Сковорода: таємниця славетного імені
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.

На широкому мовному, історичному й культурологічному матеріалі досліджується й по-новому тлумачиться прізвище видатного українського філософа й мислителя – Сковорода, яке знаходить паралелі в індійському антропоніміконі.

Ключові слова: українознавство, етимологія, індоаріка, санскрит, Сковорода, половці, козацькі прізвища, українські прізвища й назви, індійські імена й назви.

Сковорода: тайна прославленного имени

На широком языковом, историческом и культурологическом материале исследуется и по-новому объясняется фамилия выдающегося украинского философа и мыслителя – Сковорода, имеющая параллели в индийском антропонимиконе.

Ключевые слова: украиноведение, этимология, индоарика, санскрит, Сковорода, половцы, казацкие фамилии, украинские фамилии и названия, индийские имена и названия.

Skovoroda: Mystery of Glorious Name

On wide linguistic and historical material an author analyzed and explained the name of prominent Ukrainian philosopher Skovoroda and its Indian parallels.

Key words: Ukrainian Studies, etymology, indoarica, Sanskrit, Skovoroda, polovtsі, Cossack names, Ukrainian names, Indian names.

Сковорода: таємниця славетного імені

1. Світ  ловив мене, та не спіймав
Цей крилатий вислів видатного українського філософа, мислителя і поета Григорія Сковороди щодо себе з повним правом можна прикласти і до його незвичайного прізвища – Сковорода. Бо як не намагався вчений світ підступитися до нього, воно не давалося до рук – вмотивовано й переконливо пояснити його ніяк не щастило. Тож воно й досі лишається загадковим, попри, здавалося б, очевидну прозорість його значення від назви одного з предметів кухонного начиння – сковороди. Але в тому-то і справа, що й походження слова сковорода остаточно не з’ясоване. Його здебільшого пов’язують зі словами шкварити – “смажити”, шкварка, вишкварка й шкварчати,  які нібито й справді відбивають функцію і призначення цього кухонного предмета, а водночас і містять компонент шквар-сквар, близький до Сковор у прізвищі. Проте є вагомі підстави вважати, що це лише позірна схожість, що насправді у прізвища Сковорода зовсім інше походження. І воно може таки датися до рук, якщо пильніше придивитися до давніх і сучасних українських прізвищ та назв.
У цьому плані увагу, насамперед, привертають не менш загадкові козацькі й сучасні українські прізвища Келеберда й Калиберда, Куцюберда й Кузюберда, Шкаліберда й Шкереберда, Галібард і Галябарда. І навіть Голобородько. Та що найголовніше – козацькі реєстри фіксують прізвище Сковерденко [8, 236], основою для якого послужило Сковерда-Сковарда-Сковорда, а сучасним різновидом його, як на нас, і є Сковорода. Є низка й українських назв із компонентом бард-берд-берда:  місто Келеберда на Полтавщині, село Барди й місто Бердичів на Житомирщині, річка Берда й місто Бердянськ на Запоріжчині. Вони теж задовільно не пояснені, проте свідчать: берда-берд-бард – якийсь важливий термін, і він недарма активно творив українські прізвища й назви. Водночас наведені приклади дозволяють виснувати, що прізвище Сковерда-Сковорда-Сковорода – двоосновне й розкладається на Ско-верда, Сковорда, а при українському повноголоссі – Сковорода. Що ж означають ці компоненти?
Почати, певно, слід зі Ско, позаяк маємо досить успішні спроби з’ясувати його походження і значення на українському антропонімно-топонімно-гідронімному й індоіранському мовному матеріалі.
2. Шковира, Шквира і Сквира
“Реєстр” 1649 року фіксує загадкові козацькі прізвища Шковира і Шквира [9, 88], сучасне Шквир, а це, вочевидь, – теж різновиди одного й того самого прізвища. Украй істотно, що вони мають індійського двійника – санскр. Шаквіра, у пенджабців і раджпутів Шаквір-Саквір і Шакбір-Сакбір, де шак-сак – “дужий, могутній”, а віра-вір-бір – “воїн, богатир, герой” відбите в козацьких прізвищах Балвір-Бальвір-Балбир-Балбиренко, Банбиренко, Шелбир, Кечбир, Ольбер тощо. Ці прізвища, як і інші, про які йтиметься далі, не пояснюються на українському й слов’янському ґрунті, вони належать до так званого половецько-печенізького пласта в українській антропоніміці. А половці й печеніги, за найновішими дослідженнями [5, 57–71], належать не до тюркських, як досі вважалося, а до індоарійських народів, вони виявляють мовну, тож і етнічну, спорідненість із раджпутами – індійськими “козаками”.
Тобто санскр. Шаквіра й пенджабсько-раджпутське Шаквір-Саквір-Сакбір тотожні українському Шковира-Шквира-Сквира, яке означає “Могутній воїн-богатир-герой”. Але й – “Могутній бик”, бо порівняння хороброго воїна з биком, туром, ототожнення їх – звичайне явище в міфологіях та епосах багатьох народів, серед них і українського. Це засвідчує і “Слово о полку Ігоревім”, де найвищу воїнську доблесть виражають епітети яр-тур і буй-тур. У прізвищі Шковира-Сковира бачимо той самий елемент Шко-Ско, що і в прізвищі Сковерда-Сковорда-Сковорода, а воно, цілком правомірно припустити, мало й варіанти Шковерда-Шковорда-Шковорода (пор. також козацькі прізвища Шкабура й Скабурченко [8, 336, 441, 279]).
У санскриті є термін шаквара [10, 632], де шак – “дужий, сильний, могутній”, а вара – “самець, бик”. І водночас – “укріплення, фортеця”, “опора, оплот”. Отож шаквара означає і “могутній бик”, і “могутня фортеця”. І саме ці значення відбиті в українській назві Сквира, щодо якої засвідчена й форма Сквара [5, 372–373, 392]. Тож і Сквара-Сквира – двоосновна назва з компонентами Ск+вара, де Ск тотожне Ско в прізвищі Сковерда-Сковорода. А коли зважити на чергування с-ш в українській мові, то і в прізвищах Шкабура, Шковира, Шквира, Шкварук (прізвище Скварук має відомий український спортсмен).
Таким чином, Шко-Шка-Шк-Ско-Ска-Ск в українських назвах і прізвищах означає “дужий, сильний, могутній”, воно споріднене з санскритською дієслівною основою shak (шак) – “могти; бути сильним, могутнім” [10, 631], яка в іранських і сучасних індійських мовах має форму сак, через що інд. шака “скіфи” в іранців – сака. Шаки-саки означає “могутні”. У “Слові” засвідчений непрозорий для етимологів етнонім могути, а він, очевидно, давньоукраїнський синонім для індоіран. шаки-саки “скіфи”. Означення могутні, могути якнайкраще підходить для етноніма-самоназви. Давні народи прагнули мати щодо себе назву, яка б засвідчувала не завжди безкорисливим і мирним сусідам свою потугу і певним чином застерігала від необачних кроків і зазіхань. Зазначимо принагідно, що серед п’яти племен, які давньоукраїнська пам’ятка V–IX ст. “Велесова книга” включає до збірного етноніма кравенці, першими стоять скіфи, а вже за ними йдуть анти, руси, боруси й сурожці. А етнонім кравенці, тобто коровичі, бичичі, туричі, – найдавніша на сьогодні писемна фіксація сучасного етноніма українці [5, 21–22; 6, 28–38; 4, 537–539]. 
На теренах Давньої України sak відбите в імені Сакта “Сила, Могуть” у боспорському написі ІІІ ст. з Кімерії-Сіндики біля Боспору Кімерійського (нині Керченська протока). Кімерієць Сакіта як свідок при грошовій угоді виступає у вавилонському документі V ст. до н.е. А ім’я Сакта-Сакіта (в індійців Шакта) і є семантичним двійником сучасного українського прізвища Могута. Ті ж написи з Керчі, давнього Пантикапея, столиці тисячолітнього Боспорського царства, засвідчують ім’я Сакдей, якому відповідають санскр. Шакадева й хінді Сакдев “Могутній бог” [2, 772–773; 5, 133–135]. А візантійський імператор Костянтин Багрянородний (Х ст.) пише про 6 печенізьких фортець на Дністрі [1, 298; 5, 57–61], одна з яких має назву Сакаката “Могутня фортеця”, де ката споріднене з укр. хата, молд. каса й англ. Castle – “фортеця”. Прикметно, що назва Сакакота (санскр. kota – “фортеця”) є і в Індії, в Раджастхані (нині штат) – країні войовничих раджпутів, індійських “козаків”, а з ними, як зазначалося, мовно й етнічно споріднені українські половці і печеніги. Прикметно й те, що Сакаката-Сакакота – двійник назви Сквира-Сквара: у них перші компоненти мають спільне походження й однакове значення, а другі (ката-вара) – тотожні значеннєво. Сама ж Сквира свого часу навіть називалася Половеччина.
У тих же боспорських написах ІІІ ст. із Кімерії-Сіндики засвідчені й імена Фосак, Далосак, Рагойсак, Ґосак [2, 765–769], де сак виступає вже другим компонентом. Причому ім’я Ґосак “Бикомогутній” тотожне українському прізвищу (у запорожців – й імені) Козак та важливому для вітчизняної історії терміну козак, що його зазвичай вважають тюркським, хоча пояснити з тюркських мов не можуть. Та це й не дивно, бо насправді цей термін індоіранський і як чоловіче воїнське ім’я засвідчений у Кімерії-Сіндиці принаймні за тринадцять століть до появи козацтва, коли ніяких тюрків у сучасному розумінні на теренах України ще не було. Сюди ж стає і ім’я половецького князя зі “Слова о полку Ігоревім” – Кзак-Ґзак [5, 83–89], що теж прикметно, бо виразний половецький слід проходить не лише через історію України, а й через долю Григорія Сковороди.
З’ясування походження і значення компонента Ско в прізвищі Сковерда-Сковорда-Сковорода полегшує з’ясувати й елемент верда-ворда-ворода в ньому, оскільки суттєво звужує коло лексики, щодо якої може вжитися прикметник дужий, сильний, могутній. А це полегшує і витлумачення прізвища Сковерда-Сковорда-Сковорода.
То що ж означає в ньому верда-ворда-ворода?
3. Загадкове берда-барда-бард
На нього проливають світло козацькі прізвища Келеберда й Каліберда, Галябарда і Галябард, які є двійниками індійського воїнського імені Kalabarda-Kalabard, де kala в індійських мовах –”чорний”, а bard – “самець, бик, віл” [11 ІІ, 218, 278] . Тобто Kalabarda-Kalabard означає “Чорновіл”. Тож і Келе в Келеберда, Галя в Галябарда означає “чорний”. У численних українських двоосновних прізвищах вони відбиті і як Каль-Калі-Коли-Галі-Голи-Голо: Калакур-Калакура, Калатур-Калатура, Калнавіл, Каливус-Колиус, Калигуз, Кальнигуз, Кальміус, семантичними двійниками яких є вже прозоріші українські прізвища – Чорновіл, Чорнобай, Чорнокур, Чорнотур, Чорнорус, Чорногуз, Чорноус. Антоніми до них – Біловіл, Білогур, Білокур, Білотур, Білорус, Білогуз, Білоус.
Індійське vir – “воїн, богатир, герой” – у раджпутів та пенджабців, отже, й у половців та печенігів, має і форму bir, відбиту в козацьких прізвищах половецького походження Балвір-Бальвір – “Дужий воїн”, “Славний герой” і Балбир-Балбиренко [5, 185–186]. Так і інд. barda-bard – “самець, бик” – у козацьких і сучасних українських прізвищах Келеберда, Каліберда, Галябарда, Голибард, Голибород, Голобородько має і форму varda-vard, що й бачимо в прізвищах Шкаварда-Скаварда-Сковерда-Сковорда-Сковорода і Сковерденко.
Інд. bard-vard – “самець, бик” – при українському оканні й повноголоссі прибирає форми бород-вород,  а кала “чорний” – форм гала й голо. Тому прізвище Голобородько, зокрема у відомого сучасного поета, насправді означає Чорноволко, Чорнобичко, а не Голобородий. Подібним чином козацькі й сучасні українські прізвища Коливус, Калівус, Колиус, Каліушко, Колиушко, які зазвичай зводять до колючих вусів або проколювання вух, насправді означають “Чорновіл” і “Чорноволко, Чорнобичко”. Уш-вус-ус у них споріднене з іран. вахш-вуш-уш – “самець, бик”, відбитому, зокрема, в імені Сіявуш – “Чорний Самець”, “Чорний Бик”, “Чорновіл”, яке мав улюблений персонаж іранського епосу (“Шахнаме”), нащадок легендарних бактрійських царів-кеїв. Йому етимологічно тотожні давні слов’янські імена Києвит і Самовит – теж “Чорновіл”.
Та, окрім прізвищ, є низка й “чорноволих” українських назв, які сягають найдавніших часів.
3.1. Українські етноніми з семантикою чорновіл
усове врани – загадковий етнонім у “Слові о полку Ігоревім”, досі прийнятно не пояснений. Насправді ж він означає “чорнобичичі, чорнотуричі”, де врани – “вороні, чорні”, а бусове – “бичичі, туричі” (від бус “самець, бик”, пор. латин. bos, укр. буй “бик” і бузівок “бичок”);
галичани – в основі назви іран. gal “чорний бик, тур” (осет. gal “бик, віл”, новоперс. kal “бик, буйвіл”). Пор. укр. галоха – “чорна корова”, галяс – “чорний пес”, галиця – “чорна гадюка”, галка – “чорна ворона”. Тож галич – “чорнобичич, чорнотурич”, у множині галичани. Етнонім цілком узгоджується зі структурою і значенням п’яти давніх етнонімів, які “Велесова книга” означує як кравенці –”коровичі, бичичі, туричі”. А кравенці – давня форма сучасного етноніма українці;
кімери-сівери – назва, споріднена з індоіран. ш’ява-вара (с’яв-вар, сія-вар), де ш’ява-с’ява-сія – “темний, чорний”, вара, вар – “самець, бик, муж, жених”, надто у весільній обрядовості, де молодий асоціюється з биком. Санскр. ш’ява-вара, хінді ш’яввар і с’яввар – “чорний бик” стяглося (явище гаплології) до с’явар і сівер. Тож сівери означає чорнобичичі, чорнотуричі. За Геродота, судячи з його kimmerioi – “кіммери”, існувала форма ш’ява-вара. Про це свідчить подвоєне мм у грецькому варіанті, що мусило передавати два однакові склади ва-ва в ш’ява-вара, с’ява-вара чи подвоєння в-в у ш’яв-вар, с’яв-вар. Тлумачення етноніма сівери як чорні бики або могутні герої не взаємовиключають, а доповнюють одне одного, бо чорний і могутній, бик і богатир у певних контекстах тотожні, вони – синоніми, значеннєві двійники й можуть взаємозамінюватись;
малоруси-чорноруси – назва, що означає “чорнобичичі, чорнотуричі”, де мал споріднене з і.-є. mal – “чорний, темний”, руси – “бичичі”. Тобто малоруси – повнокровний етнонім, семантичний двійник назв меланхлени, савдарати, галичани, бусове врани, а особливо назви кімери-сівери, яка сходить до ведійсько-кімерійсько-трипільських часів. На певному історичному відтинку з суто великодержавних міркувань, аби показати вищість великоросів над українцями, назви малоруси й Малорусь стали зазнавати вмисного, цілеспрямованого й масованого наступу, щоб затушувати, знецінити їх первісний зміст і переосмислити мал у них із значенням “чорний, темний” як малий, менший, що якнайкраще лягало в концепцію безпідставного і штучного міфу про “старшого” й “меншого” брата. Хоча насправді “старший брат” якраз і виявляється молодшим;
меланхлени – у Геродота нескіфське плем’я зі скіфськими звичаями. Назва вважається грецьким перекладом скіфського савдарати, нібито “чорноодіжні, чорновбрані”. Насправді савдарати означає чорнобичичі, чорнотуричі, тож таке саме значення має і меланхлени. Етнонім розкладається на мелан+хлени, де mela, melan – “чорний”, а хлен, імовірно, видозмінене галан-алан – “самець, бик”. У такому разі меланхлени – семантичний двійник не тільки назви савдарати, а й назв кімери-сівери, малоруси-чорноруси, галичани;
савдарати – скіфське плем’я, ототожнюване з меланхленами. Назву виводять з осет. савдар – “чорновбраний”. Насправді ж савдар означає “чорний бик, чорний тур”, де сав споріднене з інд.ш’яв, с’яв, іран. сія – “чорний, темний”, укр.сивий. Іранські мови знають словосполучення, де дар означає “бик, тур”: пушту doure – “тур”, dyr в осет. zebi-dyr – “тур, зубр”, памірське d(ы)r-uksh – “тур-бик”. Отож савдар – “чорний бик, чорний тур”, а савдарати – “чорнобичичі, чорнотуричі”. Чоловіче ім’я Савдар – двійник іранського імені Сіявуш, відбитого в українців як прізвище й назва Сиваш [5, 32–36, 38–42];
чорногори – запорожці у переказах Нижньої Наддніпрянщини, які мовлять, що запорожців спершу було 16, жили вони вище порогів і звалися чорногори, тобто “чорнобичичі, чорнотуричі”. В індійських мовах ґур, ґаур (іран. kur – в українських прізвищах Калакур, Чорнокур, Білокур, Білогур) означає “самець, бик”. Ґаур – одне з імен Шіви, їздова тварина якого бик-ґаур, а його дружина, богиня-воїтелька (обоє зображаються з тризубцем), має ім’я Ґаурі. Гуран, тотожне Гаурі, бачимо в імені половчанки Гурандухт – “Дочка Гуран” – дружини грузинського царя Давида Будівничого й рідної сестри половецького князя Кончака, дочка якого Кончаківна – невістка славнозвісного князя Ігоря зі “Слова”.
3.2. Українські топоніми з семантикою чорновіл
Вороніж – назва має компоненти Ворон-іг-j, де ворон – “чорний”, іж (від ig, ing “самець, бик”), j – суфікс присвійності. Тобто назва означає Місто Чорного Бика, Чорнобиків, Чорнотурів. Його семантичні двійники – Чернігів, Чорнобиль, Келеберда, Тмуторакань, Сімферополь, Малоросса.
Галич – літописне місто, назва означає “Чорнобиків, Чорнотурів”. Семантичні двійники його – Кімерік, Сіверськ, Тмуторакань, Вороніж, Чернігів, Чорнобиль, Чорнобаїв, Калатура, Malorossa та ін. (Див. галичани).
Келеберда (Калиберда) – місто на Полтавщині, назва означає “Чорнобиків, Чорнотурів”. В індійських мовах слова із значенням “бик” означають і “опора, оплот, укріплення, фортеця” (пор. укр. бик на означення мостової опори), тож назва Калиберда-Келеберда може означати і “Чорнобиків”, і “Чорна фортеця”, “Чорнопіль”.
Каліварді (Caliordi) – одне з шести міст внутрішньої Таврики (Криму). Назву зводять до інд.kali – “чорна” й vardhi – “море” та vari – “вода”. У такому разі назва означає “Чорновода”, і це тлумачення нібито підтримує тюркське Кара-Су – “Чорна Вода”, “Чорнорічка” тут. З іншого боку, у санскриті vardi означає “бик”, тож Каліварді може означати “Чорнобиків, Чорнотурів” і бути двійником назв Калітера й Малоросса в тому ж Криму.
Калітера (Calitera, Callitera) – назва Ялти на італійських картах і в документах XIV–XVI cт., тлумачиться як “Чорний берег”. Насправді ж Калітера – те ж Калатура – “Чорнотур”, відбите в назві урочища на Косівщині та українських прізвищах Калатур і Калатура [5, 31].
Малоросса (Malorossa) – місто в азійській частині Боспору, колишній Кімерії-Сіндиці, засвідчене в VII ст., за тисячоліття до постання штучних назв Мала Русь і Малоросія. Назва, що означає “Чорнобиків, Чорнотурів”, структурно й значеннєво тотожна назвам Тмуторакань, Вороніж, Чернігів. Маl у Malorossa сходить до і.-є. mal – “чорний, темний”, а rossa споріднене з інд. vrish, іран. rus – “самець, бик”. Роська, притока Росі, має і назву Самець.
Малорусь (Чорна Русь) – назва, яка в XIV ст. вживалася спершу щодо Галицько-Волинського князівства, а тоді й щодо всієї Південної Русі – України. З середини XVII ст. її стала замінювати штучна назва Малоросія як протиставна назві Великоросія. На Малорусь проливає світло назва Малоросса у колишній Кімерії-Сіндиці, засвідчена в “Космографії” Аноніма з Равенни в VII ст., коли ще не існувало назв малороси, Мала Русь і Малоросія, які з’явилися через тисячоліття. Тобто Малорусь – “Край чорнобичичів”, “Країна чорнотуричів” – виявляється значеннєвим двійником історичних назв Чорна Русь, Галичина, Кімерія, Сіверщина, Чернігівщина. Малорусь – насправді не Мала Русь і тим більше не Мала Росія, а Чорна Русь, Чорнорусь, Малорусія-Чорнорусія-Чорнотурія, тобто Країна Чорного Бика-Тура, Країна чорнобичичів-чорнотуричів. Кімерія-Сіверщина-Чорнорусь-Малорусь, судячи з усього, первісно означувала кімеро-чернігово-сіверські, древлянські й галицько-волинські землі, протиставлені в деяких літописах поляноруській землі, сприйманій як Біла Русь, тобто найбільш праведна серед інших східнослов’янських земель. Цим ореолом праведності наділяє полян-русів київське літописання.
Сімферополь – місто в центрі Кримського півострова на річці Салгир, постало на місці столиці Малої Скіфії – Неаполя Скіфського, заснованого в ІІІ ст. до н.е. Назву пояснюють від грец. сімферо – “з’єднувати, збирати” й поліс – “місто”. Тобто Сімферополь означає “Зборів”. Проте можливо розікласти назву й на сім-фер-поль, де поль – “місто”, сім споріднене з індоіран. с’ям – “темний, чорний”, а фер – “тур” у  грецькій передачі. Тоді назва Сімферополь означає “Місто Чорного Тура-Бика” і є двійником назви Тмуторакань.
Тмуторакань – “Місто Чорного Тура”, “Чорнотурів”, “Чорнобиків”  – місто в історичній Кімерії-Сіндиці біля Керченської протоки, колись Боспору Кімерійського. Варіант Таматарха. Назви складають Тму-тор-кань і Тама-тар-ха, де тму-тама – “темний, чорний”, тор-тар – “тур, бик”, кан – “місто” і ха (ґа) – “місце”. Семантичні двійники – Вороніж, Чернігів, Чорнобиль, Сімферополь, Калатура, Малоросса. Тмутораканей в Україні – до десятка, в тому числі й на Чернігівщині.
Чернігів – назва має компоненти Черн-іг-ів, де черн – “чорний, темний”, іг (з ing) – “самець, бик”, ів – суфікс присвійності. Тобто назва означає “Місто Чорного Бика”, “Чорнобиків, Чорнотурів”, вона –двійник зазначених вище назв.
Чорнобиль – назву складають компоненти Чорн(о)+бил-j (й), де бил – “віл, бик” (пор. англ. bull), а j (й) – суфікс присвійності, належності. Назва так само означає “Чорнобиків, Чорноволів”.
3.3. Українські гідроніми з семантикою чорновіл
Кальміус – назва річки й козацьке прізвище, які означають “Чорновіл, Чорнобик”, де індоіран. kalma – “чорний, темний”, а індоіран. us (уш, вуш, вус) – “самець, бик”. Кальміус як гідронім означає “Чорнобичка”, “Чорнорічка”, а як прізвище – “Чорновіл”, воно – двійник іранського імені Сіявуш і українських прізвищ Калнавіл, Калатур-Калатура, Колиус, Чорнотур, Чорнокур, Чорноус,Чорногуз.
Карагуз – яр (колись річка) біля лівої притоки Луганчика у басейні Сіверського Дінця. Назва означає Чорновіл, те ж означає і українське прізвище Чорногуз. У назві Карагуз тюрк. kara, якому тотожне інд. kala, означає “чорний”, теж рясно відбите в українських назвах і прізвищах. А гуз сходить до індоіран. gud – “самець, бик, віл” (чергування d-z особливо властиве іранським мовам).
Чорногузка (інша назва Кальногуска) – річка на Волині, ліва притока Стиру. Назва означає “Чорнобичка”, де гузка, первісно гудка (індоіран. гут, гуд) – “самець, бик, віл”. Назва річки Стир, притока якої – Чорногузка, теж означає “Самець, Бик”, вона споріднена з індоіран. уштра-устра – “cамець, бик”. Є українське прізвище Чорногуз, значеннєві двійники якого – Карагуз, Калигуз і Калнигуз, Каливус і Колиус (похідні від них – прізвища Каліушко, Колиушко, Коливушко).
Цей стислий “чорноволий” перелік можна суттєво доповнити.
4. Чому саме бик?
Бик – тварина, у багатьох стародавніх народів овіяна ореолом святості й божественності, з нею пов’язані найдавніші світоглядні уявлення. Наділений світотворчими якостями, бик тримав небо, землю і повітряний простір між ними, був живим втіленням досконалої краси й нездоланної могутності. Поняття бик невіддільне від понять небо-дощ-земля-корова-зрошення-запліднення-врожай-багатство-добробут-лад. Упорядкований і справедливий лад якраз і уособлював бик-тур, він був опорою і захисником його, запорукою непохитності космічних процесів, моральних, етичних, суспільних і релігійних норм та устоїв. Як на опорах тримається міст, так і світ тримається на бикові-законові-ладові. Мостова опора в українській мові – бик, що й сходить до давніх уявлень про бика – опору світу. Биками означуються верховні божества, могутні царі, видатні герої. Знаменитих імен з компонентом бик чимало в світовій історії: наприклад, Ґотам-Гаутам у Будди й Рустам у героя іранського епосу – обидва імені мають однакове значення “Найяріший Бик”, дослівно – “Найбичіший”. Ім’я Заратуштра – “Мудрий Віл” – дослівно означає “Старий Віл” [5, 429–432], де уштра – “самець, бик” – відбите в назвах Остер, Остерщина, Острог, Стир, Стрий та етнонімі укри-украни-українці, бо індоіран. уштра має і індійські форми ушра-усра, а іранські – ухра-укра [10, 132].
Давньоіндійські трактати закликають всіляко вшановувати бика: вішати на шию мелодійні дзвіночки, змащувати й фарбувати роги, прикрашати вінками й гірляндами, обдавати запашними куривами, підносити найкращий корм. Бик – неодмінний учасник ведійського весільного обряду: його заколювали на честь приїзду жениха до нареченої, наречений садовив молоду на руду бичачу шкуру на схід або північ від весільного багаття – це символізувало благополуччя, родючість і процвітання. На бичачу символіку багаті українські весільні пісні й весільна обрядовість, український фольклор, колядки й казки. Бик в українському фольклорі – символ творення, парубок, а віл – чоловік, господар. В українців Бик-Тур – бог ратної справи й незламного духу, найдужчих і найхоробріших юнаків називали турами. На Галичині у вересні відзначали туриці – свято священного Бика-Тура. Небіжчика везли в останню путь воли. Золоторогих турів оспівують щедрівки. Порівняння богатиря, царя чи бога з биком-туром властиве багатьом епосам, серед них і українському [5, 29–32].
Поклоніння Священному Бикові особливо властиве Трипіллю, де розписна скульптура засвідчує парний орний запряг волів іще в ІІІ тис. до н.е. Знайдену у трипільських шарах на Росі глиняну модель храму прикрашають бичачі роги – характерна риса трипільської образотворчості. Трипільці закопували під долівками черепи з рогами биків, тримали їх на покуті, поховання оформлювалися у вигляді розгорнутої бичачої шкури. Кам’яну посудину з Кам’яної Могили обрамлюють по вінчику бичачі голови. Причорноморські кургани містять бичачі черепи й кам’яні навершя у вигляді голови бика. Бик-тур рясно відбитий в українських іменах і прізвищах, назвах племен, міст і річок, у фольклорі, прислів’ях, приказках, фразеологізмах, філософських, соціальних, побутових і фахових термінах. Новітні мовознавчі дослідження засвідчують “бичачу” етимологію у сотнях українських прізвищ, топонімів, гідронімів, етнонімів, серед яких і основоположні для вітчизняної історії – руси, українці, скіфи, таври, волиняни, гуцули, бойки, русини, назви Україна, Русь, Скіфія, Таврія, Волинь, Бористен, Ексампей, Гіпаніс, Дніпро, Дністер та інші. Край, країна й народ, назви яких містили слово бик, вважалися праведними й чеснотливими. А найдавніші астрогеографічні карти розміщують Скіфію-Україну саме під знаком Бика-Тура-Тауруса [4, 527–540].
5. Половецький слід у житті Григорія Сковороди
Таким чином, прізвище Сковорода, що має своїх двійників – козацькі прізвища Шковерда-Сковерда, Шковарда-Сковарда, похідне від яких Шковерденко-Сковерденко, означає “Могутній Бик”. Існування воїнського імені Шакварда-Сакбарда – “Могутній бик” – у раджпутів – індійських “козаків”, споріднених з українськими половцями, дає підстави казати, що й прізвище Скаверда-Сковорода – половецький спадок в українському іменнику, як і чимало інших українських прізвищ. У Григорія Сковороди – козацьке коріння, він – виходець з ареалу, де особливо відчутний печенізько-половецький вплив. Селище Печеніги на місці давнього печенізького кочовища є в Чугуївському районі на Харківщині, яке, вважається, заснували переселенці з Опішні на Полтавщині, де також наявний могутній індоарійський топонімно-гідронімний пласт [7, 80–84]. Печеніжина гора є біля самого Чугуєва на річці Чугівка, а ці назви народні перекази пов’язують з половецьким ханом Чугою. Село Печенюги є на Чернігівщині, Печеніжин – у Коломийському районі на Івано-Франківщині, який, до речі, деякий час називався Печенізьким, як і нинішній Чугуївський район Харківщини [5, 57–64]. Це вкотре підтверджує спорідненість печенігів і половців. Григорій Сковорода народився в селі Чорнухи на Полтавщині, а чорнуха може означати й “чорна корова” (пор. укр. галоха – “чорна корова”), як і чорниш може означати “чорний бик, віл”. А давніх “чорноволих” прізвищ, назв та етнонімів, як ми пересвідчилися, в Україні надзвичайно багато.
Але найприкметніше те, що життя Григорія Сковороди тісно пов’язане з Томарами – представниками української шляхти половецького походження, яка дала Україні мужніх козаків, кошових отаманів і козацьких полковників, дипломатів і навіть сенатора й київського градоначальника. Переяславський полковник Степан Томара й чернігівський полковник Василь Томара служили в гетьмана Івана Самойловича. Були наказний полковник Семен Томара і кошовий отаман Василь Тамарський (Титаревський). За “Реєстром” 1649 р., в Переяславському полку служив Іван Томурка, а в Брацлавському – Роман Томурка. “Реєстр” 1756 р. знає козаків Лавріна Тамарського і Лук’яна Томару. Лев Томара (нар.1839 р.) був київським губернатором, а пізніше – сенатором. Командир взводу Томарді М.М. у серпні 1919 р. боронив Бровари від денікінців. Сучасні українці мають прізвища Томар, Томара, Томарко, Томарчук, Томаренко, Томарченко (іноді з першим а або у замість о).
У XVIII–XIX ст. Томари – великі землевласники на Черкащині, Переяславщині й Полтавщині, деякі з них займали високі посади в Україні й Росії. Василь Томара (1746–1819), правнук переяславського полковника Степана Томари й відомий дипломат, – учень і друг Сковороди. Степан Томара у Переяславському повіті мав хутір Тамарин, у цьому ж повіті – село Тамарівка (Томарівка), що належало графу Кирилу Григоровичу Розумовському (1728–1803), останньому гетьманові Лівобережної України (1750–1764). У полтавських поміщиків Томарів тривалий час жив і працював Сковорода. Коли 1751 р. через підступи церковників він полишив Переяславський колегіум, в якому викладав піїтику, то переїхав на Полтавщину, де навчав дітей поміщика Томари. Згодом, після відвідин московської Троїце-Сергієвої Лаври, він знову повернувся до полтавських Томарів, де жив невибагливим, близьким до природи життям, як споконвіку жили і його індійські побратими-відлюдники [5, 73–74].
З половецьких Томарів походила Гурандухт – дружина грузинського царя Давида Будівничого (1073–1125) і прабабуся знаменитої грузинської цариці Тамари (Тамар), ім’я якої відбило її належність до славного половецького роду. Гурандухт – сестра відомого зі “Слова” половецького князя Кончака й тітка Кончаківни, невістки новгород-сіверського князя Ігоря. Тож і Кончаківна – томарчанка. Сам Ігор – на три чверті половчанин, тож таке одруження його сина не випадкове. Коли 1174 р. на грузинський престол зійшла юна Тамар і постало питання про гідного неї чоловіка, вибір випав на сина Андрія Боголюбського, онука Юрія Довгорукого і правнука Володимира Мономаха – Юрія, який саме переховувався у половців, бо зазнавав гонінь від Всеволода, свого дядька по батькові.  Юрій Довгорукий та Андрій Боголюбський і самі мали дружин-половчанок; для останнього, зокрема, Володимир Мономах особисто висватав онуку половецького князя Тугоркана. Тож не дивно, що опального Юрія прихистили половці – його кровні родичі. А тоді й одружили з юною Тамар, у якої бабуся і прабабуся – половчанки [5, 71–73].
Вже зазначалося, що печеніги й половці мовно й етнічно тяжіють не до тюркських, а до індоарійських племен і виявляють мовну, тож і етнічну, спорідненість iз раджпутами – індійськими “козаками”. І резонне запитання, що коли половці споріднені з раджпутами і з них походять українські Томари, то десь у часі й просторі мали б існувати й індійські Томари, як не дивовижно, отримує позитивну відповідь. Українські Томари справді мають своїх кровних родичів за високими Гімалаями – раджпутський рід Томари. Саме з нього походили царі, які в VII–XII ст. правили в Делі, нинішній столиці Індії [5, 74–76].
 Хоча вважається, що половці – тюркомовний народ, проте тюркські мови прізвища Томара не пояснюють. Зате його пояснює санскрит, де tomara означає “спис” [12, 440]. Тобто етнонім томари означає “озброєні списами”, “списники”. Є індійські чоловічі воїнські імена Томара – “Спис” і Томарадгара – “Списодержець”. Ім’я Томара – “Списник” – означує Шіву, а жіноче ім’я Томара – “Списниця” – його войовничу дружину, відому на теренах Давньої України під багатьма іменами. Вона – богиня-берегиня, покровителька й спасителька воїнів, захисниця обложених ворогом міст, “мати міст руських”. Вона ж – херсонеська Діва (санскр. Деві “Богиня”), київська Мокоша (санскр. Махеші – “Велика богиня”), гіперборейська Опіда – “Корона” у Геродота, Діва-Обида – “Діва-в-короні” у “Слові” та Обидоносиця – “Вінценосна” у “Велесовій книзі”, пізніша козацька Покрова. Вона – Мати-Покрова й Херсонеса Таврійського (літописний Корсунь, нині Севастополь), жителі якого в ІІІ ст. до н.е. клялися оберігати від еллінів і варварів шастри – священні книги, й звідки в Х ст. прийшло до Києва християнство. В Індії її зображають із різноманітною зброєю у 10-х руках, що символізує захист десяти сторін світу (8 сторін світу, верх і низ), в одній її руці – тризубець, ще в одній – спис. Зображується вона й дворукою і зі списом, а саме такі її зображення характерні для херсонеських монет ІІІ–ІІ ст. до н.е. [5, 76–79].
Більшість раджпутів поклоняються Шіві та його войовничій дружині й зводять родовід до Місячної династії, до якої належать раджпутські Томари, отже – й українські. Імена правителів цієї династії часто містять компонент чандра – “місяць”. А в українців побутують прізвища Шандра (його, зокрема, має нинішній міністр із надзвичайних ситуацій, Шандра – також річка й село на Київщині), Шандрук, Шандрюк, Шандренко, Шандровський, Шандаровський [5, 158–160]. До Місяця і Шіви, зачіску якого прикрашає півмісяць і який зображається з тризубцем, причетні й українські Томари. На печатці переяславського полковника Степана Томари й родовому гербі Томарів бачимо півмісяць ріжками вгору [3, 184]. Герб українських Томарів містить і шестикутну зірку, складену з двох трикутників – один вершиною вниз, другий – вершиною вгору, де трикутник вершиною вгору символізує Шіву й чоловічу творчу енергію, а вершиною вниз – його дружину й жіночу творчу енергію. Вважається, що поєднана з чоловічою жіноча творча енергія робить воїна непереможним. Недарма й у запорожців, і у раджпутів, тож і в половців, шаблю (уособлення жіночої енергії) воїнові перед походом чи битвою неодмінно вручала жінка – кохана, мати чи дружина. І три страусові пера на печатці полковника Степана Томари стосуються Шіви, бо, найперше, з ним пов’язується число “3” (у нього три ока, він знищив демонську фортецю Тріпуру – “Тримісто”, має тризуб – символ влади над трьома світами, входить у трійцю-трімурті). Шіваїта й сьогодні легко впізнати по трьох білих паралельних смугах на лобі.
Якщо українські Томари мали половецьке коріння і своїх прямих царських родичів в Індії – раджпутських Томарів, то, звичайно ж, немає нічого дивного, що вони були носіями давньої філософської та епічної традиції. Окрім воїнського вміння, воїн-раджпут (індійський козак) мав знати історичні легенди й перекази, героїчні пісні й поеми, зберігати пам’ять про славні діяння предків. Це сповнювало його життя особливим смислом, він вважав себе невід’ємною ланкою у ланцюжку поколінь, оберігачем давніх традицій. Раджпути мали власних творців і хранителів родовідних хронік, героїчних пісень і балад, які складали родоводи й героїчні оповіді про знатні й незнатні раджпутські роди. Створювали вони й ліричні поеми про кохання, красу життя і природи, навіть релігійні гімни адаптували для неформального виконання, як і епос та пурани – індійські билини. Їх любили слухати з будь-якої нагоди – сімейних торжеств, днів народжень, весіль чи просто на дозвіллі. Без них не обходилося жодне свято, вони були, так би мовити, “ідеологічними працівниками” у війську раджпутів, а при дворах знаті виступали артистами. Як авторів-виконавців їх називали бардаї – “поет-співець”. Відомий англійський дослідник історії раджпутів Дж. Тод вважав бардаї тим самим словом, яке означує їхніх сучасних колег – бардів, а раджпутів – родичами європейських готів [7, 61–62]. Етнонім готи й означає “бичичі”, він споріднений з назвами хетти, гети, масагети й індоіран. gu-gud-gut – “самець, бик”, широко відбитому у слов’ян та українців (етноніми гуди, сагудати, сугдейці, гуцули, назви Гудка, Гудиця, Судак-Сугдак-Сугдея, Суздаль, Гдов, Гдиня, Гданськ, Вологда, прізвища Гудим, Гудзь, Гудзій, Гуцал, Худаш). Шумерське gud у клинописних текстах, відзначають дослідники, втратило первісне значення “бик” і стало означати лише “воїн, богатир, герой”.
Коли вже зайшлося про шумерів і співців-бардів, то вони мали струнний музичний інструмент пан-тур, який увінчувала голова бика і назва якого дивовижно подібна до укр. бандура. Струнний музичний інструмент віна – атрибут індійського Шіви, інше ім’я якого Вріш – “Бик” [10, 618] тотожне імені давньоукраїнського “скотьєго” бога – Влес-Велес. А для Давньої України, як і для Шумеру й Індії, особливо характерний культ Священного Бика-Тура. Тож якщо Шіва мав свій струнний музичний інструмент, то його мусив мати і Влес-Велес. А оскільки вони “скотії” боги – бики, то немає нічого дивного, що їхні музичні інструменти увінчувала голова бика. Прикметно, що іконографічні зображення індійського Шіви й українського козака Мамая мають три десятки спільних деталей, серед них – і струнний музичний інструмент: у Шіви – віна, у Мамая – кобза.
В індійців є музичний інструмент go-mukha – “бичача голова” (досл. “бичача морда”), що цікаво, бо інд. mukha споріднене з укр. маз, миз, миза – “обличчя, лице”, відбите в козацьких прізвищах Чорномаз, Чорномизий, Біломизий. І якщо замість mukha в go-mukha підставити миза, миз, буде гомиза, гомиз, що вже близьке до назви кобза, а “бандура плід еволюції кобзи”, – казав Гнат Хоткевич. У різних мовах кобза має різновиди: кобуз, кобиз, ковуз, комуз, комиз. Тому цілком можливо, що й кобза означає “голова бика” [7, 56–76].
Тепер певною мірою зрозуміло, звідки в Григорія Сковороди могли взятися “східні” мотиви у його світогляді, філософії, творчості. Якщо українські Томари мали половецьке коріння і своїх прямих, кровних, родичів у далекій  Індії – раджпутських Томарів, то вони, вочевидь, причетні до давньоіндійської філософсько-епічної традиції, багатющої у раджпутів – індійських “козаків”. Саме з цього незглибимого і живлющого джерела міг черпати творче натхнення Григорій Сковорода. А його світоглядні, філософські й життєві засади напрочуд близькі до засад буддійських.
Та й терени України з найдавніших часів знають навіть не одну (колись, певно, таки одну), а дві маленькі Індії: Сіндику біля Боспору Кімерійського, відому ще Геродотові (V ст. до н.е.), і Сіндську Скіфію у низів’ях Дніпра. Саме сюди, ще за дохристиянськими уявленнями українців, через три з половиною тижні допливала кинута в річку шкаралуща з великодніх крашанок і сповіщала тамтешнім божим людям, праведникам рахманам-брахманам, що настає їхнє велике свято –  Рахманський Великдень.
А воно серед усіх слов’янських народів відоме лише українцям.

Література

1. Константин Багрянородный. Об управлении империей // Развитие этнического самосознания славянских народов в эпоху раннего средневековья. – М., 1982.
2. Корпус боспорских надписей. – М.–Л., 1965.
3.Лукомский В.К., Модзалевский В.Л. Малороссийский гербовник. – К., 1993.
4. Наливайко Сергій. Етнічна історія Давньої України. – К., 2007.
5. Наливайко Степан. Індоарійські таємниці України. – К., 2004.
6. Наливайко  Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К., 2000.
7. Наливайко Степан. Українська індоаріка. – К., 2007.
8. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. – К., 1995.
9. Реестр Запорожского войска 1756 года. – Краснодар, 1997.
10. Санскритско-русский словарь. – М., 1978.
11. Хинди-русский словарь: В 2 т. – М., 1972.
12. Gandhi Maneka. Hindu Names. – New Delhi, 1993.