Українознавство в обороні історичної пам’яті від фальсифікацій і спотворень
Автор: Калакура Ярослав
доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.

З’ясовується роль українознавства у збереженні історичної пам’яті українського народу, в боротьбі з фальсифікаціями та спотвореннями історії України. Висвітлюється внесок Національного науково-дослідного інституту українознавства у відстоювання правди про етногенез українського народу, його національно-визвольний і державницький рух, про сутність радянської державності та масштаби репресій тоталітарного режиму, про відновлення незалежності України, трансформацію суспільства та сучасні інтеграційні процеси.

Ключові слова: українознавство, методологія, історія України, історична пам’ять, оборона правди, наукова критика, фальсифікації, спростування.

Украинознавство в защите исторической памяти от фальсификаций и искажений

Выясняется роль украинознавства в сохранении исторической памяти украинского народа, в борьбе с фальсификациями и искажениями истории Украины. Освещается вклад Национального научно-исследовательского института украинознавства в отстаивание правды об этногенезе украинского народа, его национально-освободительном и государственном движении, о сущности советской государственности и масштабах репрессий тоталитарного режима, о восстановлении независимости Украины, трансформации общества и современных интеграционных процессах.

Ключевые слова: украинознавство, методология, история Украины, историческая память, защита правды, научная критика, фальсификации, опровержения.

Ukrainoznavstvo in defense of historical memory from falsifications and distortions

Role of Ukrainoznavstvo in defense of historical memory of Ukrainian people in struggle with falsifications and distortions of history of Ukraine is found out in the article. Contribution of National research institute of Ukrainoznavstvo in defense of the truth about ethno genesis of Ukrainian people, about its national liberation and statist movement, about essence of Soviet statehood and scales of repressions of totalitarian regime, about renewal of independence of Ukraine, transformation of society and modern processes of integration is cleared up in the article.

Key words: Ukrainoznavstvo, methodology, history of Ukraine, historical memory, defense of truth, scientific criticism, falsifications, confutation.

Українознавство в обороні історичної пам’яті від фальсифікацій і спотворень

 Українознавство – мабуть, чи не єдина з наук, у назві якої органічно сфокусовані, з одного боку, системні знання про Україну і українців, а з іншого – способи і засоби самопізнання та самоусвідомлення українського народу, шляхи осмислення його минувшини, сьогодення та майбутнього. Воно стоїть на сторожі правдивої історії України і українського народу, захищає її від фальсифікацій та спотворень. Адже для того, щоб пізнати, зрозуміти та ідентифікувати себе українцем, осягнути свою національну сутність, свою місію, необхідні глибокі, правдиві та неупереджені знання про себе, насамперед історичні. Особливість історичного компонента українознавства зумовлюється інтегративним, системним характером самої науки, яка носить узагальнюючий, всеохоплюючий характер [28, 17]. Історія в українознавстві – це не механічна хронологія окремих подій, фактів чи явищ, а цілісність відомостей про поступ українського народу в усіх його проявах у часовому і просторовому вимірах, це інтегровані знання про розвиток цивілізаційних, суспільно-політичних, економічних, культурних та духовних процесів в українському соціумі в їх єдності і взаємообумовленості. Це – історія українського духу, людської душі, ментальності нації, її цінностей та самобутності. Засвоєння знань такого рівня разом із вивченням світових конкретно-історичних процесів, історії інших народів, зокрема наших сусідів, закладає міцний фундамент історичної свідомості, під якою розуміють осмислене розуміння історичного процесу, історичних подій, явищ і фактів, оцінку історичних діячів, здатність застосовувати історичні знання й досвід минулого у суспільній практиці. Світовий досвід доводить: чим вищий рівень історичної свідомості суспільства, сформованої на правдивому і науковому фундаменті, тим воно більш сконсолідоване і цілісне, непохитніше і спроможніше розв’язувати найскладніші завдання.
 Виходячи з того, що формування історичної свідомості відбувається на основі засвоєння правдивої, науково вивіреної історії, яка потребує захисту від різного роду спотворень та фальсифікацій, і що ключова місія у цьому процесі належить українознавству, видається актуальним докладніше з’ясувати роль усіх його ланок та інституцій як у системі національної освіти і науки, так і засобів масової інформації, включаючи й електронні. Низка питань, пов’язаних із формуванням історичної свідомості, відстоюванням правди історії, вже отримала висвітлення в науковій і педагогічно-методичній літературі [27, 39–49; 34; 7; 22], однак автори спеціально не розглядали під цим кутом зору унікальний потенціал українознавства і його значення для спростування фальсифікацій української історії та утвердження історичної правди. Не одержав належного висвітлення й відповідний досвід Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України. Ці аспекти виступають метою пропонованої статті, актуальність якої зумовлюється кількома чинниками.
 По-перше, історія з часів Геродота і Нестора Літописця виступає не тільки носієм знань, моральних цінностей, учителькою життя, духовним наставником і орієнтиром людини, але й полем шахрайства, спекуляцій, словоблуддя, великого обману. Яка мета цих аморальних діянь? Деформувати або спотворити історичну свідомість, підірвати національну ідентичність суспільства, розхитати те історичне підґрунтя, на якому стоїть людина, і, в кінцевому підсумку, дезорієнтувати і деморалізувати її, заразити інфекцією історичного забуття, паралізувати інтелектуальну і будівничу діяльність. За багатовікову історію імперії, до складу яких входили українські землі, насамперед Російська, виробили потужний арсенал засобів, способів і методів маніпуляції суспільною свідомістю підлеглих націй, передусім історичною, намагаючись у такий спосіб закувати їх навічно в імперські кайдани. На реалізацію цієї мети була спрямована й відома концепція «Москва – Третій Рим», «История государства Российского» М.Карамзіна, в якій не тільки не знайшлося місця для історії України, але й була окреслена монархічно-імперська схема спільної історії «єдиної руської народності», яка насильно нав’язувалась українству.
Багато з цього арсеналу успадкувала радянська імперія, а відтак й нинішній політикум Російської Федерації. Згадаймо, як у радянські часи заборонялися й нищилися праці М.Грушевського, Д.Дорошенка, В.Липинського, як утаємничувались окремі твори історичного спрямування Т.Шевченка, П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки. Чому, наприклад, не були доступними для українського читача «Розрита могила», «Великий льох», «Якби ти, Богдане, п’яний» та ін.? Чому приховувались від суспільства численні архівні документи? Відповідь на ці питання свого часу дав відомий професор-українознавець Б. Крупницький у дослідженні «Українська історична наука під Совєтами», довівши, що радянська наука служила ідеологічним інструментом держави і засобом маніпуляції суспільною свідомістю. Неухильно нав’язуючи історикам марксистсько-ленінську методологію, ставлячи на перше місце партійні і класові інтереси, радянська влада фактично позбавляла історіографію об’єктивності та історизму. Крім того, на думку автора, методологічна спрямованість радянської науки передбачала боротьбу з правдивою західною історіографією під виглядом «систематичної відсічі буржуазним фальсифікаціям історії України» [31, 64]. Тому українська зарубіжна історіографія впродовж багатьох десятиріч була змушена захищати історичну правду, зосереджуватись на висвітленні переважно замовчуваних та сфальсифікованих у радянській науці подій і явищ в історії України.
Відомо, що Й.Сталін у «Короткому курсі історії ВКП(б)» підмінив історію як науку ідеологією служіння владі, сконструював спотворену історичну пам’ять, так звану «колективну», яка базувалася на протиставлянні «двох правд»: буржуазної й пролетарської. Перша була заборонена, а друга – впродовж десятиліть силоміць насаджувалась у суспільній свідомості, впроваджувалась через навчальні підручники та інформаційний простір. Деякі люди, виховані на цій «правді», в ностальгії за «прекрасним» минулим намагаються й сьогодні дати нове дихання нафталіновій ідеології, зберегти сталінську схему «колективної пам’яті», протидіючи засвоєнню правдивої історії. Певні політичні сили, спираючись на фінансові «мішки», на потуги чужих і власних трубадурів, прагнуть нав’язати суспільству ідеал космополітичного манкурта, людини, байдужої до минулого свого народу, його національних традицій і моральних цінностей. Навколо такої мети об’єднуються українофобські кола як за рубежем, так і доморощені «бузини».
По-друге, вибори нового Президента України 2010 р., переформатування більшості у Верховній Раді, прихід до влади комуністів у складі нової коаліції, зміни у керівництві і напрямах діяльності Українського інституту національної пам’яті, «наїзди» на львівський Центр досліджень визвольного руху відкрили шлюзи для неокомуністичного реваншу і реабілітації сталінізму, а відтак на порядку денному постало прагнення реанімувати парадигми сталінської історіографії. Підготовка і встановлення погруддя Сталіна у Запоріжжі, які проходили під гаслом «відновлення історичної справедливості», – це не тільки прояв реваншизму, виклик суспільству і світовій громадськості, але й цинічна демонстрація невігластва, негідництва, повного ігнорування історичної пам’яті, уроків історії. Адже культ особи Сталіна і всі злочини, пов’язані з ним, були офіційно засуджені ХХ з’їздом КПРС (1956 р.), світовою громадськістю. Рада Європи прирівняла сталінізм до нацизму. Комісар Ради Європи з питань прав людини Томас Хаммарберг заявив, що встановлення пам’ятників Сталіну в країні, яка чи не найбільше постраждала від сталінського режиму, пережила Голодомор, – це вшанування винних у злочинах. До того ж все це відбувається у руслі фальсифікації української минувшини, «зачистки» історії України від національного духу, тотального наступу на демократичні цінності, на українську освіту, культуру, церкву, нав’язування дискусії про другу державну мову, підігрівання сепаратистських настроїв.
 По-третє, нині, як і дев’яносто років тому, зняв із себе маску давній  кремлівський проект перетворення України з незалежної держави на малоросійську губернію РФ. Ми є свідками того, як спеціальні центри в сучасній Росії та їх філіали і адепти в Україні ведуть ідеологічну та інтелектуальну війну, включаючи фронт історичної науки, розпалюють ворожнечу, а то й ненависть до українців. Реалізація проекту неоросійщення України значною мірою базується на міфах «спільної історії», на ідеї створити «узгоджену історію» з метою вилучення з історії України, вивітрення з історичної пам’яті українського народу всього того, що стосується його самобутності та окремішності, незламної боротьби за національне визволення, свободу, незалежність і власну державу. Виявом ігнорування гіркого досвіду і уроків історії є безоглядне укладання без належної експертизи і суспільного обговорення капітулянтських угод з РФ в економічній, гуманітарній та військовій сферах, які ставлять під загрозу не тільки суверенітет і цілісність України, але й саме існування самостійної держави українського народу.
 По-четверте, потужний арсенал методів, способів і засобів фальсифікації історії, маніпуляції історичною свідомістю, нагромаджений тоталітарним режимом у радянські часи, успішно застосовують його спадкоємці і в нашу добу, незважаючи на те, що ситуація в історичному просторі України після здобуття нею державної незалежності істотно змінилася. За влучним висловом М. Брайчевського, історики СРСР «надто охоче йшли на компроміси або й на пряму підлеглість владі, інтенсивно створюючи численні міфи, що спричинилися до глибокої дискредитації історичної науки, котра вже ніби втратила і право називатися наукою. У радянській історіографії з’явилася спеціальна теорія, базована на переконанні, що історичне минуле можна конструювати на свій смак і розсуд» [5, 5]. Нині в масштабному наступі на історичну правду консолідуються, об’єднуються внутрішні і зовнішні антиукраїнські сили, підступно використовуються досвід, інструментарій, форми і методи, відпрацьовані комуністичним режимом (Автору цих рядків у 1970-х роках доводилось брати участь в одному з проектів, пов’язаних із критикою західної історіографії, так званих буржуазних фальсифікацій історії. Тодішній режим надавав великого значення цій ділянці, всіляко заохочував підготовку та видання спеціальних праць на замовлення, чого не скажеш про сучасну  владу.) й модернізовані на основі новітніх інформаційно-технологічних досягнень. Ось чому без оборони правдивої історії неможливо покінчити з синдромом совковості, з малоросійством, тобто перетворити малороса в українця, у справжнього патріота і оборонця України.
 По-п’яте, на передній план утвердження історичної правди, виховання національно-державницької свідомості та гуманістичних цінностей молоді вийшло українознавство з його теоретико-методологічними засадами переходу від переважно інформаційно-подієвого засвоєння історичних знань до аналітично-репродуктивного осмислення подій і фактів, їх україноцентричного і системного розуміння, опанування методами мотиваційного пізнання і конструктивного реагування на суспільні процеси, вміннями вести наукові дискусії і давати відсіч будь-яким спробам паплюження української історії. Провідну роль у цій благородній справі відіграє колектив Національного науково-дослідного інституту українознавства МОН України, який своїми численними дослідженнями, науково-методичною і організаторською діяльністю разом з іншими українознавчими осередками (Інститут українознавства ім. І.П.Крип’якевича НАН України, Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка) утверджує історичну правду і стоїть на сторожі від будь-яких зазіхань на неї. При цьому Інститут виходить з того, що не слід ототожнювати правду історії та історичну пам’ять, оскільки остання – це не лише знання, але й ефективний спосіб, дієвий інструмент формування громадської думки, суспільних поглядів на події і явища історії, а вони можуть бути й далекими від історичної правди.
 Отже, дослідження процесу формування історичної свідомості українського соціуму, збереження і утвердження історичної пам’яті у тісному зв’язку з обороною її від спотворень та інсинуацій належить до актуальних і пріоритетних завдань сучасного українознавства. В реалізації цього завдання українознавство опирається як на власний потенціал, так і на досвід галузевих наук. Його представники враховують, що історія в сучасному світі залишається полем гострого протистояння правди і домислів, безкомпромісної боротьби носіїв збереження історичної пам’яті та прибічників безпам’ятства. Сказане особливо стосується інтелектуальної історії українського народу, яка впродовж століть, з одного боку, піддавалася і продовжує піддаватися різного роду фальсифікаціям і спотворенням, а з іншого – виробляла імунітет до них, очищалася від найрізноманітніших інсинуацій, брехні та наклепів. Нагромаджений досвід має важливе значення для українознавства як науки і навчальної дисципліни, яка, на жаль, надто повільно запроваджується у навчальний процес.
 Тим часом нині з-поміж жителів України кожен четвертий народився і отримав середню або й вищу освіту вже в умовах державної незалежності, відповідно, здобув, як правило, відфільтровані від імперських та комуністичних догм наукові знання з її історії. Однак не слід забувати, що частина істориків, зокрема вчителів історії загальноосвітніх шкіл, гімназій, ліцеїв, викладачів коледжів та вишів, все ще знаходяться у полоні законсервованих стереотипів радянської доби в поглядах на історію України, не звільнилися від рудиментів русоцентризму. Якщо до цього додати, що в нас реально немає національно свідомого, по-справжньому українського керівництва державою, основні урядові посади посіли або малороси, або представники п’ятої колони, які не приховують свого низькопоклонства та симпатій до чужої держави, високомірно, скептично або й відверто зневажливо ставляться до української мови, культури, історії, національних цінностей і символів українців, то стає зрозумілим, наскільки все це загрожує національній безпеці України, українській перспективі загалом. До того ж українське суспільство продовжує перебувати у полоні російських геополітичних інтересів, так званого спільного інформаційного поля, в якому домінують російські носії інформації, в тому числі й історичної, російська мова залишається засобом спілкування не тільки частини населення, але й державного чиновництва, народних депутатів, не вдалося подолати пережитки малоросійської свідомості та меншовартості, вийти з міражів і стереотипів радянської доби.
 Не слід ігнорувати й те, що до консервації і розповсюдження псевдоісторичних стереотипів залучені досвідчені «фахівці», які пройшли радянський вишкіл. Починаючи з  часів Леніна, комуністична пропаганда  для упередженого викривлення історичних подій і фактів широко використовувала спеціальні технології фальсифікацій і спотворень. На це звернула увагу О. Коляструк, виділивши шість груп таких технологій, які застосовувала радянська преса для дезінформації населення щодо історичної науки, зокрема: 1) анокринація – штучне відокремлення частини тексту з метою зміщення смислових акцентів; 2) джерельна дивергенція – відхилення в тлумаченні інформації від її джерельно-документальної основи; 3) дифамація – оголошення дійсних або вигаданих відомостей, що ганьблять честь і гідність особи, товариства, партії, угруповання; 4) дезінформація – свідоме поширення неправдивої інформації; 5) персеверація – часте повторювання якоїсь ідеї, думки, дефініції з метою закріплення у масовій свідомості; 6) деперсоналізація – знеособлення явищ, нівелювання ролі особистості [24, 58–60]. До цього варто додати й обмеження доступу до джерел інформації, насамперед до архівів і закритих фондів бібліотек та музеїв. Якщо уважно переглянути публікації деяких сучасних російських істориків, місцевих українофобів і симпатиків комуністичного режиму, то не важко помітити використання усіх цих технологій під прикриттям «наукової об’єктивності».
Шляхом застосування цих та інших технологій фальсифікуються і спотворюються мало не всі періоди і події в історії України, починаючи від етногенезу українського народу, княжої та козацької доби його державності і завершуючи сьогоденням. Прикладом може служити так званий проект Андрія Дикого «Неизвращенная история Украины-Руси», розрекламований на численних сайтах Інтернету. У ньому, як і в багатьох опублікованих працях [37, 187–189; 54, 36, 44, 45, 6], піддаються ревізії не тільки усталені в науці оцінки, але й новітні надбання дослідників. Не вдаючись до докладного аналізу всієї палітри фальсифікацій української історії в сучасній історіографії, зокрема російській, все ж вважаємо доцільним принаймні перерахувати ключові проблеми, які найчастіше свідомо спотворюються і перекручуються або упереджено трактуються, розглянути найбільш контроверсійні сюжети і шляхи подолання фальсифікацій, виокремити внесок учених ННДІУ, його узагальнюючих і монографічних студій, часопису «Українознавство», «Збірника наукових праць ННДІУ» в оборону історичної правди.
Насамперед, це питання давньої історії України, зародження українського етносу, походження українців і формування української нації. Деякі «вчені мужі» прагнуть відсепарувати етногенез українського народу від його автохтонної території (Середнє Придніпров’я, Придністров’я і Північне Причорномор’я), від світового цивілізаційного процесу,  надати йому «общерусский» характер. А.Вассерман, О.Мончаловський, О.Смірнов («История Южной Руси») та інші ставлять під сумнів правомірність самих понять «Україна», «український народ», заперечують належність Україні давньої назви «Русь», яку прихильники норманської теорії пов’язували із скандинавами, нехтують самобутністю української історії, її давністю й окремішністю, ігноруючи при цьому джерельні свідчення, археологічні пам’ятки, розвідки античних істориків, надбання сучасної науки.
На значення українознавства у відстоюванні правдивої прадавньої історії українського народу, в його самопізнанні справедливо вказує М. Грицюк [11], наголошуючи, що тільки цілісний підхід до безперервності процесу етногенезу українців може осягнути його закономірний характер. Помітний внесок у дослідження найдавніших часів української історії, у відстоювання правди про етногенез українського народу, його ментальність вносять науковці ННДІУ [49, 50, 17], передусім В.Баран [1], Л.Залізняк [16], П.Кононенко, С.Наливайко [38], а також Н.Абашина, Л.Вакуленко, О.Галько, О.Калакура, Д.Козак, П.Масляк [33], О.Мостяєв, Ст.Наливайко, С.Плачинда [41], Т.Рудич, В.Сніжко [46], О.Чирков, Ю.Фігурний, В.Ятченко та ін. У праці П.Кононенка та Т.Кононенка «Український етнос: ґенеза і перспективи» [29] переконливо доведено глибинне коріння українського народу, зародження якого сягає найдавніших часів, оскільки територія України належить до того етнокультурного простору, в межах якого виникли найстаріші індоєвропейські, а відтак давньослов’янські етнічні групи. Доказом української давнини є унікальні пам’ятки трипільської культури V–ІІІ тисячоліття до н.е. На думку відомого вченого-археолога В.Барана, саме ця культура посідає особливе місце серед інших синхронних їй енеолітичних та наступних культур Південно-Східної Європи. Ця концептуальна ідея отримала довершене висвітлення у колективній монографії ННДІУ «Українці у світовій цивілізації і культурі» (2008).
Другим напрямом спотворень служить історична спадщина Київської держави, її етнічна належність та доля київської державницької традиції. У радянську добу найбільш активно насаджувалась думка про те, що доба Київської Русі – спільний початковий період в історії росіян, українців та білорусів, а її спадщина пов’язувалась насамперед з історією Росії. Концепція «спільної колиски» активно підтримується й деякими сучасними дослідниками. Наприклад, низка московських істориків й сьогодні шукає витоки російської державності у київській спадщині. Неспроможність цих та подібних поглядів спростовують науковці ННДІУ В.Баран, О.Гомотюк, М.Дробноход, В.Ідзьо, Я.Калакура, П.Кононенко, Л.Токар, М.Шостак та ін. [55], які у співпраці з ученими Інституту історії України НАН України, вузівських кафедр, зокрема КНУ імені Тараса Шевченка, відстоюючи точку зору М.Грушевського, наводять незаперечні докази того, що Київська держава з часів Кия, Аскольда і Діра, а відтак Володимира, Ярослава – творіння тих слов’янських племен, із яких постав український етнос. Це означає, що вона складалася і утверджувалася як держава українського народу, а тому саме йому й належить київська спадщина. Що ж стосується росіян та білорусів, то вони формувалися на іншому етнічному підґрунті в околицях тодішньої Київської держави і згодом заклали власні державні утворення, зокрема Псковське, Володимиро-Суздальське та Московське князівства. І все ж державницькі традиції Києва були підхоплені, продовжені і збагачені не Володимиро-Суздальським, тим більше не Московським князівством, а Галицько-Волинською державою [20, 55–58]. Після її занепаду вони тривалий час продовжували зберігатися на українських землях у складі Великого князівства Литовського, а відтак рясно проросли завдяки українському козацтву.
 Третій напрям фальсифікацій охоплює комплекс проблем, пов’язаних із формуванням українського козацтва, утворенням Запорозької Січі, характером національно-визвольної війни українського народу часів Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи, з мотивами ліквідації Гетьманщини. Особлива увага приділяється так званому возз’єднанню України з Росією «на вічні часи», виправданню зрадництва гетьманів Івана Брюховецького та Івана Самойловича, замовчуванню історичного значення Конотопської битви, Гадяцьких трактатів, державницьких функцій Гетьманщини.
Під егідою ННДІУ створено низку праць, опубліковано ряд статей на сторінках часопису «Українознавство», інститутського наукового збірника, автори яких, зокрема П.Кононенко, М.Кононенко, А.Левченко, О.Ярошинський, Ю.Фігурний та ін. [56, 21, 51, 32], обґрунтовують закономірний характер зародження українського козацтва, його самобутність, національно-визвольну і державницьку місії. Дослідники звертають увагу на поглинання українських земель Московією та Річпосполитою, його негативні наслідки з погляду нищення козацько-гетьманської державності України, денаціоналізації та асиміляції українського населення.
Четвертий напрям перекручень стосується українського національно-визвольного руху 2-ої половини ХІХ – початку ХХ ст. Їх мета – довести слабкість і розрізненість українського руху, представити його як австро-німецьку інтригу, особливо в Галичині. У відстоювання правди про цей рух, про українське відродження середини і 2-ої половини ХІХ ст., про формування національної ідеї, її витоки і нове наповнення, про значення козацьких літописів, «Історії Русів», творчості Г.Сковороди, про діяльність «Руської трійці», кирило-мефодіївців, про роль творчості Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, про зародження громад і товариств «Просвіти» посильний внесок зробили науковці ННДІУ Є.Бевзюк, В.Борисенко, Л.Горенко, П.Кононенко, Т.Кононенко, В.Коротя-Ковальська, В.Лазарєва, А.Погрібний, А.Пономаренко, В.Ульянич, О.Хоменко та ін.
П’ятий напрям ідеологічних атак на українську історію передбачає кинути тінь на добу Української революції 1917–1921 років, на державотворчі потуги Української Центральної Ради, її лідера М.Грушевського, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР та отамана С.Петлюри, на проголошення Західноукраїнської Народної Республіки та Акт Злуки. Робляться спроби вилучити з навчальних підручників сюжети, пов’язані з формуванням Українського Січового Стрілецтва, героїкою битви під Крутами, виправдати антиукраїнську політику більшовицького Раднаркому на чолі з Леніним, інтервенцію Російської Федерації проти УНР.
У працях учених ННДІУ Т.Бевз [2], С.Губського [12], Я.Калакури, П.Кононенка, В.Крисаченка, В.Солдатенка [47], В.Ульянича  та ін. наголос зроблено на закономірність процесу самовизначення українського народу, на його цілком природне прагнення створити власну державу, досягти соборності українських етнічних земель. Разом з тим автори не ідеалізують шляхи і методи українського державотворення, пошук моделей державності, виносять повчальні уроки з революційної доби для сьогодення. На їхню думку, головним із них була слабкість національної еліти, відсутність належної консолідації національних сил, непослідовність незалежницької політики державних утворень, нездатність їх лідерів боронити і захистити власну державу, байдужість західних країн щодо реального вирішення українського питання.
Шостий напрям містифікацій спрямований на обілення процесу встановлення радянської влади в Україні, на замовчування її репресивного характеру. Український повстанський, насамперед селянський, рух проти насадження більшовицького режиму і його політики все ще змальовується як «бандитизм і отаманщина». Замовчується, що саме цей рух змусив московське керівництво погодитись на запровадження непу і політики українізації як маневру для ослаблення спротиву. Яку мету переслідують сучасні апологети більшовизації України? Вони прагнуть виправдати експансію російського комунізму, силовий спосіб повалення УНР і створення УСРР, а відтак нав’язати думку про те, ніби незалежна Україна має кваліфікуватися як спадкоємиця останньої.
Досліджуючи цю добу, українознавці привертають увагу до ключових причин затухання Української революції, викриття фальшивих гасел і змовницької тактики більшовиків, спрямованої на роз’єднаність українських сил і захоплення влади [14, 44].
Сьомий напрям націлений на виправдання так званого «добровільного входження України до складу СРСР». Ця фальш розрахована на те, що українське суспільство не пам’ятає, з одного боку, якою ціною була завойована самостійність Української Народної Республіки в добу Центральної Ради, як українські національно-демократичні сили, а також частина націонал-комуністів в часи Гетьманату та Директорії на перших порах радянської влади відстоювали окремішність України, а з іншого боку, до яких хитрощів вдавалася Москва, насамперед Сталін, аби втягнути республіки до нової імперії і позбавити їх суверенітету.
Викриваючи шахрайство і фальш інсинуацій про «добровільну радянську федерацію», науковці ННДІУ, інших інституцій наголошують, що головним інструментом повного підпорядкування України більшовицькому центру стала Комуністична партія Росії з її осередком в Україні, підлеглі їй збройні сили та каральні органи. Автори спростовують облудливість так званої ленінської національної політики, сталінського гасла федерації, розвінчують бутафорність радянської державності України [3, 14, 43].
 Восьмий напрям передбачає поставити під сумнів геноцид українського народу 1932–1933 років і реальні масштаби репресій, включаючи розстріляне відродження. Російським учителям рекомендують наголошувати, що Сталін був видатним менеджером, здійснив індустріалізацію країни, підготував СРСР до війни з гітлерівською Німеччиною, а вчителям України радять не застосовувати терміна «геноцид», уникати критики сталінізму. Наприклад, онук Сталіна заявляє, ніби немає доказів про особисту участь Сталіна в репресіях. Натомість Апеляційний суд м. Києва за поданням СБУ на основі незаперечних документальних свідчень офіційно назвав імена замовників і організаторів голодомору, включаючи Сталіна, Кагановича, Молотова, Постишева, Косіора, Чубаря, Хатаєвича, визначив масштаби злочинів тоталітаризму, які сягають 11 млн. осіб. У цьому зв’язку заслуговують уваги українознавчі праці В.Борисенко, О.Гомотюк, Я.Калакури, П.Кононенка, І.Краснодемської та ін. [4, 9, 25], в яких викриваються причини і характер геноциду українського народу, репресивний характер політики комуністичного режиму, в тому числі й щодо українознавства.
Дев’ятий напрям фальсифікацій має за мету законсервувати радянське бачення історії Другої світової війни, її причин, ходу і наслідків, довести «антифашизм» Сталіна, «раптовість» нападу Гітлера на СРСР, применшити людські втрати України, спаплюжити визвольні змагання та український опір тоталітарним режимам. Має рацію відомий історик В.Гриневич, що в радянські часи існувало два потоки суспільної пам’яті про війну: офіційний – «героїко-романтичний» і народний, скорботний. Сучасна російська історіографія прагне представити сталінські анексії 1939–1940-х років як «забезпечення безпеки кордонів і зміцнення геостратегічних позицій СРСР», а перемогу у Великій Вітчизняній війні використати для підживлення міфу про велику і непереможну Росію. Недолугість деяких політиків і одіозних істориків виявляється у намаганнях бездоказово навісити тавро колабораціоністів на учасників українського визвольного руху, на його провідників С.Бандеру та Р.Шухевича. Принагідно нагадаємо, що колабораціонізм – це свідома, добровільна та умисна співпраця з ворогом у його інтересах і на шкоду своєму народу і державі. А тут відверто ігноруються висновки групи авторитетних істориків, утвореної при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА, котра не знайшла жодних фактів, які б доводили, що діяльність цих інституцій була на шкоду українському народу. Зусиллями цієї групи лише протягом 1997–2005 років було підготовлено і видано понад 30 монографій, наукових збірників, довідкових матеріалів тощо, з урахуванням яких Комісія оприлюднила власний фаховий висновок з цієї проблеми, за яким ОУН і УПА боролися за незалежність України одночасно проти нацистів, радянської влади та польського підпілля, тобто всіх чужоземних сил, які були представлені на українських землях у досліджуваний період [39, 52].
Проте такий висновок викликає заперечення з боку низки чиновників, а також ряду дослідників, зокрема В. Іваненка та В. Якуніна [18, 19]. Критикуючи «фаховий висновок», автори намагаються довести «реакційний, антинародний, антиукраїнський, а отже, і злочинний характер діяльності ОУН і УПА», вказують на так звану «криваву місію батальйону «Нахтігаль» у сумнозвісних подіях 3–4 липня 1941 р. у Львові», доводячи «участь бійців батальйону у стратах польської інтелігенції та євреїв» як доконаний факт. Спроби довести причетність гітлерівців до створення УПА, «викрити злочинність ОУН і УПА щодо мирного населення» простежується в ряді видань Організації ветеранів України [13], в яких грубо спотворюється зміст архівних документів. Сама назва збірника «Бандеризация Украины – главная угроза для России» засвідчує, що його укладачі печуться не стільки про Україну, як про Росію.
 Спростуванню цих та подібних інсинуацій присвячена низка  праць науковців ННДІУ, академічного Інституту українознавства ім. І.П.Крип’якевича, інших наукових установ та вузів, зокрема Л. Алексієвець, В. В’ятровича, О. Гайдая, Р. Грицьківа, Б. Гудя, О. Денищука, Л. Зашкільняка, І. Ільюшина, О. Калакури, А. Кентія, М. Кучерепи, О. Лисенка, В. Макарчука, О. Марущенка, І. Патриляка, В. Сергійчука, В. Трофимовича, Ю.Фігурного, П.Фірова, В. Ханаса, І. Цепенди та ін.
Десятий напрям наступу на українську історію пов’язаний з викривленням процесу відновлення державної незалежності України, сутності її демократичного вибору та трансформації українського суспільства в європейські та трансатлантичні структури. Читачеві нав’язується думка буцімто розпад СРСР і відновлення державної незалежності України – справа випадкового збігу обставин, боротьби Єльцина проти Горбачова або прикре непорозуміння, яке сталося «всупереч волі українського народу». Спростовуючи ці та подібні їм домисли, вчені ННДІУ переконливо доводять, що державна самостійність України – закономірний процес, зумовлений тенденціями історичного розвитку українського народу, результат його багатовікової боротьби за національне визволення, за реалізацію свого права на самовизначення і власну державність [40, 48, 8, 35, 15, 53, 10, 42, 25, 30]. Незалежність України закладалась у Києві, Чернігові, Переяславі та Галичі ще в княжу добу, вона завойовувалась звитягами козацьких повстань, Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, обґрунтовувалась у документах кирило-мефодіївців, відстоювалась творчістю Т.Шевченка, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Лесі Українки, перевірялась на міцність у роки Української революції 1917–1921 років. У фундаменті української незалежності є внесок учасників руху опору сталінському та гітлерівському режимам, шістдесятників, дисидентів і правозахисників, Народного руху України, українських політичних партій. Науковці Інституту приділяють велику увагу з’ясуванню сутності української національної ідеї та її реалізації на сучасному етапі, утвердженню української мови, національної ідентичності та соборності, побудові громадянського суспільства [26].
 Спростовуючи ці та їм подібні фальсифікації і спотворення української історії, послідовно відтворюючи історичну правду, українознавці намагаються не стільки боронити, скільки утверджувати правдиву історію українського народу, паралельно формуючи українське бачення історії наших сусідів, виводячи повчальні уроки з їх політики щодо України в минулому, прогнозують можливі варіанти розвитку подій у майбутньому.
 З висоти історичного розвитку України переконливо видно, що український народ фактично понад три століття перебуває у стані нав’язаної північно-східним сусідом перманентної війни, війни без правил, війни цивілізаційної, у якій зіткнулись різні ідейні, моральні і духовні цінності, різне бачення історії. Прикро, але факт, що у цій війні українська громада знаходиться у стані затяжної оборони, а то й відступу, здачі окремих позицій. Дуже прикро, що на двадцятому році відновленої незалежності України її історія   знову опинилася в небезпеці, вона потребує захисту, відстоювання, збереження і утвердження правди. Боронити історичну пам’ять – значить захищати правду історії, заступатися за неї. При цьому оборона – не пасивний захист і в жодному разі не відступ, не капітуляція, а обстоювання правди та істини у поєднанні з наступом на перекручення та спотворення, боротьба з фальсифікаціями. Маємо враховувати й те, що частина нинішніх можновладців намагаються шляхом підкупу, залякування, шантажу внести розкол, протистояння, інтриги у національно-патріотичні сили, які найбільш послідовно відстоюють правдиву історію українського народу. Тому на часі припинення суперечок, об’єднання і створення потужного опозиційного руху, включаючи й боротьбу за збереження історичної пам’яті, залучення до цього руху якомога ширшого кола людей, насамперед молоді.
Отже, в обороні історичної пам’яті, захисті правдивої історії нині на передові позиції вийшло українознавство як цілісна система знань про Україну і українство, його багатовікову історію, культуру і духовність. Ключову роль у цій благородній справі відіграє Національний науково-дослідний інститут українознавства МОН України. Актуалізація активної оборони правди про український народ, його минуле і сьогодення зумовлюється новими суспільно-політичними викликами на тлі глобалізаційних процесів у світі, розширенням меж геополітичних інтересів російського неоколоніалізму, реанімації імперського мислення, висуванням територіальних претензій з боку націоналістичних кіл Польщі, Румунії, Угорщини. Всі, хто причетний до українознавства, покликані й надалі послідовно виступати на захист історичної правди, не спокушатися кон’юнктурою, давати рішучу відсіч будь-яким спробам антиукраїнських сил переписати, викривити і спаплюжити нашу історію, скомпрометувати наших національних героїв, насадити в молодіжному середовищі ідеологію космополітизму, яничарства, манкуртства, безбатченківства та пристосуванства. Маємо послідовно відстоювати правдиву історію  минувшини України як неодмінну умову забезпечення  її національної безпеки і збереження державної незалежності.

Література

1.    Баран В. Д. Етногенез українського народу. – К., 2007; Його ж. Кий, Щек і Хорив, сестра їх Либідь та пракорені українського народу. – К., 2007; Його ж. Етнічні та державотворчі процеси  у Київській Русі // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХІV. – С. 339–349.
2.    Бевз Т. Україна в революційних процесах перших десятиліть ХХ століття // Українознавство. – 2008. – №1. – С. 110–114.
3.    Білик Б. І. Поділ на «автономні регіони» – перевірений спосіб узалежнення України // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2005. – Т.VІІ. – С.62–68.
4.    Борисенко В. К. Свіча пам’яті: усна історія про геноцид українців у 1932–1933 роках. – К., 2007; Її ж. Геноцид-голодомор українців у 1932–1933 роках // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХV. – С. 295–314; Її ж. Імперський синдром: фальсифікації Голодомору 1932–1933 років в Україні // Українознавство. – 2009. – № 3. – С. 188–192.
5.    Брайчевський М. Ю. Вступ до історичної науки: Навч. посібник. – К.: КМ Academia, 1995. – С. 5.
6.    Вассерман А. Россия, включая Украину. Единство или гибель. – М., 2010.
7.    Вашкевич В.Н. Історична свідомість молоді: політологічний контекст. – К., 2005. – 287 с.
8.    Гальчинський А. «Обережно!» – Росія // Українознавство. – 2003. – Ч. 2–3. – С. 171–174.
9.    Гомотюк О.Є. Злет і трагедія українознавства (90-ті роки ХІХ ст. – перша третина ХХ ст.). – Тернопіль: Економічна думка, 2007. – 552 с.
10.     Григорчак І. Національна ідея в розбудові громадянського суспільства // Українознавство. – 2008. – Ч. 1–2. – С. 226–228.
11.     Грицюк В. М. Значення дослідження прадавньої історії України для самопізнання українського народу // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2005. – Т. ІV. – С. 350–354.
12.     Губський С. Історичне значення та уроки Акту злуки 22 січня 1919 р. // Українознавство. – 2004. – Ч. 1–2. – С. 396–398; Його ж. Боротьба армії УНР за незалежність України (кінець 1918–1919 рр.) // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХІ. – С. 405–421.
13.     Дивизия СС «Галичина». – К., 2007. 
14.     Довбня О.А. Доля Кандибка Івана Михайловича  як ілюстрація  доби «Великого терору» (1937–1938) // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2008. – Т. ХІХ. – С. 489–505.
15.     Єрмоленко С.Я. Мова і українознавчий світогляд: Монографія. – К.: НДІУ, 2007. –  444 с.
16.     Залізняк Л.Л. Походження українців очима науковців, політиків та фантастів // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХV. – С. 223–241; Його ж. Походження українців: між наукою та ідеологією. – К., 2008.
17.     Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Бібліограф. покажчик. – Т. І–ХХ. – К.: Поліграфічний центр «Фоліант», 2008. – 108 с.
18.     Іваненко В. В. Історіографічні роздуми про воєнне лихоліття 1941–1945 рр. // Вісник Дніпропетровського університету. – Вип. 3. Сер. Історія та археологія. – Д., 1998. – С. 3–14.
19.     Іваненко В. В., Якунін В. К. ОУН і УПА у Другій світовій війні: проблеми історіографії та методології. – Д.: АРТ-ПРЕС, 2006.
20.     Ідзьо В. Українська держава в ХІІІ ст. і сучасна методологія українознавства // Українознавство. – 2002. – Ч. 4. – С. 55–58.
21.     Ідзьо В. С. Відновлення української козацької  державності  в середині ХVІІ століття через призму  європейського світобачення // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХVІІІ. – С. 299–302.
22.     Калакура Я. С. Історичні засади українознавства. – К., 2007. – 381 с.; Його ж. Українознавство як засіб формування історичної свідомості молоді // Українознавство. – 2009. – № 4. – С. 35–40.
23.     Калакура Я. С. Українознавчий погляд на голодомор 1932–1933 років як геноцид українського народу // Українознавство. – 2008. – № 1. – С. 96–103 та ін.
24.     Коляструк О. А. Преса УСРР в контексті політики українізації (20–30-ті роки XX ст.): Дис... канд. іст. наук: 07.00.01 / НАН України; Інститут історії України. – К., 2003. – С. 58–60.
25.     Кононенко П. Українська національна ідея: проблема методології. – К., 2008.
26.     Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта у світовому часопросторі. – К., 2007.
27.     Кононенко П., Кононенко Т. Правда історії – проблема методології // Українознавство. – 2002. – Ч. 4. – С. 39–46.
28.     Кононенко П. П. Українознавство: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Міленіум, 2006. – 872 с.
29.     Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис. – Обухів: ГНИП, 2003. – 519 с.
30.     Кочура Н. Національна ідея – духовна парадигма розвитку українського суспільства в умовах глобалізації // Українознавство. – 2009. – № 4. – С. 248–253.
31.     Крупницький Б. Українська історична наука під Совєтами. – Мюнхен, 1957. – С. 64.
32.     Левченко А. Запорізька Січ як форма самоорганізації українського суспільства в ХVІ – ХVІІІ століттях // Українознавство. – 2009. – № 4. – С. 110–114.
33.     Масляк П. Від інстинкту території до національного простору // Українознавство. – 2002. – Ч. 4. – С. 202–204.
34.     Масненко В. Історична пам’ять як основа формування національної свідомості // Україн. істор. журнал. – 2002. – № 3.
35.     Мельник І.А. Національне відродження в процесі  утвердження  суверенітету України //  Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2005. – Т. ІІІ. – С. 414–420.
36.     Михутина И.В. Украинский Брестский мир. – М., 2007.
37.     Мончаловский О. О названиях «Украина», «украинский» // Украинская болезнь русской нации. – М., 2004. – С. 187–189.
38.     Наливайко С.С. Дослідження давньої історії України: методологічний аспект // Українознавство. – 2002. – Ч. 3. – С. 83–89; Його ж. Проблема походження Русі у світлі  новітніх історико-лінгвістичних джерел // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2004. – Т. ІІІ. – С. 256–267; Його ж. Етнічна історія давньої України. – К.: Євшан-зілля, 2007. – 620 с.
39.     Організація українських націоналістів і Українська повстанська армія: Фах. висновок робочої групи істориків при Уряд. комісії з вивч. діяльн. ОУН і УПА / НАН України. Ін-т історії України. – 3-е вид., стер. – К.: Наук. думка, 2005.
40.     Панчук М., Рафальський О. Українська політична нація: соборність душ // Українознавство. – 2002. – Ч. 4. – С. 36–46.
41.     Плачинда С. Від Мізина до Індо-Європи // Українознавство. – 2008. – №1. – С. 261–263.
42.     Семененко А. Місце України в процесі остаточного розвалу СРСР (вересень – грудень 1991 р.) // Українознавство. – 2008. – № 1. – С. 143–149.
43.     Скляр В.М. Реалії  етнічного складу населення України проти міфу «про 130 етносів» // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХVІ. – С. 220–235.
44.     Смирнов А. Проект «Украина» или звездный год гетмана Скоропадского. – М., 2008.
45.     Смирнов А. История Южной Руси. – М., 2008.
46.     Сніжко В. Мова, раса, археологічна культура // Українознавство. – 2007. – № 1. – С. 241–247.
47.     Солдатенко В.Ф. Революції як чинник  прогресивного поступу нації: актуальні  теоретико-методологічні проблеми вивчення в українознавчому вимірі // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХІV. – С. 396–400; Його ж. Гетьманська держава і В. Липинський // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2007. – Т. ХVІ. – С. 220–235.
48.     Токар Л. Національна ідея як внутрішня сутність і самовираження нації // Українознавство. – 2002. – Ч. 4. – С. 50–55; Його ж. Українознавство  і побудова національної держави в Україні // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2006. – Т. ХІ. – С. 80–101.
49.    «Українознавство»: Науковий, суспільно-політичний, культурно-мистецький, релігійно-філософський, педагогічний журнал: Бібліографічний покажчик (2001–2006 рр.) / Упоряд.: П. П. Кононенко, О. Б. Ярошинський, А. Ю. Пономаренко. – К.: НДІУ, 2007. – 168 с.
50.     Український етнос у просторі й часі. Науковий бібліографічний довідник (2005–2008) / Укладачі: Чирков О.А., Фігурний Ю.С. – К.: НДІУ, 2008. – 406 с.
51.     Фігурний Ю. Гетьман Іван Мазепа – один з визначних символів українського етнонаціонального державотворчого процесу // Українознавство. – 2007. – № 1. – С. 28–37.
52.     Фігурний Ю.С. Зародження, створення і збройна боротьба Української повстанської армії за відновлення Самостійної Соборної Української Держави (міфи та реалії) // Збірн. наук. праць НДІУ. – К., 2008. – Т. ХХ. – С. 374–391.
53.     Філіпчук Г. Освітньо-науковий пріоритет: держава і людина // Українознавство. – 2007. – № 1. – С. 132–135.
54.     Храпачевский Р. Мифы украинства: Русь, Малая Русь, Украина // Вестник Юго-Западной Руси. – 2006. – №1.
55.     Шостак М. Державотворча концепція утворення Київської Русі Михайла Грушевського та її оцінка у працях його послідовників – Івана Крип’якевича, Мирона Кордуби та Стефана Томашівського // Українознавство. – 2007. – № 1. – С. 277–279.
56.     Ярошинський О. Українська національна революція середини ХVІІ ст. Історичний феномен // Українознавство. – 2005. – Ч. 3. – С. 240–243.