; з ними споріднюється й словенська річка Надіжа. Індійські воїнські імена Бгішма та Бгішмака (батько Рукміні, дружини Крішни, у латишів побутує прізвище Рукмане), які означають «Грізний», тотожні українським прізвищам Бушма й Бушмака [6, 261].
Сту має видові форми става й стува, від яких теж утворені імена: Става, Прастава, Ставака-Ставак, Стуват-Стуві, Ставейя і Ставітар, якими означуються верховні індійські божества, міфологічні й епічні персонажі. Ставейя «Уславлений» – одне з імен бога-воївника Індри, царя богів, ватажка небесного воїнства й володаря небесного раю-сварґи. І сварґу, і Індру під іменами Інтра-Індар-Андар знає «Велесова книга». З Індра споріднене слов’янське ім’я Андрій, індійська форма якого – Індрій «Індрин», «Син Індри». Є підстави гадати, що сту «хвалити, славити» у формі став відбите в українських прізвищах Ставній, Ставнюк, Ставнійчук, Ставицький.
Дієслівна основа сту-шту «величати, хвалити, славити» (рос. чествовать) відбита не лише в українських термінах та іменах, а й назвах, зокрема річкових:
Стубла – притока Стиру (бас. Дніпра), назва має різновиди Стубло, Стубел, Стубель, Стубенька. Сюди ж стає і Стубелка, притока Стубли на Рівненщині (село Пересопниця). Початок її біля села Половці на Рівненщині, а половці, за найновішими дослідженнями, індоарійський, а не тюркомовний народ. Назва Стубла споріднена з індійським чоловічим ім’ям Стубга «Славний», утвореному від стубг (різновид штубг), однієї з форм основи сту «славити, хвалити, величати» [5, 752]. Стубг-штубг теж вживане з префіксами, наприклад, ану+штубг – величальна пісня, гімн і назва священного ведійського віршованого розміру. Стубг із суфіксом лa, який творить прикметники від іменників і дієслівних основ, дає інд. стубгла й слов. стубла, що й відбилося в українському гідронімі Стубла. За зразком Стубла утворена й назва Вістула – означення польської Вісли в латинських джерелах; цю назву складають Ві-сту-ла, де сту-ла тотожне стуб-ла, а ві – префікс, що надає основному слову (сту-ла) вищої якості. Тобто якщо сту-ла і стуб-ла означають «славний, добрий», то вістула й вістубла означають «преславний», «велеславний». Стубла мала й назву Білюга, витік її біля села Білашів на Рівненщині (Здолбунівський р-н), а в XV–XVII ст. Віслу називали Біла Вода, що підтверджує високий статус річки: поняття білий, світлий, ясний у давніх уявленнях пов’язані з чистотою, праведністю, білий колір – колір святості, жрецтва.
Стугна – притока Дніпра на Київщині, давні варіанти назви Стуга, Вестугна, Востугна [8, 535], які стають до ряду Стубла-Вістула. Від Стуга похідне Стужиця, а про річку Стужицю на Закарпатті, де є і однойменне село, документ свідчить: «Стужиця – село… в долині річки Світлої». У назвах Стуга, Стугна й Стужиця теж відбите сту «славити, величати, шанувати». Ві-сту-гна, давня форма назви Стугна, структурно й значеннєво тотожна назві Ві-сту-ла. Вісла-Вістула означувалася Біла Вода, а Стугна-Вістугна – Білка. Для Стугни зафіксована й назва Стуга, яка розкладається на сту-га, де ґа бачимо в назвах і індійських, і слов’янських річок, наприклад: Ґанґа й Апаґа (інша назва священної Ґанґи), cлов. Волга, Немига, Білуга, Ствига. Назву Апаґа складають апа-ґа, де aпa «вода», ґa «текти, бігти, плинути», тож Апаґа дослівно означає «Водоплинна, Водобіжна», тобто «Ріка». Інд. Апаґа має численних двійників-гідронімів в Україні: Апака, Апажа, Апока, Опака, Опока, Опічна, Опішня [6, 61].
Ствига – річка на Рівненщині, притока Прип’яті, тече в селі Сновидовичі (Рокитнянський р-н), гирло на 12 км вище міста Турів на Гомельщині (Білорусь). Ствига теж стає до ряду Вістугна-Стугна-Стуга-Стужиця і Стубла й розкладається на Стви+га, де Ств споріднене з санскр. став, видовою формою сту «славити, хвалити». Ствига й Стуга мають компонент га, як і в назвах індійських річок. Ствига означає «Славновода», «Добровода», вона – семантичний двійник української назви Супій, теж «Славноводої», «Доброводої». Щоправда, значення «славний, добрий» у назві Супій (санскр. су-пея, хінді су-пей) передає префікс су, який надає основному слову вищої якості. Санскр. пея-пей «вода; молоко; питво» відбите в назві загальноскіфської релігійної святині Ексампей, про яку ще в V ст. до н.е. пише Геродот.
Таким чином, і етнонім ставани значеннєво тотожний етнонімам венеди й слов’яни. Водночас виявляється, що є етноніми, які мають своїх семантичних, тобто значеннєвих, двійників, але утворені зовсім іншими лексичними засобами й від інших дієслівних основ. І щоб довідатися, наскільки той чи інший етнонім давній, треба найперше знати, що він означає, з’ясувати, чи немає десь його значеннєвих двійників, визначити часові рамки їх ужитку, а тоді вже можна говорити про давність чи недавність його. Саме такий підхід засвідчив, що етнонім кравенці «коровичі, бичичі, туричі» у «Велесовій книзі» тотожний сучасному етноніму українці й упродовж тисячоліть мав численних семантичних двійників, своїх синонімів, i не лише слов’янських [6, 11–15].

Література

1. Наливайко Степан. Давність назв Україна та українці // Iндоарійські таємниці України. – К., 2004; Наливайко Сергій. Коровичі, кравенці, українці, або П’ять племен «Велесової книги» та «Рігведи» (передмова до книжки Ст. Наливайка «Українська індоаріка»). – К., 2007.
2. Трубачев О. Н. Indoarica в Северном Причерноморье. – М., 1999.
3. Велесова книга. – К., 2003.
4. Нидерле  Людвик. Славянские древности. – М., 2000.
5. Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
6. Наливайко Степан. Давньоіндійські імена, назви, терміни: проекція на Україну. – К., 2010.
7. Наливайко Степан. Тисяча найновіших тлумачень давніх українських назв, імен, прізвищ (на індоіранському матеріалі). – К., 2008.
8. Словник гідронімів України. – К., 1979.
9. Наливайко Степан. Індійський міф. Український коментар. – К., 2010.
10. Матей Бор, Иван Томажич. Венеты и этруски: у истоков европейской цивилизации. – Санкт-Петербург, 2008.
11. Майяни З. Этруски начинают говорить. – М., 1966.