Українська національна ідея. Проблема методології
Автор: Кононенко Петро
доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

У жовтні 2008 року Інститут українознавства МОНУ проводить Міжнародну конференцію «Українознавство: новий етап розвитку, нові проблеми, нові критерії та рівні». В руслі тієї парадигми і досліджується питання: українська національна ідея. Дослідження складається з двох частин: 1. Зародження ідеї, шлях, сутність; 2. Доля, перспективи.

Українська національна ідея. Проблема методології

“Ніщо так не визначає майбутнє нації, як освіта. У ній бачили живу воду для нашого народу великі предки – від Ярослава Мудрого до Петра Могили, від Григорія Сковороди до Миколи Скрипника. Для них українська школа, книга, наука були найпрямішим шляхом до утвердження української нації. Цим шляхом і наших батьків, і нас, і дітей наших вів і веде великий подвижник – український учитель”

Президент України Віктор Ющенко

У жовтні 2008 року Інститут українознавства МОНУ проводить Міжнародну конференцію «Українознавство: новий етап розвитку, нові проблеми, нові критерії та рівні». В руслі тієї парадигми і досліджується питання: українська національна ідея.
Дослідження складається з двох частин:
1. Зародження ідеї, шлях, сутність;
2. Доля, перспективи.

І
Про українську національну ідею нині не говорить (чи не пише) хіба що ледачий, або ж – мудрообережний. Причина очевидна: мода… Або – дилетантство. Для декого говорити про українську національну ідею–це як віруючому запевняти Бога у своїй вірності та пошані до Біблії, хоча при цьому часом не розуміючись ні на Біблії (з її суперечностями між Старим та Новим Заповітами, пророками і апостолами), ні на глибинній сутності ідеї Бога. Не випадково ж у світі визнається не один бог, та й до одного, скажімо – Христа Навина, десятки сект і навіть патріархатів (при цьому–навіть в одній країні, як в Україні) ставляться по-різному і тлумачать із цілком протилежних позицій.
До 90-х років в Україні проблема національної ідеї загалом, а особливо – української національної ідеї, була або під офіційною забороною, або трактувалася як віджила, а то й ворожа, бо викристалізована в буржуазну епоху. Потім – сплеск ейфорії захоплення: національна ідея – панацея від усіляких загроз українській державі, нації, мові, культурі та єдина структуротворча основа відродження і розвитку. Було в цьому немало романтично прекрасного, збуджуючого думку, енергію, навіть–діяльність. Пророкувалися заманливі перспективи й успіхи. Допоки прем’єр, а потім Президент України Л.Кучма не охолодив і не пригасив той запал, особливо у керівних колах, заявивши: «Національна ідея в Україні не спрацювала!».
Мотиви й особливо докази традиційно не наводились. «Не спрацювала!» – і все. Розгорнувся процес критики, а то й дискредитації національної ідеї, зокрема й тому, що вона не імпонувала не тільки зовнішнім («стратегічним») сусідам, а й деяким внутрішнім силам, які, подібно П.Симоненку, Н.Вітренко, Грачу, відстоюючи практично стару ідею «єдиної Росії» (у формі мовбито оновленого союзу), ревно пропагували запліснявілу ідеологему «інтернаціоналізму» (згодом «збагачену» ще й модною версією інтерглобалізму, якого на землю наслало мало не саме провидіння). Почалася девальвація не лише всього питомо українського, а й науки про нього–українознавства. З ним також безсоромно воювали, як із «пережитком буржуазної», отже ворожої свідомості.
У розмові з Л.Кучмою 1994 р. довелося запитати: не спрацювала ідея чи їй не дали змоги повною мірою спрацювати? Отже: виявилась неспроможність самої ідеї, її генетики й енергетики–чи, все-таки, неспроможність (небажання) влади й суспільства використати її природну сутність? А також: якщо на початок 90-х років ХХ ст. український народ не мав своєї суверенної держави, партії, армії, силових і конфесійних структур, а все-таки проголосував за незалежність, – то що тут спрацювало, окрім національної ідеї?.. Хай і притлумленої десятиліттями ідеологічного терору, трутизни «інтернаціоналістичних» (насправді – імперсько-шовіністичних) муштрувань та зомбувань, а все-таки живої і в свідомості, і в підсвідомості народу національної ідеї?! (Українознавство. – К., 1996).
Виявилось: народ віками жив духом української національно-державницької ідеї. Керівники ж України і в новий час, як зазначали у діалозі О.Рожен та проф. І.Яковенко, в дусі радянської ідеології. «Судячи з недавніх ескапад прем’єра України на адресу «націоналізму», – наголошували вони, – це слово, як і в совітські часи, ним сприймається як образа. Очевидна спроба погріти руки на хворобливій темі» (газета «Дзеркало тижня». – Х.2004. – С.9 – 15).
Окреслився дуалізм: одні молилися на національну ідею, інші «гріли на ній руки» з метою загребти ідею в попелі. Однак, як не дивно, слова – словами, а обидва фланги в суттєвому були швидше близькими, аніж віддаленими в головному: у розумінні і трактуванні природи та призначення національної ідеї.
ІІ
Причина коренилась, головним чином, у методології вивчення, розуміння, розкриття сутності національної ідеї, але неабияку роль відігравали суто лінгвістичні, як на перший погляд, казуси. А саме: говорячи про національну ідею, промовці нерідко зводили її до популярних у певних ситуаціях лозунгів, мітингових гасел, ігноруючи кореневу сутність поняття. Так запанували вирази: економічна національна ідея, соціальна, культурна, державотворча тощо. Загалом, вони фразеологічно дотичні до суті проблеми, важливі у практиці політичного діяння, але – у їх зовнішньому вияві, як форми буття ідеї, що відбивають окремі її грані, однак ніколи – у повноті її сутності.
І не дивно, бо мовці орієнтувалися не стільки на принципи наукового розуміння проблеми, скільки на традицію радянської фразеології стосовно вживання понять «націоналізм», «інтернаціоналізм», «космополітизм»: не як фундаментальних категорій, а як політико-ідеологічних міфологем. Тобто, коли не ставилось і не вияснялось питання «що» (предмет), а тільки «який» (означення), і коли означення «національний» тільки формально стояло в одному ряді з «інтернаціональний» та «космополітичний», бо у першому означенні кореневим був предмет, начало (нація), а в другому – обсяг поширення певної ідеї. «Національний» був тотожним «феодальному», «буржуазному», бо співвідносився більше із суспільно-цивілізаційними формаціями, ніж з ідеологічно-партійними категоріями. Одначе і з тими поняттями не був рівнорядним, бо «феодальний» і «буржуазний» співвідносилися лише з гегемонією окремих класів, а «національний» – з усім населенням країни (держави). Отже, в одному випадку клалися в основу категорії якості, а в другому – переважно часткової кількості. Але хто цим цікавився?
На жаль, і досі у вітчизняних дослідженнях майже не побутує практика звернення до вияснення якісної сутності понять на засадах таких принципів наукового методу, як історизм, відповідність джерельно-фактографічній базі, індукція і дедукція, порівняльно-зіставний метод, повнота охоплення матеріалів, систематизація, аналіз, синтез, прогноз, причиново-наслідковий сцієнтизм, об’єктивність як міра відповідності генетичній істині. Нерідко панує підхід: що знаю і про що думаю, про те й кажу, не беручи до уваги джерельної бази та історично існуючих інших поглядів і потрапляючи в логічну пастку. Починаючи з тієї ж лінгвістичної сфери. Зокрема: що «космополітичний» – це світогляд людей, котрі мислили себе представниками космічної цілісності як сутності світу й основи буття, «інтернаціональний» – не класовий чи партійний, а МІЖ (зауважимо: не над і не поза) національний спосіб спілкування; а «національний» походить від кореневого: належний (властивий) нації. З цього необхідно відштовхуватися й при тлумаченні «національна ідея», тобто – ідея нації: нації як творця і носія ідеї, а ідеї як форми становлення й вираження її сутності та волі.
У цьому суть: національна ідея є не варіантом світогляду чи ідеології, а аналогом буття і самосвідомості нації в усій її генезисній часо-просторовій перспективі, тобто – у всій повноті її якісної та кількісної, змістовної і формальної категоріальності.
Парадоксально, але в Україні досі панує не аналітично-наукова методологія, а партійна (конфесійна, регіональна, етнічна, культурницько-мовна) ідеологія. І ще й тому можна чути як аксіому, що Україна – багатонаціональна держава, бо в ній, мовляв, проживають болгари, росіяни, татари, поляки, євреї, угорці, румуни, гагаузи та інші етнічні групи, а тому вся система управління, мовна, культурологічна, конфесійна політика має бути відповідною багатонаціональній федералістичній державі. Не ставлячи сакраментального для себе питання: а що таке нація? І тому не беручи до уваги, що ще з давніх-давен націями називали народи, які мали спільні буттєві й світоглядні константи. З урахуванням цього навіть сталінське визначення нації ґрунтувалося на врахуванні, що нація – це історична людська спільнота, котра має свою територію, державу, мову, культуру, властиві лише їй етнопсихічні особливості (свою ментальність). А якщо так, то варто було б задуматись, скільки ж в Україні реально є націй? І тому без вагань відповісти: початковим і
головним має бути визначення (й творення) абстрактно уявлюваних «етнічної» або «політичної» нації чи першооснови феномену самої нації? А відтак і сутності поняття «національна ідея» та форм втілення її в життя. І тому визнати об’єктивну істину: в Україні є лише одна нація, насичена різними етноменшинами.
ІІІ
Одразу стане зрозумілим: без вияснення генези формування і буття української нації (націй загалом) в усьому часо-просторі розвитку світової цивілізації і культури до істини не наблизитись. З огляду на це мною і творилася праця «Національна ідея, нація, націоналізм» (К., 2005).
Починати довелося з вияснення історичного розвитку думки про феномен нації у світовій і, найперше, в європейській свідомості – з одного боку, та з розгляду причини, характеру та наслідків дискусій і на сучасному етапі про перспективи націоналізму – з іншого. Доброю підмогою в цьому зв’язку стали концепції французьких, німецьких, англійських, італійських, іспанських мислеників різних епох, зокрема поданих у збірнику «Націоналізм» (Антологія), випущеному (зусиллями О.Проценка та В.Лісового) видавництвом «Смолоскип» 2005 року, а також праці українських літописців: В.Мономаха, Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, Г.Сковороди, Т.Шевченка, М.Костомарова, І.Нечуя-Левицького, Б.Грінченка, І.Франка, Ю.Бачинського, М.Міхновського, численних авторів, чиї твори вміщені в тритомному збірнику «Українська суспільно-політична думка в 20 столітті», упорядкованому Т.Гунчаком та Р.Сольчаником. Важливі етапи й аспекти історичної еволюції національної ідеї висвітлили праці В.Крисаченка («Українознавство» – хрестоматія й антологія, «Історія Криму», «Образ України у світовій культурі: природні та духовні виміри») та дослідження філософії Г.Сковороди в контексті національної і світової філософії, здійснені Т.Кононенком («Г.С.Сковорода – приятель мудрості українського народу», «Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії (до джерел історіографії філософських методологій») [1].
Зрозуміло, що засадничою основою став принцип історизму в тлумаченні його І.Франком: щоб осягнути сутність, буття, перспективи будь-якого явища, необхідно простежити, як воно виникало, дійшло до розквіту чи занепаду, які тенденції виявляє. І все–у процесі еволюції та в причиново-наслідковому освітленні.
Слідування цьому принципу засвідчило: 1) спочатку виникає ідея як вираз духу і волі племен; початки (зерна) національної ідеї в праглибинах історії; 2) потім–філософське обґрунтування–в ХVІІ ст., коли формуються національні спільноти й держави; 3) і нині–є два погляди на перспективу: один–концепція, виражена Ю.Каменкою: «Націоналізм, як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище, яке найкраще розглядати у зв’язку з тим розвитком, що його спричинила Французька революція 1789 року, котра стала його символом» [2]. Він виник як наслідок закономірного розвитку світової цивілізації і культури, став фундаментом подальшого поступу, і тому, переконаний Е.Сміт, національна ідея, націоналізм будуть і в майбутньому на чільних позиціях прогресу, оскільки «нації з їхнім націоналізмом, заперечувані або визнані, вільні або пригноблені (причому кожна нація плекає власну самобутню історію, свої золоті епохи і священні краєвиди)–і в наступному сторіччі становитимуть для людства найважливіші культурно-політичні ідентичності» [3].
Друга позиція репрезентована нігілізмом Е.Кедурі: «Націоналізм, – наголошує він, – це одна з найшкідливіших доктрин, насланих на багатостраждальне людство, згубний винахід німецьких філософів ХVІІ ст., котрий є логічно абсурдним. Тому і нації, і націоналізм та національну ідею чекає крах…».
Як бачимо – майже списано з «Советского энциклопедического словаря», в якому спочатку зазначається: «Національне питання – це сукупність політичних, економічних, територіальних, правових, ідеологічних і культурних відносин між націями, національними групами і народностями в різноманітних суспільно-економічних формаціях» (с.870), але далі видається пасаж: є «два основні світогляди в Н.(ац) п(итанні) – буржуазний націоналізм і пролетарський інтернаціоналізм… Комуністи ведуть рішучу боротьбу з націоналізмом», та й загалом у державі, в якій «сформувалася нова історична спільність людей – радянський народ», національна проблема в усій її комплексності, як часом висловлюються філософи, попросту знімається… Шукачі відповіді на багато питань нехай собі морочаться, а національна проблема знімається і все! Або, як гадається українським горе-комуністам, вона розв’язується шляхом злиття України з Росією, тобто – шляхом самознищення української нації, яке, щоправда, російський філософ Г.Федотов кваліфікував як «втілення української нації в тіло нації російської», а воднораз втілення і української культури в культуру російську («Будет ли существовать Россия?») [4], вважаючи, що при цьому українська нація зникне з карти вселюдства як суб’єкт історії – не печаль, бо комуністи-інтернаціоналісти залишаться… і при чужому середовищі та ще й при владі, бо їхня «філософія»–це аналог поведінки тих, про яких писав М.Лермонтов: «И что за диво?.. издалёка // подобный сотням беглецов, // На ловлю счастья и чинов // заброшен к нам по воле рока; // Смеясь, он дерзко презирал // Земли чужой язык и нравы; // Не мог щадить он нашей славы; не мог понять в сей миг кровавый, // На что он руку поднимал». Це ті, що в 1918–20 роках нищили національно-визвольну українську революцію; у 1933р. розпинали націю геноцидом, у 1937 нищили українську елітну інтелігенцію; в 40-х роках розстрілювали сотні тисяч борців України, зокрема ОУН і УПА, і в наступні десятиліття, коли торжествували таку бажану загибель самосвідомого народу і, не діждавшись, біснувато скаженіли од самих понять «нація» і «національна ідея», бо при їх торжестві – що робити? Іти в небуття?.. І так завжди, коли або дійсно не розуміли, що інтернаціоналізм без націй апріорі не існує, або ж коли не рахувалися не тільки з морально-етичними нормами справді інтернаціонального процесу взаємовідносин народів, а й з онтологічною та історико-філософською основою та перспективою націй і національних ідей. Закономірно, що затемнення свідомості приводило інтелектуальний і моральний догматизм та нігілізм до розпаду свідомості, втрати об’єктивного мислення.
ІV
Історичний підхід засвідчує: у зарубіжній дійсності нації стали витвором як закономірного розвитку суспільних формацій, так і національної ідеї (саме так: на шляху від ідеї до сутності), що пройшла еволюцію від ідеї роду, племені, етносу, одержавленого суспільства до нового типу спільноти–нації.
Іноземні дослідники зауважують, що ознаки держав-спільнот виявляли ще давні євреї (з їх ідеєю одного бога, себе як єдино обраного народу, покликаного порядкувати у світі). Але розпад держави і знебуття території та спільної культури, розсіяння по планеті обірвало їхню структуралізацію. Вони лишилися на стадії етносу.
Цілісність культурного, мовного, філософсько-психічного складу виявляли грецькі міста-держави (Афіни, Спарта). Творення імперій (починаючи з імперії Олександра Македонського і продовжуючи імперіями Римською, Візантійською, Карла Великого) призвели до силового об’єднання конгломератів племен, і вони виявилися нестійкими, бо надто розрізненими внутрішньо. Досвід засвідчив: такого роду державні та територіальні єдності, як і військові, церковні, династичні, політичні союзи, не можуть бути тривалими. Їх неминуче руйнують відцентрові тенденції. А це – конфлікти, війни, навіть загибель окремих народів. Рабовласницькі, феодальні суспільства були єдностями лише владно, релігійно, економічно. Тому не були інтегральними спільнотами.
Імперії зазнають непереборних внутрішніх етнічних антагонізмів та струсів. І вони розпадаються. На зміну ідеям імперсько-месіанським надзвичайно потужно приходять етно-національні з їх енергією творення нової якості спільнот, сповнених як внутрішньої, так і зовнішньої симпатії, бо об’єднаних на ідентичності природи, традицій, способу життя, психоідеології роду й етносу, ментальності й долі.
Філософи констатують: вирішальну роль відіграють: територія (природа), мова («душа нації»), культура, психічний склад, державність. Нові спільноти дістають назву націй (nation–плем’я, народ). На їх основі творяться національні держави (перші з них–Нідерландська, Англійська, Українська). Різні держави мали різну життєву мотивацію. Тому виробляли й неоднакову ідеологію. Тобто–різного типу націоналізм: чи то демократично-ліберальний, реформаторський чи інтегральний; і це – відповідно до ідеології пануючих, підлеглих чи нейтральних націй.
Отже, від демократичного, волелюбного, ліберально-демократичного й гуманістичного (як в Україні, що схилилася до теорії націоналізму Й.Г.Гердера, який, до речі, пророкував Україні майбутнє Еллади)–до державотворчого й інтегрального, що ставив право своєї нації понад усе і, зрештою, спричинив появу націонал-соціалізму (фашизму), чим кинув тінь на всі нації та націоналізм як філософію.
У розумінні та тлумаченні природи й покликання націоналізму прихильники нації і національної ідеї розійшлися. Однак вони мало не всі сходились у концепції, висловленій ще у ХІХ ст. лідером національного самовизначення колись імперської Італії Джузеппе Мадзіні: головне завдання кожного народу–це здобути свою Батьківщину (не просто територію, а, за визначенням Г.Сковороди, Терен: феномен єдності етносу з природою, культурою, мовою, традиціями, історичною пам’яттю, ментальністю, долею), оскільки інакше – «Без країни у вас (італійців. – П.К.) немає ні імені, ні прикмет, ні голосу, ані прав чи доступу як братів до товариства народів. Ви байстрюки Людства. Солдати без знамена, ізраїльтяни серед націй, ви не здибаєте ані довіри, ані захисту, ніхто не стане вашим вірником. Не тіштеся надією на звільнення від несправедливих соціальних умов, якщо спочатку не здобудете для себе Країни; де немає Країни, там немає і загальної згоди, на яку ви можете покластися; усім заправляє егоїзм власного інтересу, і той, хто при владі, його береже, оскільки не існує спільної гарантії для інтересів загалу. Не відволікайтеся ідеєю поліпшення ваших матеріальних умов, поки спершу не вирішите національного питання…». Пам’ятайте: «Докладаючи праці згідно зі справжніми принципами заради нашої Країни, ми працюємо й на Людство; наша Країна є точкою опори важеля, яким ми маємо оволодіти для загального добра» [5].
Так було виражено розуміння сутності як Нації, так і Національної ідеї у їх і цілісності понять, і окремих граней–як природного, соціального, економічного, державницького, так і онтологічного, ідейно-філософського, релігійного, морально-етичного і навіть естетичного начал та наповнення.
Тож і пояснювалось: «Насамперед ви люди, а потім уже громадяни або батьки»; «кожен один із вас, що може зробити задля морального вдосконалення, задля поступу людства?». «Гаслом майбутньої віри є об’єднання, братерська співпраця задля спільної мети». «Індивід надто слабкий, а Людство надміру всеосяжне». «На руїнах Країни Королів і привілейованих класів постануть Країни Народів, визначені волевиявленням вільних людей». «Між Країнами існуватиме гармонія і братерство». «Ніяка емансипація не матиме практичного започаткування, доки національний Уряд, свідомий ознак часу, не сформулює… Декларацію Принципів як путівника італійського прогресу та не введе туди такі слова: «Праця священна і є джерелом добробуту Італії». «Перед приєднанням до націй, які складають Людство, ми повинні, далебі, існувати як нація. Ніякого об’єднання не може бути, окрім як серед рівних; у вас же немає визнаного колективного буття». «Борітеся за свободу свого народу, …але борітеся як італійці…, не можете радіти, допоки відсутній хоч один член родини і допоки дещиця території, на якій говорять вашою мовою, відокремлена від Нації». «Ваша Країна є знаком місії, яку дав вам Бог». «Політики, які називають себе федералістами і які силкуються перетворити Італію на братство різних держав, розчленовують Країну, не розуміючи ідеї Єдності». «Країна не є сукупністю, це є об’єднання». Де панують привілеї і немає спільного принципу, «не може бути ні нації, ні Народу, а лише натовп». «Ваша Країна – це ваша фортеця. На вершині її Бог; а Народ рівноправних – в основі». «Країна – це не просто територія; окрема територія утворює лише її фундамент. Країна–це ідея». «Наша програма–Республіканська Єдність Італії…» [5].
Так поставала філософія нації і національної ідеї як форма єдності народу від людини й родини – до Національного Уряду; єдності всіх поколінь і їхніх діянь в часі та просторі – в Країні як фортеці й символі універсальної Єдності–соціальної, національної, мовної, духовної, ідеологічної, культурної, психологічної. Саме Єдність гарантує і внутрішній поступ, і місію в сім’ї вільних народів.
Так розумів ідею Нації та сутність італійської Національної Ідеї творець нової післяімперської Італії – Мадзіні. А як розуміємо сутність Нації та української національної ідеї ми, українці?
V
Досі дискутуємо, чи маємо націю загалом та етнічну чи політичну націю зокрема. А відтак – і щодо національної ідеї: є вона реальністю в Україні? І чи спроможна вона виконати життєво структуротворчу місію? Чи її, як і націю, ще тільки потрібно створити? Створити! Але – як?..
Тим часом принцип наукового історизму допомагає знайти відповідь щодо еволюції та перспективи нації та національної ідеї і в Україні.
А саме: цілісна система (особливо духово-ідеологічна та філософсько-етична й естетична) формується у процесі довготривалої еволюції буття та свідомості, способу життя й державного устрою, родових, соціально-економічних, конфесійних, міжетнічних відносин та засад, мовних і світоглядних орієнтирів. Пролісок (як і дію вулкана) бачимо, коли він з’являється в товщі землі, льоду чи снігу, але його росток–то вже наслідок перемоги життєвої сили та волі, внутрішньої енергії, зумовлюваних як станом природи, так і трансцендентно.
Людина проникла в систему світобудови до її мікрочастин. Уже не тільки природа визначає характер і долю людства, а й людина, як показав В.Вернадський, інтелектуально може впливати навіть на життя чи смерть принаймні певних частин Космосу. Сутностей і Форм його життя і смерті? Неймовірної сили енергії пристосування до Руху Природи навіть невидимих неозброєним оком мікроорганізмів?
Але й за цієї реальності чи можемо ми пояснити найголовніші чинники та закономірності Світу? Чи з проникненням у механізм дії світобудови ми хоч доторкнулися до її трансцендентних таємниць і сутнісних секретів абсолютної єдності та незбагненної причини очевидного безсмертя живої і «неживої» (бо не пізнаної нами) матерії, її спроможності до найдивовижнішої мімікрії і трансформації видів?.. Скажімо, здатності тварин жити без їжі по півроку, а деяких молюсків – від 7 до 120 років?!.
Відомо: знайдена в льодових товщах зернина пролежала в них мільйон років. Але коли французькі природодослідники помістили її в сприятливий ґрунт, вона проросла. І це свідчить, що й Природа наділена силою (енергією) духу як волі до життя. А це означає, що й духовні форми ідей можуть існувати вічно (природно, при цьому трансформуючись відповідно до середовища їх існування).
У глибинах єдиного буття існує та зазнає метаморфоз у системі історичної пам’яті, генетичної свідомості й родо-етно-національна ідея. Як ідея безсмертя певного виду загальнолюдського буття та розвитку.
Як зазначав Г.Сковорода, ідея народжується в серці людини, як світло й тепло – з енергії Сонця (воно і в єгиптян вважалося джерелом мудрості).
За концепцією І.Франка, певні смисли у філософії людини зароджуються із свідомого, а то й підсвідомого життя. Але не з безсвідомого. З Нічого – нічого не з’являється. З Нічого не могла зародитися й Національна Ідея як смисл історичного народного буття, його пам’ять, мрія і пророцтво.
Кращий доказ появи смислу-проліска–пам’ятки культури й мистецтва. В українстві – це й пам’ятки матеріальної культури (Мезинської стоянки, артефакти Кам’яної могили, трипільської та пізніших культур). Але вони «не говорять», а є тільки символами. Говорить фольклор – і світський, і релігійний. Окремим його зразкам, за твердженням О.Потебні, до 10 тисяч років. І відбиває він як окремо жанрові культурні та світоглядні позиції, так і синкретичні та, за твердженням М.Грушевського, універсальні. А останні зумовлені типом української природи, а від неї– мови й культури, української ментальності, що відзначається природним потягом до гармонійної єдності тіла й душі, характеру й долі, життя і смерті, Добра і Зла, котрі ще з найдавніших часів постають як образи-символи єдності Землі, Небесного і потойбічного світу в структурі космосу та Білобога і Чорнобога, в єстві людини. До структури синкретизму й у формах мистецтва: в єдності слова й музики (ритму), ліричності, епічності й театральності, насиченості релігійно-філософським, етико-естетичним змістом, мрійливого романтизму й суворої сентиментальності. Від оповіді про те, як на Світовому дереві посеред моря птахи роздумують, як їм «світ сновати»,– до історичних пісень та народних дум ХVІІ і пізніших століть український фольклор пронизаний душевно опроміненим філософським змістом і пафосом (звідси – джерела української філософії серця, кордоцентризму і в творчості пізніших епох), жагучим жаданням бачити щасливу єдність людини і роду, людини й природи, людей і богів, Землі і Неба, правди й свободи.
Закономірно, що ці константи стають домінуючими й у відомих нині міфологічно-історичних творах–«Велесовій книзі» та «Літописі Аскольда» про VI–VIII віки буття народу, а згодом і в інших літописах та у «Повчанні дітям» Володимира Мономаха, у «Слові про закон, благодать та істину» митрополита Іларіона, «Києво-Печерському патерику», проповідях Кирила Туровського, у «Слові о полку Ігоревім», «Слові о погибелі руської землі» – творах, лейтмотивом яких є ідея єдності в системах сім’ї, роду, племені, держави, у почуттях, мисленні й діянні.
Даремне згадали доблесні наші старі часи,
Бо йдемо куди – невідомо.
А так оглядаємося і говоримо,
Що соромимося Наву, Праву і Яву знати
Й обаполи тирла відати і думати.
Се бо Дажбо створив нам яйце, що є світ-зоря,
яка нам сяє,
І в тій безодні повісив Дажбо землю нашу.
…П’ятнадцять віків жили в рабстві.
…Віче мали: що віче вирішить, то так і є…
Вибирали князів од полюддя до полюддя.
Щоб жити – стали на боротьбу.
… Готи змістились і відійшли на північ…
Русь же увійшла до цієї землі…
І так уперше заспівали славу богам…
І сказала руськолунь: «То є земля, і треба
немало старатись, щоб утворилася земля  наша».
«Давно були на Русі хазари, зараз варяги;
Ми ж русичі, аж ніяк не варяги».
«І краще маємо зникнути, але ніколи
не бути в рабстві
і поклонятись богам їхнім.
… То глянь, народе мій, який ти захищений
і численний,
і не збочив через втрати свої…
Бо ми стали гордими і не уникали ворогів.
…Тут Русь зібрала свої сили і розбила гунів,
утворивши край антів, а скуфь – Києву.
… Питають нас народи, хто ми,
А ми відповідаємо, що люди нерозумного
краю
І правлять нами греки і варяги.
… То стрепенися, народе мій, од сплячки
і в злагоді йди до стягів наших
… І йшли ми на битву, як на свято.
… Тако смерті не маємо від того, але життя
вічне,
і завжди брат за брата стоїть
… Греки дали бо нам письмо своє,
аби взяли його і розгубили свою пам’ять.
… І будемо великою державою з князями
своїми,
Городами великими і безліччю зброї.
І буде безліч нащадків наших
… Маємо битися і життя покласти за землю нашу.
А простяглася бо од нас до полян і дреговичів;
і руси сягають аж до моря і до гір, до степу
південного,
 і се руси…– такі контури важливого змісту «Веле-сової книги». Та не менш важливим є її пафос: найголовніше – життя в стані свободи єдиного вірою і способом існування народу, на власній землі, з її полями, лісами, ріками, морями й горами, зі славою батьків та законами демократії і справедливості, честі й геройства, зі своєю вірою і мовою, з відчуттям вічності…
Тому й постає «Велесова книга» як національний міф з його жагою линути у майбутнє і, пам’ятаючи досвід віків, уроки пережитого, свідомо конструювати грядуще, як модель суспільства – народу, об’єднаного спільністю мети та усвідомленням своєї історичної місії.
Не випадково, що упорядкований М.Брайчевським «Літопис Аскольда»–форма єдності міфологічного й історичного, світоглядного і буттєвого про події 860 – 867 років – розпочинався бажанням літописців пізнати, усвідомити й розповісти, «звідки пішла руська земля, хто в ній першим почав урядувати, як руська Земля (держава) постала, є». А його продовження й аналог–«Повість минулих літ»–розпочиналася подібно та акцентувала на розумінні й характеристиці племен (полян, деревлян, сіверян, половців), наголошуючи: головне – це їх єдність. Але єдності не стає. Але де нема єдності, де сповідують: «ось це моє і ось поси це теж моє»,–там втрата не лише надбань сучасності, а й перспективи.
Прикметно: наші літописці, навіть передаючи міфологічно-біблійні відомості про життя народів, намагалися спиратися на джерельну базу й бачити життя у процесі історичного розвитку.
В епоху совітизму джерелами і фактами жонглювали, а то й не брали деяких з них (невигідних) до уваги зовсім. На жаль, тієї хвороби не переборено. Хіба що додалася нова: часом навіть вигадувати «факти» (тепер уже «вигідні»).
Наслідок: ще автори «Літопису Аскольда», наводячи схему розподілу синами Ноя земель, відзначали реальність буття праукраїнських племен і не говорили про московсько-російські, бо їх ще не було, як не було їх як суб’єктів державного існування до ХІІ ст. Подібну картину змальовували й автори «Повісті минулих літ» та інших літописів. Однак це не завадило авторам «Степенной книги» та Спиридону-Савві і Старцю Філофею – авторам версії Москви – «Третього і останнього Рима»–надоумити Івана Калиту оголосити своє князівство фундаментом і спадкоємцем Київської Русі, а тим самим–право об’єднувати всі руські землі, великі князі яких, мовляв, походили ще від київських, а ті–від… римських імператорів. Наступники Івана ІІІ пішли ще далі: оголосили свою церкву автокефальною, а київську – підрядною (і це ту церкву, що мала свого єпископа ще з 860 року, отже, коли московської і не могло бути за відсутністю тоді… Москви).
Цих амбіційних «фактів» не підтверджували літописи – і тоді династія Романових вдалася до знищення першодруків. За Катерини ІІ натомість з’явилися «зводи» літописів, а в «Истории государства российского», редагованого особисто імператрицею, запанували версії єдиного східнослов’янського племені, колиски трьох братніх народів, у якій московський оголошувався… старшим. Не мало значення, що Київ був на 700 років ранішим, московський був «старшим» – і годі.
З того часу історична піраміда перевертається з ніг на голову – й український народ опиняється… без власної історії. Українці стають малоросами. А коли вони в ХVІІ ст. створюють одну з
найперших європейських національних республік, це трактується як аномалія, а то й злочин; а зрештою–як вигадка. Малоросів «воссоединяют» з Московією (Росією її нарече Петро І лише 1721р.). І вони прирікаються на небуття. І, як те не абсурдно, не лише чужими, а й деякими «своїми» акторами історіософського цирку. Тож коли одні (автори козацьких літописів, П.Орлик у «Конституції», автор «Історії русів») підносили ідею самодостатності українського народу, то інші починають підігравати колонізаторам і трактувати українську націю лише як плем’я, побічну гілку великоросійського стовбура. Як іще інші – лише як частину польсько-литовської формації.
Україну сім сусідів шматують по живому, і вона закономірно слабне у своїй соціальній, державно-політичній і національній відпірності. Так бувало мало не з усіма націями, котрі на якийсь час втрачали державність. Але нікому не спадало на думку на тій підставі кваліфікувати їх племенами. Вони ставали поневоленими націями, які, коли боролися, то повертали свій суверенний статус, коли ж змирялися, то розчинялися в сильніших духом і волею суспільних організмах, асимілювалися та сходили з шляху самостійного розвитку.
Українська нація стала подібна вулкану: то «засинала» на якийсь час, то вибухала визвольними рухами. Тож і зумовлювала питання: вона, ставши державно-політичною нацією в часи національно-визвольної боротьби та Гетьманщини, просто ослабла під гнітом імперських режимів чи… перестала бути нацією?!

Ті, що брали до уваги і не всі факти, й не комплексно та аналітично, а лише в руслі офіційної ідеології чужинських мірок та інтересів, зійшли на трафаретну фразеологію: Україна частина Росії (Польщі, Угорщини, Румунії, Чехії і Словаччини, Австрії), а українці–хай і славетне (як колишні троянці), однак тільки плем’я. Навіть Д.Анучін, російський дослідник, дасть українцям у словнику Брокгауза і Єфрона надзвичайно повну і позитивну характеристику, зазначить, що українці – окремий, самодостатній народ, та все ж помістить їх під гаслом «Малороссийское племя». Ще на початку ХХ ст. це «плем’я» вивержеться новою національно-визвольною революцією і відродить національну державу–Українську Народну Республіку. І це змусить ще раз вдатися до методу історично-порівняльних досліджень та побачити: мав цілковиту рацію М.Грушевський, коли творив «Історію України-Руси» за літописною традицією та концепцією М.Максимовича, системний метод якого зумовив акценти: Київська Русь–то пра-українська держава, а її великі князі–то князі українські. Відповідно до етнічної природи тієї прадержави в ній панівною була українська мова, культура, система управління. Малося на увазі традиційну тріаду: великий князь, віче, боярська рада, як і те, що українці завжди сповідували демократизм як основу єдності, а відтак – і міцності народу.
Нагадаємо: в первісних державах (в українській у тому числі) панувала й визначала єдність ідея роду. В українсько-руській імперії характер розвитку визначав союз племен. Як і скрізь на планеті, він не був органічно міцним і сприяв більше децентралізації, отже, відцентровим тенденціям, аніж доцентровим потягам. Тому, як і римська та германська (Карла Великого) імперії, цей союз почав тріщати зсередини, не витримав натиску монголо-татар і розпався на окремі автономні частини. Нависла загроза зникнення його з історичного процесу як суб’єкта.
Однак на той час уже внутрішньо скристалізувалася єднальна ідея – ідея етнічна. Саме тому найдовше за єдність україно-руського суспільства й держави настійно боролися чернігівські й галицько-волинські князівські династії. Київську державу в усіх її колишніх територіально-державних володіннях міг відродити й піднести на рівень найрозвиненіших європейських держав Данило Галицький–за спадкоємністю великий князь київський і за статусом король галицько-волинський. Монголо-татари постали руйнівниками його планів, а Європа (зокрема в особі римського папи) фактично ухилилась від реальної взаємодії, хоча її врятувала саме Україна-Русь. Кожен жив своїми інтересами.
Важливо, що українська етнічна ідея живилася віковими набутками не лише у сфері традицій, мови, культури, релігії і філософії, а й права. Славнозвісна «Руська правда» синтезувала багатовікове звичаєве народне законодавство з новочасним офіційно-державницьким і тому була панівною системою і в Литовсько-польсько-руській (українській) державі до XVI ст.
Закономірно, що в процесі еволюційного відродження знову починає відігравати провідну роль еліта – світська й церковна, яка синтезує свої державницькі прагнення з демократично-народними та розгортає потужну ідеологічно-виховну діяльність. Величезну роль у цьому відіграє рух України до інших країн Європи. З ідеями реформації і контрреформації, Гуманізму, Відродження і Просвітництва звідти кореспондуються й ідеї етно-національного пробудження та становлення.
На вітчизняному Терені постають борці за новий спосіб життя–князі Глинський і Байда-Вишневецький. Відроджується становий хребет пробуджуваного народу – козацтво. А в Чернігові розгортає діяльність філософсько-мистецька та християнська «академія» Лазаря Барановича з його соратниками Д.Тупталом та К.Транквіліоном-Ставровецьким. Їхня поява була підготовлена ефективною роботою з масами християнських православних общин, братських та козацьких шкіл, а згодом–Замойської, Острозької та Києво-Могилянської академій. Л.Баранович та К.Транквіліон-Ставровецький головні зусилля спрямували на виховання любові до людини, своєї віри й рідної землі. При цьому основоположним стало їхнє гасло самопізнання.
Не тільки творчість, а й життєдіяльність Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, Байди-Вишневецького і П.Сагайдачного, Б.Хмельницького, І.Виговського, П.Дорошенка, І.Мазепи, П.Орлика, П.Могили, І.Котляревського, автора «Історії русів», Григорія Сковороди і Тараса Шевченка (як і Г.Квітки-Основ’яненка, Є.Гребінки, М.Максимовича, П.Куліша та б. ін.) засвідчує: 1) національна ідея, як уже говорилося, не виникає раптово, а тим більше з нічого; 2) її зерна, вживаючи мову й образи Г.Сковороди, це ідея роду – племені й етносу як ідея єдності, гарантії історичного існування й безсмертя;
3)та ідея має трансцендентне походження, гніздиться в душах людей, генерується серцем і пам’яттю буття та свідомості; 4) материнською енергетично-формотворчою силою національної (як, до речі, і всякої іншої) ідеї є природа: вона визначає і біолого-фізіологічні, й етно-психічні особливості людини (сім’ї, роду), її світовідчуття, а згодом і світорозуміння, спосіб життя й виробництва, харчування, одяг, риси ментальності та еволюцію антропогенезу; 5) внаслідок усіх тих впливів та взаємодій окремих чинників у ході розвитку природа визначає і змістовне наповнення, й роди, форми та стилі культури і мови, їх внутрішній лад; 6) закономірно, що культура й мова інтегрують усі особливості буття людей, стають, як було визначено в ХVІІ ст., «душею нації», виразниками її найсокровеннішої сутності та гарантом творчого багатства й безсмертя нації у часово-просторових координатах; 7) національна ідея гармонізує характер стосунків індивіда із сім’єю, родом, етносом, його мовою, вірою і культурою та кристалізує глибинне відчуття органічного зв’язку з нацією та обов’язку перед нею, підносить індивіда до рівня особистості та громадянської і патріотичної свідомості, необхідності всебічного розвитку культури нації в ім’я збагачуваного розвитку всіх інших націй.
Наголосимо: йдеться і про матеріальну культуру, зафіксовану на українських землях стоянками (як Мезинська і Київська) і культовими святинями (як Кам’яна могила, архітектурно-керамічні, скульптурні, живописні артефакти скіфсько-сарматських та пізніших епох у формі поховань і поселень, пізніше–церков і храмів), у яких відбивався світогляд пращурів.
Не менш яскраво еволюцію народної свідомості відбиває фольклор, підтверджуючи концепцію спадкоємності поколінь не лише Г.Сковороди, а й Гегеля, котрий розглядав культуру як «царство духу», в якому дух «матеріалізується» через форми діяльності («Феноменологія духу»). В Україні фольклор розгортав рух того духу у двох площинах-роздумах: як «світ сновати» (про що думають птахи на Світовому дереві посеред безмежжя води)–з одного боку, і про походження людини та роду, який походить від якогось одного предка (через що кожен рід є сакральним і автономним),– з іншого. При цьому вони, диференціюючись в окремому, є суголосними в загальному–у походженні від богів, що є похідними від природи.
Так формувалися культи предків. В українців культ Роду і Рожаниці переходив у культ Сварога, Хорса і Дажбога. І все це визначалось у їхній ментальності та стійкій традиції, чого в основі не могли перебороти навіть пізніші офіційні релігії. Достатньо нагадати про наслідки взаємодії вітчизняного язичництва (зневажливо атестованого як «поганство», хоча на його основі вибуяла культура греків та римлян еллінського періоду), про які проникливо писав О.Кошиць: «З одного боку, старовинний поганський культ і пісня набрали нового християнського змісту, а з іншого–ця ж поганська пісня своєю барвистістю, свіжістю та національним кольором надала яскравості, принади й нового характеру християнським святам, і, врешті, вийшла християнізація поганства і українізація християнства».
Подібна еволюція і філософії Г.Сковороди. Національна ідея розширювала та підносила світогляд усіх громадян держави до рівня й висот загальнолюдських, позбавляла абстрактності та безплотності прогресивні загальнолюдські ідеї. Тим самим національна ідея в цивілізаційно-культурному поступі людства набуває міри кате-горіальності й істинності. Людина, наголошував Арістотель, це характер, а характер визначається метою індивіда та засобами її досягнення (істинними, доброчинними та моральними чи навпаки). Характер визначає і обличчя нації, – писав Т.Шевченко, – адже «нація без своєї власної, лише їй відповідної характеризуючої риси, подібна до киселя, і дуже несмачного киселя» [6].
Закономірно, що міра осягнення сутності національної ідеї на рівні як почуттів, так і розуму завжди визначала міру патріотизму в почуттях і діях практично всіх історичних осіб від далекого минулого до сьогодення. Вона втілювалася в непроминущі плани й діла, стаючи найбільш універсальною як змістовно, так і морально-естетично. Так злилися потоки еволюційний і революційний: церква, освіта, філософія спрямовували на пізнання своєї кореневої, отже – етно-державної системи і сутності, відродження демократично-гуманістичних традицій та державницьких ідеалів єдності та могутності, а козацтво, об’єднавши всі верстви і стани суспільства, кликало до боротьби за суверенітет і свободу. Козацтво й стало ферментом єдності нового типу: єдності етно-національної, у якій нація формувалась і міцніла у процесі соціальної та національно-визвольної боротьби, стаючи єдністю нового типу – як спільноти загальнонародної.
Московський імперський інтернаціоналізм, задля відлякування від національної проблеми, від нації та її ідеалів, вигадав перестрашуюче поняття «буржуазні» нації. Поняття для України не просто історично неспроможне, а й просто абсурдне. Навіть з формального погляду: коли формувалася українська (як і більшість інших) нація, тоді буржуазії ще не було в природі. Не менш абсурдне, з погляду якісних критеріїв, твердження, що нації формувалися як загальносуспільні спільноти, а буржуазія пізніше стала тільки її пануючою верствою. В одному випадку йшлося про тип антроподуховної спільноти, в іншому – про цивілізаційно-соціальну форму існування тієї спільноти, до того ж форму не стільки єднальну, як диференціалізуючу в організмі спільноти. У справжній спільноті, як у всякій природній системі, всі складники рівнозначні. В буржуазній цивілізаційній формації клас буржуазії претендував на домінуючу роль.
У цьому плані твердження М.Грушевського про безбуржуазність української нації випливало з двох передумов: 1) на стадії самоствердження (як спільноти) буржуазії як класу ще не було; 2) на пізніших етапах буржуазія в Україні переважно була неукраїнською. Як, до речі, і за СРСР командна система в Україні була, як правило, етнічно неукраїнською (навіть на початок 20-х років ХХ ст. до складу ЦК Компартії України входило лише 3% українців).
До того ж М.Грушевський робив наголос не на безбуржуазності української нації, а на її неповності, маючи на увазі і етнічний склад буржуазії, і ще більше–усунення з державно-політичної арени української інтелігенції (еліти), без якої нація повноцінного життя мати не може, а тим більше не здатна відігравати активної ролі як суб’єкта історії в міжнаціональному житті.
В українській національно-демократичній республіці домінувала ідея не чиєїсь зверхності, а всезагальної рівності на засадах віри, соціальних прав, свободи й справедливості. Носієм цієї ідеології (філософії) спільноти стало козацтво–мілітарна, соціальна, етнічна, духово-духовна державотворча сила, яка за самою природною сутністю тяжіла до спільності інтересів, рівноваг у соціальній і державно-політичній системі права, у якій кожен громадянин, кожна суспільна верства й етнічна група з однаковим успіхом могла самоусвідомитися й самореалізуватися.
…Ниділи 15 віків у рабстві,
Бо не було у нас єдності.
… І се одречемось од злих діянь наших
І прилучимося до добра.
Се бо рабів відпустимо, обнімемося,
І скажемо, се зробивши:
Се бо нас знаєте: як розумом усвідомили, –
Так і подбали, як уміємо.
А се таємниця велика, як і Сварог,
Перун і Світовид – ті обоє удержані в небі.
А з обох боків їх Білобог і Чорнобог б’ються – так ще в докиївсько-руський державний період праукраїнський етнос виражав ідею єдності як основи самореалізації. Ідею єдності як філософію серця, цілісність якої складали засади етнопсихологічні, державно-політичні, суспільно-духовні, культурно-естетичні. Правові й етичні –в цілісності. Патріотичні–як синтезуючі всі помисли й діяння, буття і свідомість етносу. Цю філософію реалізували в державотворенні великі князі–Аскольд, Ольга, Святослав, Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Галицький, митрополит Іларіон і єпископи, хоча частина з них, зауважимо, була й непраукраїнського етнічного походження, але й вони не могли не піддатися силі впливу могутнього етносу, його сакральній волі. Невідпорно діяла багатовікова культурна, мовна, мистецька, релігійно-філософська традиція, енергія єдності.
І не випадково Богдан Хмельницький перед битвою у Жовтих Водах закликав боротися «як сармати», а пізніше полякам і московцям ставив вимогу бачити козацьку державу (Запорозьку Січ і Гетьманщину) не інакше, як у кордонах великої України: лівобережної і правобережної, з Кримом і Закарпаттям, з тими землями і людьми, що насичені духом єдиного народу. Цю вимогу ставитимуть І.Виговський і П.Дорошенко, І.Ма-зепа й П.Орлик, українські найвищі церковні ієрархи, які, до речі, стоячи на позиціях єдності, віри, суверенітету, не погоджувалися на царські вимоги на Переяславській раді (і пізніше).
І тут важливо наголосити: спільноту творить спільна природа, ідентичний спосіб життя (побут, житлобудування, виробництво, засоби оборони, традицій культури, універсально–мова), але не можна применшувати духових чинників. І закономірно, що новий етап відродження народу Л.Баранович пов’язував з вірою та мечем не лише лицарським, а й Мечем Духовним, гранями леза якого вважав Слово і Віру, Пам’ять і Волю, Помисли і Дії, онтологічні пророцтва – як енергію заклику до творчості, внаслідок якої вибудовується «світ яко дім». З часом О.Довженко плануватиме створити епопею «Українська Хата», маючи на увазі Хату як всеукраїнський Дім у його історичній парадигмі.
Звідси й кредо К.Транквіліона-Ставровецького: «Пізнай себе самого, як ти єст так дивное і розумное створіння кшталтом і образом Божим» [7]. Пізнай світ у його повноті–в цілісності як єдності протилежностей: тіла й душі, бажань і діянь, оскільки «тіло–видимое от землі; душа–невидимая–от небес. И прято єст чоловік і світ, і тьма, небо і земля, ангел і звір» (аналоги традиційним Білобогу і Чорнобогу). Така ж дуалістична природа й життя – як єдність свободи й неволі, добра і зла, життя і смерті. А тому необхідні як самопізнання та самотворення, так і пізнання та творення бажаної дійсності.
Так неминуче з’єдналися помисли, діяння, долі села і міста, урядової і церковної еліти, а дієвим інтегратором Волі народу стало козацтво. І так же неминуче мали з’явитися Пилип Орлик і Григорій Сковорода – як символи відродженого до суверенного життя народу – тепер уже української нації.

ІІ. Доля. Перспективи

VІІ
 Національна ідея генетично запліднюється іще у філософії та вірі роду, котрий тяжіє до таких  універсальніших єдностей, як плем’я і етнос, при цьому родове начало еволюціонує в етнічне, а згодом – в національне.
Цілком очевидно, що до вічних категорій відносяться рід і етнос, а найуніверсальнішою формою – феноменом єдності – стає нація, бо вона генерує в собі ідею людини, «модель» суспільства у їхній єдності з природою, мовою, культурою, вірою, філософією; універсальність всієї життєдіяльності і всередині нації, і в її співвіднесенні з пам’яттю історії, міжнародним досвідом та виконанням власної (визначеної трансцендентно) історичної місії.
Закономірно, що вершиною духовного саморозвитку (в ланцюгу народна самосвідомість – мова – вірування – фольклор – міфологія – літописання – історіософія – народне право – мистецтво – філософія) української нації стає життєтворчість Григорія Сковороди як синтез самосвідомості і самовідтворення (як системи) та самореалізації українства, яке домінантами цілісного самобуття і самосвідомості мало: пізнання Всесвіту, Природи як усієї цілісної матеріально-духовної сутності Макросвіту; самопізнання Людини (мікросвіту) як питомої краплини безмежного океану; реалізації того пізнання й самопізнання у Слові і Ділі всіх внутрішніх енергій та волі до життя, добра, краси і вічності, вершиною чого, як і для авторів «Велесової книги», «Літопису Аскольда», «Повісті минулих літ», «Галицько-Волинського», Густинського та «козацьких» літописів, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та митрополита Іларіона, Чернігівської філософсько-релігійної школи Л.Барановича, К.Транквіліона-Ставровецького, Д.Туптала, історичних пісень та народних дум, «отця вольності» Богдана Хмельницького, є ідеал свободи і суверенітету (внутрішнього і зовнішнього). А в цьому зв’язку – метод самопізнання, самоідентифікації та самоутвердження (в образі нової – «внутрішньої» – людини).
При цьому важливо, що Природа і Батьківщина для Г.Сковороди – це не тільки єдина й оригінальна система фізичних тіл та явищ, а Терен –  метафізичне та етнопсихічне коло цілісного саморозвитку у вічності (що переконливо показано у працях В.Сніжка («Нариси з психоетнічної екології України»), Т.Кононенка («Г.С. Сковорода – приятель мудрості українського Терену», «Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії», «Парадигмальні виміри історично-філософського дослідження. Трансформація принципів») [8], В.Крисаченка («Світоглядна парадигма ХХ ст.: український внесок»  //Українознавство. – 2008. – №1).
Отже, предтечі розглядали національну ідею через аналіз і окремих її проявів (форм як граней кристала, кольорів веселки), але всю сутність ідеї не зводили до тих окремих «граней» і «кольорів», часткове – до цілого (що нині стало мало не нормою), не членували цілісної сутності як універсальної системи.
Національна ідея мислилась як концепція єдності сформованих у цілісному часопросторі буття-свідомості народу концептів: почуттів, мислення, життєдіяння, світосприйняття і світорозуміння, аналізу, уявлення і пророцтва, свідомого й підсвідомого, предметно-досвідного діяння і творчості, зведення й функціонування Дому-Храму, що стоїть на Землі, а задивлений в Небо, – у світлі етно-природного та гуманістичного ідеалу. Як синтез воль усіх окремих членів суспільства, психічно-вольових настанов і устремлінь, спрямованих до одного центру – до Серця як світового Розуму (й Ладу). І тому до феномена Я – самобуття етнонації, існуючої в безкінечному процесі руху від початкових (людина – сім’я – рід) до найвищих, найдовершеніших Форм Буття – Свідомості, питомою клітиною яких є Нація.
У громадянському житті національна ідея поставала як енергія єдиної, природної материзни, волі і психіки, самосвідомості, самовідтворюваності й вічності нації – в житті як людино-, родо-, етно- та українознавство – у мисленні (для М. Максимовича, І.Франка, Б.Грінченка, М.Грушевського, В.Вернадського, С.Єфремова, Г.Ващенка, Д.Донцова – як «політика і філософія держави»).
«Сиджу і списую Сковороду», – зазначав Т.Шевченко, маючи на увазі не писарський процес, а мислительно-образний, творчий, світоглядно-етичний, що спонукало великого аналітика-митця й пророка звертатися не лише до мертвих (віджилих поколінь) і живих, а й ненароджених – тих, що (як «мертві душі» М.Гоголя, «кирпогнучкошиєнкови» самого Т.Шевченка) ходили по українському Терену, однак українцями, життє- і духо-, мово-, культуро- та державотворцями не були.
Т.Шевченко не міг народити націю (це – процес тривалий у часопросторі), а розбудити – міг і розбудив; тому зміцнив її у внутрішній приглушеній енергії – філософії та вірі у своє самодостатнє, велике призначення й тим натхнув на нове піднесення енергії тих, хто був дрімаючим вулканом-нацією і кому заповідав: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю», бо лише «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тому «Борітеся – поборете!». І хоч українську націю і в майбутньому постійно терзали й розпаювали на шматки Російська та Австро-Угорська імперії, інші сусіди, духовно труїли й розстрілювали, обезголовлювали на рівні еліти, винародовлювали етнічною мішаниною, демографічною деетнізацією, нищили геноцидами і чорнобилями, інформаційними блокадами й фальсифікаціями, вбивали самосвідомість «інтернаціоналістсько-інтерглобалізаційними» ідеологемами та провокаціями, – вона, українська [етно] нація завжди була (хай і дрімаючою, у вулканічній зачаєності), є (і в закордонних широтах) і буде. Бо наснажена нездоланною (у тому числі й трансцендентною) енергією та свідомістю своєї органічної цілісності зі Всесвітом і Вселюдством, вагомості активної місії в розвитку загальнолюдської цивілізації і культури.

VІІІ
«Людство стоїть на порозі третього тисячоліття. З чим ми увійдемо в нього, – ставить питання В.Крисаченко, – і чи увійдемо взагалі? Яке майбутнє очікує людство і кожного з жителів Землі?» [9, 76].
Таку проблему актуалізує ХХІ ст. в системі Природа – Людина (Людство) – Цивілізація – Екологія (природи й душі людини). І не тільки у сфері практичної діяльності, а й у сфері мислення, у тому числі – у сфері теоретичного (аналітично-системного) мислення, що на перший план висуває, як наголошує Т.Кононенко, проблему «парадигмальних вимірів історико-філософського дослідження. Трансформації принципів».
«Сучасне середовище історико-філософських досліджень в Україні, – пише він, – перебуває на порозі кардинальних змін, які в історії розвитку наук отримали назву «наукової революції» [10, 72–75], або – проблеми нового типу світоглядно-мислительної парадигми, відповідної викликам ХХІ ст.
Трансформації принципів має зазнати й теорія пізнання національної ідеї, її кореляція відповідно до нових знань та сцієнтичного розуміння і трактування, а також адекватної практиці інтерпретації.
Тому ще раз зупинимось на еволюції принципів та рисах теорії і практики української національної ідеї до Григорія Сковороди і Т.Шевченка. Це тим важливіше, що ХХІ ст. оголило прикру реальність: ми й досі недостатньо знаємо еволюцію Буття – Свідомості – Самосвідомості нашого народу і особливо – у їх праглибинах. Це фіксується у книзі «Державницька Ідея Давньої Руси-України» (К.: Смолоскип, 2007) Р.Іванченко, і на рівні історичної факто- та історіографії й історіософії, зокрема – в плані наукового показу праплемен і державних утворень на Терені історично давньої Української землі (у тому числі й слов’ян загалом і українських праслов’ян зокрема, гунів і готів, скіфів і сарматів, кельтів (галлів) і навіть русів; більше того – племен і їх шляху до єдності чи до повної диференціації в Київській Русі (розділ «Навколо Кия, Києва і Київської держави»).
Причина – в недостатній вивченості (а то й свідомому перекрученні) реальних процесів, фактів, ідей, особливо в глибинах життєдіяльності праукраїнських племен на нашій землі до ІХ ст. нової ери, надто – у воістину лукаво побудованих лабіринтах наукової та антинаукової методології.
В основі цього – і цілеспрямоване маніпулювання відомими фактами в інтересах московської держави (месіанської ідеї про її особливу, домінуючу, загальнолюдську роль з її ідеологічним ядром: Москва – не місто, держава чи народ, а феномен, покликаний вказувати шлях і форми розвитку всім іншим народам, кладучи в основу: не «я – де є Росія», а «де я – там і Росія», а тому практично усуваються національні критерії і межі свого буття та підносяться на щит idee fix постулати політичного космополітизму й «інтернаціоналізму» до ХХ ст. включно й «інтерглобалізму» на сучасному етапі) та інших окупаційних імперій-сусідів, котрі завжди діяли в своїх інтересах. І особливо вагомим чинником – причиною незадовільного стану вивчення та інтерпретації і сутності, і джерел та етапів розвитку національної ідеї стала методологія підходу й критеріїв пошуку та розкриття сутнісних граней проблеми.
Кореневим знову стає конструювання схем еволюції, а не виведення їх внаслідок всебічного вивчення реальних процесів (зокрема: коли археологи й археографи бачать сферу лише своїх професійних меж дослідження; геологи, петрографи – лише своїх; антропологи – своїх; космологи і географи – своїх; релігієзнавці, культурологи, мовознавці, філософи – своїх; політологи, психологи, демографи – своїх),  на жаль, мало дотичних до інших, навіть органічно суміжних чи й прямо перехресних та органічно споріднених.
Так, дослідники праісторії (зокрема Мезенської стоянки, Кам’яної Могили, трипільської культури, цивілізаційно-культурних феноменів і формацій пізніших епох Сходу, Півночі, Півдня України) настійливо зазначають: необхідна інша парадигма мислення й методології та методики шукання і висвітлення істини і, передусім, – не диференційованого, а комплексного, системного, наукового досліду, аналізу, сцієнтизму, а відтак і прогнозу, а то й пророцтва щодо грядущого. Бо ми нерідко послуговуємося більше романтично-патріотичними візіями щодо минулого у його цілісності, ніж науковими принципами, оскільки не використовуємо належним чином не тільки здобутків вітчизняного й зарубіжного історієзнавства, а й методів археологічних, лінгвістичних, антропологічних, етнопсихологічних, релігіє- і культурологічних аж до медієвістичних та технологічних, порівняльно-аналітичних, оскільки нам бракує і знань, і технологій, а то й бажань займатися реальними артефактами та свідченнями світової науки. Наслідок – «відкриття» навіть цілих держав, які мають докорінно змінити уявлення про реальну картину й перспективу світу. Гіпотези оголошуються аксіомами.
А тим часом  не тільки санскрит, як те показує С.І. Наливайко, а й реальне земле-,  природо- та етнознавство розкривають свої секрети в дивовижно переконливій і, дійсно, навіть романтично-заманливій, однак опанованій нами лише частково формі. Особливо коли йдеться про джерелознавство (а це пам’ятки і писемної, як показує Я.Калакура («Українське джерелознавство»), і матеріальної культури) зарубіжне та вітчизняне найдавніших часів.
У видавництві «Софія-Оранта» 2007 р. вийшла книга «Образ України у світовій культурі: природні та духовні виміри» В.Крисаченка. «Основний зміст антології, – зазначає авторитетний дослідник, – визначається її темою: природа і людність України в пам’ятках  світової  і  національної  культури». В ній – принципово новий підхід і за метою, характером, а відтак і за методом, масштабами дослідження: оприлюднюються джерела від найдавніших закордонних згадок про людність української землі до пам’яток природокористування від Ярослава Мудрого, часу Гетьманщини та праць Д.Яворницького, Є.Чикаленка, М.Шарлеманя, Є.Лавренка і, звичайно ж, В.Вернадського.
Зрозуміло, що це незмірно розширює часові межі бачення не лише процесу розвитку, а й мислительного часопростору. «Характер текстів визначається, – наголошує В.Крисаченко, – насамперед сучасним тлумаченням самого відношення «людина – довкілля»… Тексти підбиралися, виходячи з критерію, наскільки вони стосуються тієї геополітичної реальності, котра нині іменується Україною, і наскільки вони висвітлюють взаємини людини з довкіллям. Інакше кажучи, всім іншим можливим критеріям – мовним, політичним, етнічним, релігійним, антропологічним тощо, укладач віддав перевагу показнику субстанційному, земному».
Мета визначила спосіб і метод висвітлення образу України. «За ним відокремлювалися джерела, які містять інформацію саме про цю землю», – зазначає далі В.Крисаченко. Але ті окремі факти вичленовуються з величезного огрому світового процесу – країн Єгипту і Греції, Скіфії та Сарматії, Риму й держав усієї Європи. Як наслідок – широка, багатоаспектна, різноджерельна, але однонапрямна панорама, бо її серцевиною постає Україна – її земля, людність, культура, незмінна у віках суб’єктність і загальнолюдська роль та місія.
Системний, цілісний аналіз дає змогу бачити Україну зсередини і зовні, а тим самим – простежити, як часом у суперечливому, важкому, драматичному, а то й трагічному наслідками процесі формувалася домінанта української етнодуховності, закономірно скристалізована в етно-національну ідею: філософію Буття, свідомості, життя і смерті, добра і зла, рабства й свободи, світової ролі й місії, зрештою – сутності людини й етносу та нації. Подібну ретроспективу розгортає і праця «Історія Криму від найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст.» В.Крисаченка.
Здавалося б – вужчі межі дослідження у працях «Духовна культура українців Буковини», «Етнографія Буковини» Г.Кожолянка, «Кам’яні старожитності Космача» та «Терношорське скельне святилище в Карпатах» М.Кугутяка. Проте вирішує долю праці знову точка зору дослідника: він, подібно автору праць «Нариси з психоетнічної екології України», «Шлях», «Брама» В.Сніжку, прагне відкрити таємниці нашого Буття в світовому процесі як категорії єдності часопростору і почуттів, релігії та філософії, етики і життєтворчості на матеріалі, здавалося б, абсолютно недостатньому для широких узагальнень – скельних святилищ на Терені Гуцульщини.
Однак згадані автори знову вирішують принципи методології і методу: «Дослідження культових каменів становить складну наукову проблему, адже вони є специфічними видами пам’яток. Їхнє вивчення потребує нової комплексної методики досліджень, яка поєднувала б порівняльно-типологічні підходи зі спеціальним інструментарієм різних наук, враховувала б особливості кожного конкретного об’єкта зокрема. Етнокультурна, часова, функціональна, технологічна інтерпретація пам’ятки неможлива без ґрунтовних археологічних, етнографічних, топонімічних, петрогліфічних, епіграфічних, фольклорних досліджень» [11, 8]. Ось чому М.Кугутяк, як і Г.Кожолянко, глибоко студіює праці вітчизняних і зарубіжних дослідників (минулого і сучасності), враховує реальність не лише самих скельних святилищ, а й природного середовища, культових, знаково-мистецьких знань і символів, дослідження подібних історіографічних зарубіжних пам’яток, – і тоді постає і матеріальна, і ду?хова та духо?вна  характеристики  дивовижно  відкритих  і  таємничих  святинь  далекого минулого, підводячи від окремого (кам’яних старожитностей Космача та, зокрема, Лисини Космацької, Каменя Довбуша, Греготу, Говерли) до найширших узагальнень стосовно еволюції не лише гуцулів (галичан,  буковинців,  закарпатців)  в   історії українського етносу та нації, а й самих етносу та нації.
 Виходить, що й «каміння» говорить та здатне розкривати глибини нашого вірування й світогляду, природознавства й космології, виключно праукраїнських і типологічно вселюдських напрямків генези народів, у даному разі – Єгипту, Греції й Риму, шумерів і галлів та кельтів, прикарпатців та британських платан. Яскравий доказ тому – малюнки астрономічних «обсерваторій» вітчизняного святилища на Лисині Космацькій та в Стоунгенджі: вони відбивають типологію і рівень пізнання і Всесвіту, і Землі, а також, що особливо важливо, прямий зв’язок між еволюцією природи, людського життя, віри і знання та внутрішньої природи етносу.
Подібно до В.Вернадського, В.Даниленка, В.Барана (про витоки, походження українського народу), В.Сніжка, Г.Кожолянка, В.Крисаченка,  С.Наливайка дослідники виявляють: у виникненні та розвитку самосвідомості етносу (згодом – нації) відіграють роль і трансцендентні чинники, однак особливу роль – щодалі, то все відчутніше – відіграє природа з її системою вірувань, мова, культура (комплекс традицій), держава. Надто вагомою, найперше, постає коренево-символічна реальність – природа. Вона являє собою феномен сутності як метафізичної, так і живої – говорящо-психічної, духовної та етнотворчої. Саме природа творить Терен – окрему біопсихічну субстанцію в системі Ойкумени, що в безмежжі всесвіту зумовлює і симфонічність з усією безмежністю світобудови, і самодостатність та суверенність цієї частини космічно-земної цілісності, а разом з тим і відповідної їй родо-етно-національної трансцендентності. Еволюція зумовлює формування нероздільності певної людини (роду) і певної природи. Відчуття єдності між ними наснажує енергією розвитку; а розрив сигналізує перспективу взаємовідчуженості й розпаду, часом й неминучої загибелі етносу (а їх загинуло тисячі).
Паралельні дослідження показують: зміни в екосистемі викликають відповідні зміни не лише в Бутті, а й у Свідомості людей. Подібно до того система духу етносу (роду, нації) зумовлює і долю природи: вони можуть зазнавати загрозливого збідніння, а то й катастроф.
На західних землях українського терену постає свідком 500-тисячної часо-просторової культурно-цивілізаційної форми існування стоянка Королеве. Неподалік – знак того, що на нашій території знаходиться центр Європи. А паралельні дослідження Мезенської стоянки і Космачівських матеріально-духовних святинь, яким по 20 тисяч років, як і Кам’яної Могили, трипільської культури, пізніших формацій, незаперечно свідчать, що сюди сходилися до нашої землі магістралі з усіх широт світу, і звідси ж – у безмежний світ; магістралі віри й світогляду, освіти й науки, духово-культурного осягнення сутності всіх форм буття. Саме природа породжує Богів і Героїв, ідеали добра і зла, гармонії чи дисгармонії душі людини (Білобога і Чорнобога), ідеал гармонії суспільного життя, закону і права.
Природа породила й ідею (еліксир життя) етносу (а згодом – нації): його характеру й долі, окремішності і зв’язаності з іншими, тієї могутньої енергії самопізнання й самотворення, яку називаємо ідеєю самостійності, патріотизмом.
Нині український етнос є реальністю всієї планети, але без рідної природи він асимілюється обставинами й усе більше втрачає питомі біопсихічні, мовно-культурні орієнтації та риси. Природа – Земля і Небо, тварини й рослини, ріки, моря і гори, наземні й підземні простори, заселені живими організмами, наділеними дивовижною силою пристосування завдяки не лише відчуттям, інстинктам, а й розуму, сконцентрованому досвіду мільйонів років, закодованих на вічність, безсмертя, зумовлює і зміст існування живої субстанції (у тому числі вселюдства, етносів, людей) та безмежно різноманітних форм життя (поселень, знарядь і культури виробництва та праці, зброї, засобів пересування, навіть систем інформатики, літаків, машин, кіберсистем), у тому числі людських популяцій та громадсько-державних утворень, культури й мистецтва народів. Природа породжує й мову етносів, мову полів і лісів, річок, морів і гір, земних і небесних широт, каміння й курганів, форм праці та культури й мистецтва.
Мова – це її внутрішній лад, зумовлений і структурними змінами самої мови, і структурою природи: вона породжує певний тип світосприйняття і світорозуміння, релігії, філософії, мистецтва. Природа Африки чи Ісландії, гір, низин чи пустель може породити лише відповідну їм мову. Не гіршу чи кращу за інші, а саме – відповідну. Природа диктує і духовні потяги та інтереси. Євреї будували Вавилонську башту, китайці – стіну, а українці – Змієві вали. Є мистецтво по-своєму одногранне. Українська природа – універсальна: звідси й універсалізм праці, інтересів та характерів людей, обрядових і календарних мистецтв – як синтезу елементів мелосу, живопису, музики, театрального дійства («А ми просо сіяли», «Лісова пісня»), архітектури й гімнів, поезії, комедії, драми, лірики й епосу в органічній сув’язі з елементами релігії і філософії, пересторог і пророцтв. А як наслідок – фізичної структури, біопсихіки, ментальності українського етносу, як і відповідної йому державно-правової структури.
Ще з найдавніших епох українське звичаєве й державне право ґрунтувалося на врахуванні особливостей землеробства і «поля» з їх нахилом то до упорядкованої осілості й вірності заповітам богів (природи) і батьків, то до сваволі кочовиків (образно – Каїнів і Авелів), а відтак – державна структура у формі єдності гілок: віче, князя і боярської думи (і так аж до Гетьманщини ХVІІ й початку ХХ ст., як і нині, коли маємо Президента, уряд, Верховну Раду з народними ідеалами рівності, справедливості, демократії, безмежної – аж до сваволі – свободи).
В українській природі характерів нероздільні аналітичні й художньо-образні начала, симфонізм, раціоналізм і філософічність, елегійність і героїка, сентименталізм і жорсткий прагматизм, корисність і краса. А найвищий ідеал – суверенітет і свобода людини та Батьківщини. Він визначав зміст та лад фольклору й билин, казок про зміїв і богоборців та історичних пісень і народних дум, літописів і релігійних статутів, зрештою – національно-визвольних революцій, козацьких діянь і літописів, гайдамацьких повстань [12] та безприкладних жертовністю подвигів героїв УПА, «Конституції» Пилипа Орлика та «Кобзаря» Тараса Шевченка, – усіх тих чинників, що й сформували упродовж тисячоліть українську етно-національну ідею.

ІХ
Ось цей весь комплекс історичної практики та духовно-мислительної діяльності поколінь і знайшов найповніший вияв та вираз у діяннях Богдана Хмельницького та у слові геніального речника народу, симфоніста й універсаліста Григорія Сковороди, а згодом – у діяннях і творчості Івана Мазепи й Пилипа Орлика, Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Михайла Максимовича і Миколи Костомарова, Маркіяна Шашкевича, Михайла Драгоманова й Пантелеймона Куліша, Бориса Грінченка, Івана Франка, Лесі Українки, Михайла Грушевського, Миколи Міхновського і Володимира Вернадського, Симона Петлюри і Володимира Винниченка, Івана Огієнка і Андрія Шептицького та їх послідовників.
Сам Г.Сковорода визначив код своєї життєтворчості як єдність Макросвіту (Природи), Мікросвіту (Людини) і Біблії (Слова). З огляду на фіксацію Біблії, Г.Сковороду оголошували речником «опіуму для народу». Але то була кричуща вигадка: видатний філософ, поет, народний педагог не був поборником релігійного світобачення в його вузькоконфесійному наповненні, а тим паче фанатизмі. Конкретно щодо реальної Біблії, то він захоплювався в ній жертовною долею та етикою Христа, ревним же пропагандистам її, які пропонували Г.Сковороді стати «стовпом віри і церкви», іронічно-саркастично відповідав: «Хватить і вас, стовпів неотесаних».
Г.Сковорода був сином козацького стану і речником його оновлюючої людину, суспільство, державу ідеології. Не випадково писав: «А мій жереб з голяками да Бог мудрості вділив» і підносив хвалу «отцю вольності» Богдану Хмельницькому. Глибоко народний мислитель, він увібрав у душу скрижалі багатовікової етно-національної життєтворчості, у тому числі й ду?хової та духо?вної. І тому був, як і все українство, не правовірним язичником, а пантеїстом, прибічником космічно-гуманістичної концепції світу, людини, прогресу; не засліпленим одномірною «правдою» християнином, а виразником світової (насамперед – європейської, яку добре знав) просвітительської традиції та новочасної світоглядної парадигми, яка в центр діяльності розуму й серця ставила людину і націю, природу і мову, пізнання й самопізнання в ім’я виховання – творення нової («внутрішньої») людини, яка в центр життєдіяльності ставить енергію Сонця-Серця.
Розум (раціо) аналізує і диференціює; серце – симфонізує і через інтелект інтегрує почуття й помисли, диктує енергію людяності та волелюбності, правди, справедливості, осягнення істини та ідеалу щастя. Лев Толстой не випадково поставив Григорія Сковороду в число 13 найвидатніших філософів-педагогів:  український   мислитель   враховував   усі  світові  виховні концепції і тенденції і в дусі тих інновацій розвивав воістину українську гуманістичну парадигму. Його філософія була спрямована на самопізнання й самотворення новочасної української нації, деміургом і наріжним каменем світогляду та волевияву якої стало козацтво – носій національно-державницької ідеології та єдності усіх верств суспільства.
Історія непідкупна: віче завжди було волевиявом голосу суспільства, але,  коли на чолі держави стояли сильні, талановиті вожді (князі чи гетьмани), була сильною і Україна. Приходили галасливі псевдодемосфени  – і вона руйнувалася. Тому ще із часів Київсько-руської держави серцевиною державницької ідеї була ідея єдності всіх сил суспільства, у цей час – молодої нації. Г.Сковорода поставив в основу ідеалу єдність на рівні душі (серця), яку підносила вся багатовікова традиція, яскраво виражена ще Володимиром Мономахом у «Поученні дітям».
Енергія Сонця – для Макрокосму (Природи) і енергія Сонця – для мікрокосму (людини), що інтегрується у Слові – найуніверсальнішому носієві всіх сутностей Буття і Свідомості Світобудови, а тому – у наймогутнішому деміургові єдності поколінь і епох в цілісності часопростору (Терену).
Хочеш мати щастя – пізнай і реалізуй себе справжнього, для себе і для всіх; хочеш стати справжнім – пізнай і виплекай в собі «внутрішню» людину, бо вона – носій субстанційного й структурно-формального, еволюційного переходу у ланцюгу народження – смерть – нове життя, тимчасове і вічне.
Так українська етно-нація піднеслася до божественного прозріння закономірностей Буття Всесвіту на рівні Духу. Тепер мав прийти аналітик і Пророк Діла. І він прийшов в особі Тараса Шевченка. Прийшов, коли Україна, розтерзана і колонізаторами, і внутрішніми носіями тенденцій гострої диференціації всередині, раніше об’єднана дією республіканського демократизму, рівності і свободи, замучена продажним панством – «рабами, підніжками, гряззю Москви» та інших імперій і зажерливих сусідів – поставала присипаним попелом вулканом.
Знову бачимо синтез кількох потоків носіїв етно-національної ідеї: поборників ідеалу могутньої Київсько-руської та Галицько-Волинської держав; народної філософії – релігії – мистецької творчості, вершиною якої були історичні пісні та народні думи; історіософської традиції від «Літопису Аскольда» та «Повісті минулих літ» до козацьких літописів; новопосталої світської, церковної, військової, освітньо-наукової еліти; виразників дійсно національно-народної (і змістом, і мовою) творчості в особі професури Києво-Могилянської академії; козацьких і братських шкіл; титанів етнопсихічної візії нового життя Івана Котляревського і автора знаменитої «Історії русів» – синтез волі до державного життя численних поколінь борців за свободу й загальнонародну єдність.
Прикметно: пишучи про загальносвітові події та процеси, літописці, князі, митрополити, єпископи (як автор «Слова про закон, благодать і істину» Іларіон, Л.Баранович, П.Могила, С.Косів), навіть цитуючи Біблію і славлячи той далекий їм світ природи, поглядів та звичаїв інших народів, думали й писали, подібно Г.Сковороді, П.Орлику, І.Мазепі, про інтереси та долю свого народу. Аналогічна картина – й у творчості І.Котляревського: беручи сюжет з «Енеїди» Вергілія, український автор думав і дбав не про імперський Рим, а про історію України, про долю дедалі нещасніших Терпилих («Наталка Полтавка») з чіткою настановою: «де общеє добро в упадку – забудь отця, забудь і матку, спіши повинність ісправлять», пам’ятаючи героїчний спадок минулого: де панує патріотизм, єдність усіх верств нації, самосвідомість покликання, й тому «дух Вітчизни де героїть, там сила вража не устоїть, бо дух сильніший од гармат». І Україна має відродитися як народ і держава! Як центр світової гуманістичної культури.
Т.Шевченко постав і вознісся до вершин національно-європейського олімпу титанів мислі й діла на схрещенні вершин національного Відродження. Але відомо: зернина пролежала в льодах Антарктики мільйон років, здавалося – життя припинилося, однак, коли її помістили у теплий ґрунт, вона проросла! Енергія світу є незнищенною. Незнищенною є і енергія етно-нації.
Символічно: всі корифеї до Т.Шевченка мали вітчизняну (а то й зарубіжну) найґрунтовнішу освіту. Т.Шевченко став незрівнянним ерудитом, аналітиком, мислителем і поетом, Пророком і Борцем за національно-державницькі ідеали, мов те Сковородинське зерно із стоколоса, що переборює смерть і дає нове життя, – трансцендентно. Ним вибухнула космічно-земна енергія, енергія Сонця – Серця – Слова, бо й етнос (а відтак нація) належить до феноменів трансцендентних. Відбулась самореалізація Народу в поетові.
Закономірно, що сутність національної ідеї для Тараса Шевченка склала система єдності історичної пам’яті, віри і життєвої волі; рідної природи, мови й культури; вселюдських масштабів інтересів та ідеалів, життєдіяльності. Давши світові трипільську й київсько-руську цивілізацію, «Руську правду» й Гетьманщину (одну з трьох найперших національно-демократичних держав Європи), Запорозьку Січ і «Конституцію» Пилипа Орлика, ідею і практику єдності соціальної та національно-визвольної революції (Хмельниччину і Мазепинщину), українство ще тоді вписало золотими літерами своє ім’я на скрижалі світової історії.
І прийшов переддень творення національних держав. Байрон, Гюго, Вольтер, композитори і художники Європи славлять народження феномену нової цивілізаційно-культурної формації, а водночас – образ борця за національні ідеали та інтереси – гетьмана І.Мазепу. Великий мислитель-просвітитель Й.Г.Гердер пророкує Україні (найосвіченішій країні Європи ХVІІ ст.) будучину новочасної Еллади.
І впала на Україну кормига рабства з волі Московської та інших імперій.
І прийшов Тарас Шевченко.
Прийшов син кріпаків, але козацького роду; речник фольклорно-філософських етичних й естетичних праглибин, але просвітлений найновішими здобутками європейської мислительно-мистецької культури; археолог і академік-живописець; аналітик і пророк; поет, прозаїк, драматург і педагог; незламний борець за рідну мову й освіту, за свободу і щастя усіх народів; за правову суверенну державу.
Національна ідея для Т.Шевченка не була сумою окремих теоретичних положень, а всеоб’ємною ідеєю Нації: її витоків, Буття і безсмертя. Ця ідея народжується з пізнання історії рідного краю від фольклорно-археологічних джерел природи («Живописна Україна») та мови («Знать, од Бога і голос той, і ті слова ідуть меж люде») і до Гетьманщини та Гайдамаччини – ще однієї спроби народу революційним шляхом відродити державу демократії і свободи. Гайдамаків атестували «разбойниками, ворами», а Т.Шевченко своїм ще першим геніальним твором «Гайдамаки» уславив їх як борців за Відродження України-держави й окреслив нову парадигму осмислення і трактування історії народу (не тільки Залізняк і Гонта творять структуру суспільства, армії, законів та управління і не лише козаки знову стають ферментом революції, а й «жінки в руках з рогачами пішли в гайдамаки»). Т.Шевченко бачить Росію і Польщу, Грузію і Чехію, Європу і США, а тому синтезує досвід (світський і церковно-релігійний) не лише України, а й інших народів, ставлячи перед співвітчизниками гамлетівське (для Т.Шевченка Шекспір був еталоном мислення і творчості, як і Лермонтов, Вальтер Скотт, Бернс – «не лише талановитий, а й воістину народний») питання: «Чи діждемося Вашингтона з святим і праведним законом?», категорично переконуючи: «А діждемось таки колись!».
«В ком веры нет – надежды нет», – ось максима й домінанта життєдіяльності, волі Т.Шевченка. Тому на чільну позицію він і ставить людей мислі та діла, віри у справедливість своєї боротьби та неминучість перемоги. А особливо – на виховання людей нової формації.
Для Т.Шевченка був абсолютним імператив творчості і В.Мономаха, і Г.Сковороди: необхідні люди істинної людяності, покоління «внутрішніх» людей, про що він пише і в «Тризні», присвяченій не лише княжні Репніній, а й усій уярмленій Росії, бо жити – це
Без малодушной укоризны
Пройти мытарства трудной жизни,
Изведать пропасти страстей,
Познать на деле жизнь людей,
Прочесть все черные страницы,
Все беззаконные дела
И сохранить полет орла
И сердце чистой голубицы –
Се человек!
І в цілій низці педагогічних творів, де постійно ставить питання: як виховати ту «внутрішню» людину: на основі національних традицій, гуманістично-волелюбних принципів, як Прометеїв («Кавказ», «Єретик»), чи в дусі проповідуваних концепцій «всезагальної людини» (типу «якогось французика чи куцого німця», котрий навіть нашу історію нам не розкаже). Отже, громадянина республіки, який зуміє відповісти на питання: «Звідки пішла руська земля, і хто в ній почав урядувати, як руська земля постала» («Літопис Руський»); «як світ створено?» та «що є людина?» (В.Мономах, Транквіліон Ставровецький, Г.Сковорода), і «нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Чого жадаєм?», – чи марнославного кирпогнучкошиєнкова, готового за шмат гнилої ковбаси, чини і статки продати навіть рідну матір, саму Україну?
Людина (народ) цілісного світогляду, гармонії почуттів і мислення, волі і діяння, буття і свідомості (жити як говорити, вчити), поезії і музики, живопису й театрального дійства, інтересу земного й «небесного», тимчасового і вічного – ось мрія Т.Шевченка, з огляду на що він і виховання, і навчання мислить у єдності, випускає для народу «Буквар» і планує написати та видати «Лічбу» (арифметику), географію, космологію та правдиву історію «моєї бідної Батьківщини», адже «ми ще свого народу по-справжньому не знаємо».
Для Т.Шевченка цілком очевидно, що людина – це її характер (як внутрішня сутність при визначенні мети, ідеалу життя і шляху до них: бажання й волі), вона формується всім обсягом національного життя, а нація також визначається її характером (життєдіяльністю, волею, метою, ідеалами, мораллю, етикою, соціальною і правовою культурою, здатністю боротися за свої ідеали, свій суверенітет), адже нація без характеру подібна до киселю, до того ж дуже несмачного («Близнецы»).
Так поєдналися компоненти досвіду, емоцій, мислення, творчості, діяння, за які Т.Шевченко провів десятиліття у засланнях і казематах, але гідно відповідав: «У нас нема зерна неправди за собою: ми просто йшли»; «Страшно впасти у кайдани, умирать в неволі, та ще гірше – спати, спати і спати на волі», тож «Борітеся – поборете!», бо поборникам волі «і Бог помагає»; пам’ятаймо: «В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», тому важливо і те, де жити, однак ще головніше – як: «Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні… Та не однаково мені, як Україну злії люди присплять лукаві і в огні її окраденую збудять…».
Так національна ідея інтегрувала в Т.Шевченка філософію – концепцію людини й природи, нації і вселюдства, соціального і національного поступу, мовного і культурного розвитку, віри, освіти й науки, свободи й суверенітету, прав і обов’язків, демократії і правопорядку, еволюцій і революцій, цілісності й вічності світу.
І це була вершинна парадигма всеєвропейської та й загальнолюдської свідомості і культури. Цивілізація одержувала перспективу розвитку на засадах нового світобачення і світорозуміння та ідеалу. Природно, що І.Франко велемудро зазначив: «Він був сином мужика – і став володарем у царстві Духа. Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком – вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій» («Присвята»). І не тільки для Росії. Для вселюдства.
Не випадково на відкритті пам’ятника Т.Шевченкові у Вашингтоні президент США Д.Ейзенхауер проникливо говорив: на нашу землю прийшов справжній українець і великий громадянин світу. Ми віддаємо йому нашу шану й любов. Однак я не хотів би, щоб ми зациклювались на думці, що робимо честь Тарасу Шевченку. Ще більшу честь зробив нам Шевченко, ступивши на нашу землю. Подивіться: він, молодий і красивий, стоїть на горбі Вашингтона, дивиться й бачить і Україну, і З’єднані Штати Америки. Бачить, як і колись, коли жагуче писав: «Чи діждемося Вашингтона?»…, бо сподівався мати святині й праведний закон демократії та свободи, людяності й справедливості у своїй коханій Україні.
Шевченко бачив, розумів і сповнював надбаннями гуманістичного світового Духу свою Батьківщину, але не менш палко і щедро він збагачував увесь світ скарбами своєї Вітчизни, розкриваючи красу природи й мови, матері й дитини, жінки, героїчних лицарів волі, досвідом боротьби за братерство й солідарність народів, за соціальну, національну, духовну свободу України. Він вчить і нас священним традиціям та законам життя, розпрозорює грядуще й сучасної цивілізації, дає їй надію…

Х
Для Г.Сковороди, згідно з народженим світорозумінням, символом безсмертя і вічності, душевності й мудрості був змій – у свою чергу символ кільця (кола), Сонця як енергії життя й цілісності та вічності Природи. Єдність смерті і життя, вічного відродження символізував і його колос, стебло якого тлінне, а зерно – життєносне, вічне. У ньому – код і душа людини.
Т.Шевченко прийшов як синтез мудрості, закодованої в тріаді Сонця – Серця – Слова попередніх віків, а пішов як предтеча Відродження, нових перспектив нації, як образ самої Нації. Він дав їй канон життя, віру в себе, у свою загальнолюдську історичну місію.
Символом пробудження нації-океану (що почув, як «реве та стогне Дніпр широкий», як грізно гомонять і доли, і гори, а головне – всі верстви народу, його елітна інтелігенція, нові когорти «козаків-гайдамаків») стало створення натхненного Т.Шевченком Кирило-Мефодіївського братства та інших політичних гуртків, організацій і партій та вихід у світ надиханої генієм і духом Т.Шевченка «Книги буття українського народу» М.Костомарова.
За цей маніфест національного відродження царизм жорстоко розправився з усіма причетними до нього, вважаючи його антиімперським і радикально ворожим. Він і насправді був продовженням еволюційно-революційної суспільної думки, об’єктивованої ще в універсалах Б.Хмельницького, І.Виговського, І.Мазепи, у працях Чернігівської релігійно-філософської школи, у «Конституції» П.Орлика та в «Історії русів», яку І.Борщак відніс до жанру історичних легенд, частина дослідників – до романтичних міфів, а О.Оглоблін – до історіософського жанру, хоча автори його – представники Новгород-Сіверського патріотичного товариства 80–90-х років ХVІІІ ст. – дбали не стільки про точність оприлюднюваних фактів, скільки про вираження духу процесу активізації національно-державницької самосвідомості українців – спадкоємців ідеалів Запорозької Січі й Гетьманщини.
У кожному погляді крилися зерна істини: в «Історії русів» насправді відбилися легендарні події та історичні постаті, під знаком яких ішло шукання й утвердження нової України. Багатозначним був і наголос на романтично-міфологічному підґрунті книги-жаги, оскільки відомо, що міфи структурувалися на двох концептах: того, як виникав і творився світ котримсь із прапредків, та того, яким мав бути новий світ. Це – світова традиція. Романтизм у ХVІІІ–ХХ ст. своєю сутністю сягав у глибини людської мрії і творення життя в світлі заперечення існуючої та творення майже ідеальної нової дійсності. Романтизм кликав до ідеалу, до піднесення гордої суверенної особистості в суспільстві свободи («Чайльд-Гарольд» Байрона або «Мцирі» Лермонтова), часом – у героїчно-легендарному минулому («Гайдамаки» Шевченка). Відповідна психоідеологія запанувала на грані перебудови дійсності в епоху науково-технічної революції, географічних відкриттів та соціальних і національних революцій. А відповідно до цієї реформаторської доби розквітнув і романтизм.
Нерідко його атестували як короткочасну хвилю нижчої категоріальності. Однак нагадаємо: не лише Д.Байрон під впливом романтичних ідей оспівав образ І.Мазепи як героя національно-визвольної боротьби та відправився допомагати італійським і грецьким борцям за свободу, а й опоетизували українського гетьмана-страждальця В.Гюго та Вольтер; йому присвячували свої твори композитори і художники. Романтизм став структуротворчою домінантою в європейській філософії і лінгвістиці, економіці й соціології та культурології, у правознавстві і навіть у шахах.
Загалом, романтизм культивував спогади і переживання минулого, підносив як особливо важливу проблему народну мову та психіку, яскраву, горду, суверенну особистість, органічно зливався з ідеєю свободи і, відповідно, – національно-визвольної боротьби. Т.Шевченко з цієї причини не зраджував прерогатив романтизму до кінця життя, а романтизм не полишав українську словесність, суспільну думку, народну творчість, навіть освіту й науку (у тому числі правознавчу) в усі епохи революційних піднесень і став ферментом української етно-національної ментальності.
Природно, що саме романтична школа запановує у харківських письменників, лінгвістів і філософів – шанувальників Фіхте, Шеллінга, Шіллера й Гете. З відвагою і мудрістю виходять на історичну арену Г.Квітка-Основ’яненко, В.Каразін, М.Максимович, П.Куліш, М.Гулак, М.Драгоманов, П.Житецький, О.Котляревський та М.Вербицький, Панас Мирний, Леся Українка, М.Лисенко, М.Старицький, М.Коцюбинський, а під впливом могутнього натиску національно-волелюбних сил та ідей на захист українства виступають  О.Радіщев, О.Герцен, І.Тургенєв, європейські митці.
Україна і українська справа стають міжнародною проблемою.
Про це мріяли і творці Кирило-Мефодіївського братства та «Книги буття українського народу».
Це була загальноєвропейська тенденція: за свою незалежність підносили голос молоді поляки й литовці, італійці й угорці, котрі 1847 р. здійснили свою революцію, на яку покладали великі надії українці, однак угорські державники виявилися дрімотними шовіністами. Без розуміння поставилися до українських змагань та надій і інші сусіди. Грубим напором відзначалися теоретики москвофільства: за лукавими лозунгами про федерацію вільних слов’янських народів під егідою їх «визволителя» – Росії – вони ховають справжні наміри: асимілювати інші народи. Побачивши це, К.Гавлічек-Боровський зазначив, що до Москви він їхав слов’янофілом, а повернувся додому чехом.
Ким і як бути? – вирішували й українці. «Книга буття...» стала відповіддю в дусі Шевченкової національної ідеї: Україна постала (як і в літописах) від правіків до найновішого часу, розглянута поетапно в усіх її внутрісоціальних і міжнародних вимірах, як феномен етно-національної еволюції і в співвіднесенні із загальнолюдською генезою. З наголосами: слов’янсько-українське плем’я прийшло у світ з волі космічно-земних сил і розвивалося як окремий і в той же час вселюдський феномен. «57. Племено слов’янське ще до прийняття віри (християнської. – П.К.) не йміло ані царей, ані панів і всі були рівні, і не було у них ідолів, і кланялись слов’яни одному Богу Вседержителю, ще його й не знаючи. 58. Як уже просвітились старіші брати греки, романці, німці, тоді Господь і до менших братів слов’ян послав двох братів Константина і Мефодія, і духом святим кропив їх Господь, і переложили вони на слов’янську мову святоє письмо і одправовать службу Божую постановили на тій же мові, якою всі говорили посполу, а сего не було ні в романців, ні в німців, бо там по-латинськи службу одправляли, так що романці мало, а німці овсі не второпали, що їм читано було». І бути б торжеству благодаті, але «60. Було два лиха у слов’ян: одно – незгода між собою, а друге те, що вони, як менші, переймали од чи старших до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське».
Тому й не почули закликів природно-божественних глаголів у дусі заповітів Т.Шевченка: «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю», подивіться на рай тихий, на свою країну – і ви переконаєтесь: кращої «нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину шукати доброго добра». І що ж знайшли? Та що принесли? «Великих слов велику силу» (отже – полову, – сказав би Г.Сковорода), а не істину, свободу, справедливість і щастя. Цього не було б, «коли б ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя», а то белькочемо, думаємо і почуваємо по чужому: «і ми не ми, і я не я» та гудимо навіть рідне сонце (і сходить не так, і світить не так). Що вже думати про Україну, про могутню Київську Русь (свою, а не привласнену чужинцями), про славні Запорожжя й Гетьманщину? А тим часом москалі оскверняють навіть могили «славних лицарів великих» та німець саджає картопельку навіть на Запорожжі, на могилах козацьких... «Доборолась Україна до самого краю: гірше ляха свої діти її розпинають», не задумуючись: «Які будуть жнива...».
Отож «схаменіться, будьте люди, діти юродиві...». Щоб здійснити самопізнання й піднятися до усвідомлення визначеної Проведінням історичної загальнолюдської місії України (як і кожного з нас), необхідно серцем сприйняти історичні (і героїчні, й трагічні) уроки Буття та Свідомості українства, виробити в собі любомудріє та однодумність, стати справжніми патріотами.
«Книга буття українського народу» переконливо нагадувала: «67. Польща була з поляків, і ричали поляки: «У нас свобода і рівність!» Але поробили панство, і одурів народ польський, бо простий люд попав у неволю, саму гіршу, яка де-небудь була на світі, і пани без жодного закону вішали і вбивали своїх невольників. 68. Московщина була з москалів, була у їх Велика річ Посполита Новгородська, вільна і рівна, хоч не без панства, і пропав Новгород за те. Що і там завелось панство, і цар московський верх над усіма москалями... кланяючись татарам і ноги ціловав ханові татарському бусурману... 69. І одурів народ московський, і попав в ідолопоклонство, бо царя своєго нарік богом, і усе, що цар скаже, те уважав за добре, так, що цар Іван у Новгороді душив та топив по десятку тисяч народу, а літописці, розказуючи те, звали його христолюбивим».
Чи того хочемо?! А якщо ні, то чому йде тими стопами частина й своїх «і мертвих, і живих, ненарожденних»? А тому множаться царі та пани, й міліє та кам’яніє душа людська, шириться зло, конають добро, мова й культура, запановує захланність невігластва, егоїзму, користолюбства, антипатріотизму... Гине надія на відродження державно-національної незалежності. Наслідок? Україні вже вкотре тешуть домовину та складають похоронні реквієми. Агонія і смерть? Ні! Падає стеблина, та проростає зерно. Такий закон Природи та сили енергії Сонця, Серця і Слова, волі уярмленої, але живої нації.
«103. Бо голос України не затих. І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх слов’ян, і почують крик її і встане Слов’янщина... 104. І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі Слов’янськім». У цьому суть: федерація, але вільних, незалежних держав, що її планували Богдан Хмельницький та Іван Мазепа, проектуючи союз семи європейських держав. І хай не вдалося завершити той план організаційно, ідея лишилася у ще масштабнішому обсязі й до сьогодні.
Заради державного суверенітету, з вірою у світлу, щасливу будучину й писалася «Книга буття українського народу», засвідчуючи: українська національна ідея виводила українську філософію, як і націю, на новий рівень почуттів, світосприймання й світорозуміння, мислення й діяння в усіх сферах буття народу: сімейно-родовому, батьків і дітей, суспільно-національному, конфесійно-державному, мовно-культурному, соціально-економічному, міжнародному, освітньо-науковому, етнопсихічному, ментальному, історичному, – до того ж в усіх часопросторових і еволюційно-революційних параметрах.
«Ще не вмерла Україна, і слава, і воля! Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля. Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці. Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці!» – це було вже загальне переконання, ідея нації, яка випливала з твердої впевненості: зло не може тривати вічно, бо ж «неситий не виоре на дні моря поле, не скує душі живої і слова живого, не понесе слави Бога, великого Бога» (Т.Шевченко). Це зробить вільна нація. Таким є всеосяжний закон природи.

ХІ
Цілком логічно, що на історичну арену мали прийти громади і партії не лише традиціоналістів, а й революціонерів, могутні титани праці і мислі М.Грушевський та І.Франко, й мала постати ера соціально-національних та культурно-духових і духовних революцій, ера торжества національної ідеї у формі суверенної Української Народної Республіки, що актом Злуки УРН і ЗУНР знову об’єднала (хай тимчасово) всі українські етнічні землі, а населення перетворила в народ.
І знову спрацьовує уже випробуваний механізм творення. Слідом за поезією, що од правіку першою прозирала в майбутнє й пророкувала раніше науки, релігії, філософії кореневі зміни в душі людини і свідомості суспільства, на гребінь всенародної хвилі самопізнання та реалізації ідеалів історичного самоутвердження виходять фольклористика й історіософія, а слідом за ними – етнологія, етнографія та антропологія, філософія, мовознавство, культурознавство, етнопсихічне порівняльне народознавство, і, що особливо важливо, не тільки у своїй професійній окремішності та специфічності, а й – і це все очевидніше – в системній взаємопов’язаності, в суттєвій та категоріальній українознавчій визначеності. Стає нормою і сам термін «українознавство» як визначення науки про Україну та світове українство, як аналог самопізнання й долі України.
Символічно: йдучи за Т.Шевченком, перший ректор Київського університету М.Максимович – біолог за освітою, натурфілософ за складом характеру (за працями якого вчилися в університетах Польщі, Німеччини, Франції) – публікує збірки українських народних пісень та пише праці про Київ і Київську державу, її князів, віче, про «Слово о полку Ігоревім» і його нерозривну традицію в українській художній культурі, відстоює ідею Київської Русі як держави не московсько-російської, а з усіх точок зору – автохтонно української. З глибоко наукових позицій у принциповій полеміці з москвофілом М.Погодіним М.Максимович переконливо відстоює пріоритет старокиївської держави київських князів, її еліти, української мови та культури.
 Відбувається всезагальна переоцінка історичної спадщини та сплеск осмисленого патріотизму, прикладом чого постає М.Гоголь – нащадок козацького полковника в армії Б.Хмельницького, російськомовний письменник, який вчував голос «крові землі» та духу поколінь. Він пропонує М.Максимовичу разом розвивати Київський університет, пишучи: «Тепер (9 листопада 1833 р. – П.К.) я взявся за історію нашої єдиної, бідної України» [13], і приходить до висновку: маємо бути разом з Україною! Наші почуття, помисли, діяння – «Туди, туди! У Київ! У стародавній, у прекрасний Київ! Він наш, він не їхній, правда ж? Там або навколо нього звершувались діяння минувшини нашої» [13, 93]. При цьому важливо жити і світовими проблемами, але не занедбати б свого (від В.Мономаха: «Чого не знаєте – вчіться, що знаєте – не забувайте» до Т.Шевченка: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте; і чужого научайтесь – й свого не цурайтесь»).
Наша історія не розкриває правди. Тому Гоголь пише: «Я до наших літописів охолов», даремне сподіваючись знайти в них повноту буття. Народ, «життя якого весь час складалося з рухів, якого мимоволі (якщо б він був навіть абсолютно нединамічним від природи) сусіди, розташування землі, небезпеки буття виводили на діяння й подвиги», маємо повернути до істинної пам’яті історії, все багатство якої від фольклору, народних пісень і переказів, билин і дум – до реально-правдивих наукових досліджень. «Начуваний, що в Києві відкривається університет. Туди ми маємо спрямувати наші стопи» – зайняти кафедри не чужинцями, а самі…
Гоголь вважав, що для українців фольклор, пісня були священним виразом буття від колиски до домовини упродовж віків. Могутньою симфонією історичного буття були київські билини і «Слово о полку Ігоревім», згодом твори молодої генерації, котра з ХІV ст. пішла в Європу, щоб піднести до рівнів могутності та розквіту свою Україну. Свідомо наголошуючи на україно-руськості (як «рутенський Демосфен» С.Офіховський, котрий писав: «Я русин, і цим пишаюсь, і про це заявляю скрізь»), вони – і П.Русин (Похвала поезії «До Себастьяна Маді»), і М.Гусовський («Пісня про Зубра»), і С.Пекалід («Про Острозьку війну»), і С.Кленович («Роксоланія»), і Д.Наливайко («На старожитній клейнот ясно світлих та вельможних князів Острозьких») – славлять у країнах Європи і в себе вдома свою прекрасно-славетну «Роксоланію», її героїчний, добрий, роботящий народ, його віру і мову, її вождів, підкреслюючи: в кожного народу були і є славетні імена. Не поступаються Ахіллам і Гераклам й українські мудрі звитяжці, шляхетні лицарі, як гетьмани Сагайдачний, Дорошенко, десятки інших. Цю традицію успадковують творці історичних пісень та народних дум, а на новому етапі – не лише митці бароко, І.Котляревський, Т.Шевченко, а й дослідники народних шедеврів.
Так, знов у фундаменті української національної пам’яті, духу, душі, у повсякденній та історичній діяльності народу – його творчість як вираз самосвідомості, віри, філософії, надій і сподівань, волі до життя й самоутвердження, зрештою – активної діяльності – боротьби, якщо колись із Зміями, Солов’ями-розбійниками, відьмами і злими мачухами, Чорнобогами, уособленнями інших земних і небесних стихій, то пізніше – з реальними носіями несвободи і зла: половцями, печенігами, монголо-татарами, турами-бусурманами, ляхами, москалями, своїми дуками-срібляниками.
Освіта й наука генерують той досвід: розгортають потужну виховну й пізнавальну діяльність козацькі й братські школи; традиції Києво-Печерського монастиря, шкіл тривіуму і кваріуму Київсько-руської великокняжої держави, Києво-Могилянської і Острозької академій продовжують і розвивають на новочасному рівні університети: Харківський, Львівський, Київський, котрі цілеспрямовано кладуть в основу єдність виховання й навчання, а в їх серцевину – домінанту українознавчої концепційності. За вищу мету ставиться формування національної еліти, у зв’язку з чим за відхилення від інтересів імперії російський цар навіть оголошує харківському професору В.Каразіну догану, але той демонстративно залишає засідання зборів. У цей процес включаються Кременецький, Ніжинський, Одеський ліцеї, в яких навчаються і зарубіжні студенти, нерідко – патріотично налаштовані. Проти них імперські режими ведуть непримиренну боротьбу. Націоналізм (як патріотизм) трактується найбільшим злом.
Та наступу нових ідей уже не спинити. Створюються цілі школи, змістом діяльності яких стає національно-патріотична проблематика. В Харківському університеті – це літературно-мистецький, філософський і мовний «романтизм». Він генерує і західноєвропейський досвід (теорію свободи Ніцше, Шада), але ґрунтується на вітчизняних реаліях і проблемах. Слобожанщина прокидається до усвідомлення свого козацького походження та, відповідно, своєї ролі.
На історичну арену виходять Є.Гребінка і П.Гулак-Артемовський, І.Срезнєвський і О.Потебня, чиї праці, особливо «Мислення й мова» О.Потебні, стають вершинним синтезом філософії знання, виховання, свободи думки і дії, професіоналізму й патріотизму, підводять до категоричного висновку: навчання – тільки рідною мовою! Бо мова – то феномен інтегрального засобу пізнання, почуттів, мислення, любові до своєї Землі як до Терену, що з’єднує сфери землі і неба, душі й інтелекту. Коли витісняють мову, породжену Тереном, то витісняють питоме світовідчуття й світорозуміння, ідеали, гуманізм, викликають відчуження дітей від батьків, поколінь від пам’яті історії, а це породжує духовну порожнечу, аморальність, зрештою – розпад і перевагу чужих мов.
Закономірно, що Г.Квітка-Основ’яненко, І.Срезнєвський, а згодом П.Житецький, Б.Грінченко активізують захист прав і ролі рідної мови, а видатний педагог К.Ушинський, подібно Т.Шевченкові та М.Гоголю, переконливо доводить: мова – це сама природа, людина, нація, доля її минулого, сучасного і грядущого. Тому навіть державу народ може відтворити, але «коли вмерла мова в устах народу, то вимер і сам народ». Тож якщо ми печалимося, втрачаючи одну людину, як же має здригатися серце при втраті цілого народу?! При розпаді цілісності всієї космічно-земної системи?!
Важливо, що діяльність у цьому напрямі активізують митці і вчені в усіх етнічних українських землях: М.Шашкевич з колегами – в Галичині, О.Духнович, І. Могильницький – на Буковині й Закарпатті, протистоячи шаленому натиску з боку імперсько-шовіністичного М.Погодіна і його однодумців-москвофілів. І так само важливо, що парадигмальна ситуація «дослід – мислення – патріотизм – дія» в Україні і в зарубіжжі (спочатку в Європі, а згодом і в США, Австралії, Бразилії, Канаді) зумовлює комплексність, системність, інтеграційність як національної ідеї, науки (українознавство), так і суспільної діяльності.
Так, М.Максимович, М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов, Б.Грінченко, П.Юркевич, П.Грабовський, Леся Українка, М.Старицький, корифеї українського театру брати Тобілевичі та М.Заньковецька, Г.Затиркевич-Карпінська, С.Крушельницька, О.Мишуга, С.Гулак-Артемовський, М.Лисенко, інші композитори, художники, В.Антонович, Т.Рильський, С.Рудницький, В.Туган-Барановський свідомо розламують вузькі рамки професійної діяльності, прагнуть поєднувати не тільки окремі сфери знання, культури, мови, мистецтва, а й творчу та громадсько-політичну діяльність.
На історичну арену виходять М.Грушевський та І.Франко, І.Огієнко та В.Вернадський, М.Міхновський, В.Винниченко і С.Петлюра. З’єднуються історія-філософія-ідеологія і діяльність на основі єдності ідеї і практики її втілення. При цьому національна ідея не зводиться до лозунгів і не завжди висловлюється в оголеній формі думки чи дії.
Національна ідея постає як філософія та програма творення національно-державної України.
М.Костомаров у статті «Дві руські народності» та І.С.Нечуй-Левицький у статті про світогляд українців здійснюють порівняльно-зіставне дослідження рис і характерів (менталітетів) українців та росіян. Вони не фіксують національно-державницьких акцентів (бо тоді їхні праці не побачили б світ), однак читачеві ставала зрозумілою принципова різниця між українцями і росіянами, зумовлена і природою, і походженням, і всім історико-державним способом життя. Поставала переконлива панорама-картина самобутності й своїх історично-природних прав та вимог, до того ж не «малоросів», а таки русів-українців.
П.Юркевич досліджує загальні закономірності розвитку логіки і психології, пізнання й виховання – світського і релігійного, але з усього випливає його викристалізована концепція: українці є творцями не лише свого суспільно-державного Терену, мови, культури, віри, а й самодостатньої «філософії серця» – найпереконливішого доказу своєї історичної самосвідомості та самодостатності, творчої енергії і потенції.
І це було принципово важливим. І досі деякі українські філософи вважають, що українська філософія зароджується хіба що в ХІХ ст., та «читають» історію зарубіжних філософських праць, не силкуючись диференціювати власне філософію (іменовану в Київській Русі любомудрієм) та історію філософії, а наші сусіди намагаються доводити, що українці – і не народ, і не держава, бо все у них – і походження, й історія, й освіта, й наука, навіть церква – усе те від них – «первородних» і «справжніх».
Насправді, коли з’явилася «Історія України-Руси», стало видно й сліпому: в часи розбудови Києва (а князь Кий жив у V ст. н.д.) наших сусідів не було ще й у «проекті» (і так – до ХІ–ХІІ ст.). Коли виникали Суздальське, Володимирське, Московське (ХІІ ст.) князівства, Київська Русь була вже однією із наймогутніших держав Європи, з якою вважали за честь поріднитися династії Візантії, Угорщини і Польщі, Данії, Швеції, Норвегії та Англії, Франції і Німеччини (у ХІІ ст. було зафіксовано понад 200 такого роду династичних шлюбів).
Повчальна історія і з генезою віри, релігії, церкви. І.Огієнко у працях з історії та проблем світогляду, мови, культури, державності – у статтях «Свята Почаївська Лавра», «Костянтин і Мефодій», «Чому уніяти так масово верталися до Православ’я», «Українська церква», «Українська церква за часів Руїни» – про вірування українського народу найдавніших часів на найширшому внутрішньому і міжнародному матеріалі доводить: наші пращури мали свою, тоді язичницьку, віру (зафіксовану у фольклорі) ще кілька тисячоліть до появи християнства. Нову віру знали прапредки, Кий і його дружинники. Артефакти засвідчують, що на нашому Терені містилися християнські святилища та символи (хрести) ще в ІІ–ІІІ століттях. Коли Кий 433 року на чолі 36-тисячної армії та флоту пішов на Константинополь і подолав його, ту столицю імперії і церкви оточували густі поселення, в яких були  й вихідці з нашої землі, котрі підтримували з нею постійний зв’язок. Князь (каган) Аскольд і його брат Дир, також подолавши Константинополь (у їх розпорядженні була 60-тисячна армія та 388 кораблів) і згодившись прийняти християнство, хрестилися на своїй землі, а потім і киян хрестили. Тоді ж, 860 року, з Константинополя до Києва прибув єпископ, і київсько-руська церква дістала канонізацію. 988 року Великий князь Володимир надав християнству статус офіційної релігії, і Київ став материзною східнослов’янського християнства, до речі, контамінованого з вітчизняним язичництвом.
Принагідно зауважимо: негація у ставленні до язичництва нічим не виправдана: так його атестували з позицій своїх інтересів представники нової (чужинської!) релігії, «забуваючи», що в дусі язичництва створений славнозвісний феномен еллінської, грецької та римської культур, а також нашої – вітчизняної – минулих століть. А «Слово о полку Ігоревім» зафіксувало контамінацію язичництва з християнством. Московське князівство за допомогою Золотої Орди формується як організм державний лише з ХІV ст. То звідки ж може взятися 1000-ліття християнства в Росії та ще і його канонізація? Відомо, що син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський (син татарки) викрав легендарну Вишгородську ікону і нею доводив легітимність своєї влади. Але до чого ж тут «первородство» та «канонічність» російської церкви? Віра, релігія, церква є взаємопов’язаними, але не рівнозначними. Віра – феномен індивідуальний, релігія – ідеологічно-масовий, а церква – політична структура, якою можна маніпулювати по-різному. Достатньо нагадати, що в московсько-російській церкві цар призначав навіть митрополитів і патріархів, постаючи, таким чином, богом-царем на землі [14].
Українці завжди мали свою віру, але, за умов імперської неволі, і самі ставали свідками антидемократичних (що було рівнозначне антинародним) змін у структурі їхньої церкви. І цілком логічно, що церковні ієрархи і могли служити нехристям-завойовникам, і виявляли ознаки безідейності, христопродавства та аморалізму, про що так яскраво писав ще І.Вишенський у своїх посланнях до живущих «в …лядській землі» єпископів та інших служителів церкви.
Не менш показова поведінка російської церкви (лукаво іменованої Українською (?) церквою… Московського патріархату) в Україні й тепер: вона веде агресивну антиукраїнську проімперську політику, втручаючись навіть у державно-політичні процеси в інтересах держави московської, граючи роль хамелеона.
І.Огієнко переконливо показав, що віра – це найсокровенніше етнодуховне явище, святиня, котра не терпить зовнішнього тиску, а тим більше політиканства і фарисейства.
На заміну своєї питомої віри нашим пращурам нав’язували чужосторонню релігію, звану християнством, але далеку від етики Христа. Це зумовлювало надзвичайно драматичні, а то й трагічні злами, і не лише в релігії та вірі, а й у національній свідомості та державному житті. Тому проблема віри є частиною загальної проблеми розвитку й утвердження української національної ідеї.
Краще підтвердження тому – життєдіяльність киянина митрополита Іларіона, митрополита Косіва (що не підписав Переяславської угоди), єпископів Л.Барановича і Д.Туптала, митрополита В.Липківського, А.Шептицького, самого І.Огієнка – ректора Кам’янець-Подільського університету, міністра освіти та вірувань, митрополита Іларіона, діючого в межах України, Європи, Канади в ім’я утвердження української державності, мови, церкви, культури, освіти й науки.
Яскравим прикладом є патріарх Філарет (Денисенко) – автор 7 томів проповідей і досліджень, мудрий і мужній борець за українську помісну церкву та незалежну державу й гуманістичне суспільство, який переконливо й послідовно доводить органічний зв’язок церкви й держави, а також віри й свідомості, моралі й етики, стану віри й національної самосвідомості суспільства, його здатності будувати і творити щасливе майбутнє на основі гуманістичного, демократичного, правового національно-державницького ідеалу.
І це – свідчення загальної тенденції на грані ХІХ–ХХІ століть, коли поборниками національної ідеї виступали особистості яскраві й багатогранні, а їхня життєтворчість стала еталоном системності, концепційності, універсалізму світобачення, інтересів, почуттів, розмислів, методів боротьби за істину та національно-державницьку перспективу. І не лише у сфері гуманітарно-соціальній.
М.Максимович заклав основи міжнаукового природознавства. Його відкриття у сфері методології продовжують інші природодослідники, зокрема В.Вернадський – геолог-кристалограф, творець теорії ноосфери та С.Рудницький – географ, що має світове ім’я, автор праці «Українська справа зі становища політичної географії» (Берлін, 1923).
Від аналізу геологічних порід, зсувів цілих континентів, вивчення морів і гір часу льодовикових наступів на землю В.Вернадський приходить до синтезу еволюційних процесів природи, людини, суспільства, що стає основою його теорії ноосфери, в якій особлива роль відводиться людському інтелекту, психіці, волі, універсальності мислення та прийняття стратегічних рішень. Президент Української академії наук, котрий має займатися всіма мислимими проблемами науки та освіти, підготовки кадрів, він знаходить час для написання глибоко аналітичної та проблемної праці «Українське питання в Росії» (Українознавство. – 2003. – № 4), в якій дає найвагоміший огляд взаємовідносин і перспектив розвитку двох народів; а водночас ставить настільки ж ґрунтовно осмислену проблему українознавства як «політики і філософії держави». Пізніше він з неменшою увагою поставиться до характеру розвитку СРСР як держави й суспільства, його еліти, яку за рівнем духовності поцінує нижче за середній рівень суспільства й покладе на неї провину за провали у Другій світовій війні.
Аналогічна картина й життєдіяльності С.Рудницького. Географ універсальних професійних знань, він також про вищу мету своїх досліджень писав: «Не одному здавалося б, що політично-географічні міркування про країну, яка поки що не має признаної політичної самостійності, яка позірно так недавненько виринула як політична одиниця, є зайві й неоправдані. Знаючи дуже низький стан географічної науки по цілій Україні й на цілому просторі давньої Російської імперії взагалі, не будемо дивуватися, коли хтось одверто закине нашим міркуванням непотрібність.
Та зробить це тільки той, що не знає суті модерного землезнання взагалі, а політичного землезнання зокрема  (тут і далі підкреслення наші. – П.К.). Нинішнє землезнання – це самостійна природописна наука про землю (яко своєрідну одиницю серед всесвіту) і її поверхню, з усім тим, що на цій поверхні находиться й стоїть у тісних взаєминах із цілістю землі і її поверхні. З цеї дефініції землезнання, яка добута з її історичного розвитку, стає ясно, що воно мусить мати три галузі: космічну географію, фізичну географію й біологічну географію. Ця остання – географія життя на землі ділиться на географію рослин, звірят і людей (фітогеографію, зоогеографію, антропогеографію). Частиною антропогеографії є політична географія. Вона займається досвідом і представленням взаємин поміж державним життям людства та землею.
Політично-географічні досліди над Україною може вважати безцільними й недоладними тільки той, що розуміє землезнання взагалі й політичну географію спеціально на старий лад…» [15].
Як тут не пригадати «Поучення…» В. Мономаха дітям з його вимогою знати: як світ створено (рослин, риб і тварин, небо і землю, планети і зорі, ріки і гори), і обов’язково – у зв’язку з пізнанням того, «що є людина».
За цим – багатотисячолітня історія еволюції пізнання фізичного й духовного, біологічного і психічного світів, зафіксованого ще у фольклорі з його первообразом безмежжя води, світового дерева посеред океану і птахів на ньому, які думають-радяться, «як світ сновати» (творити і облаштовувати). А паралельно – постійний роздум про сутність і призначення людини з її бінарністю – єдністю Білобога і Чорнобога в єстві, які одвічно змагаються між собою як нестихаюча битва добра і зла, моральності і антисоціальності, егоїзму, плотських інтересів та пристрастей і альтруїзму, совісті, висоти духовних устремлінь.
Народна традиція – втілювати ідею єдності людини, природи і Бога, органічно наснажувати зміст і тенденцію, образну систему, навіть мовну стилістику «Велесової книги», змістовну наповненість вітчизняної рун-віри з її зумовленістю і концепцією єдності усього сущого в природі та людському бутті і свідомості.
Християнські чужоземні (а згодом і «свої») місіонери запрагли начисто стерти той органічний світогляд, а з ним і світопорядок, але повністю не змогли домогтися свого, бо церква може змінювати канони під тиском волі людини, віра породжується природою, її божеським духом та характером зв’язку людини й природи, тож віру можна змінити, лише кардинально змінивши природу, а тим самим – світосприйняття і світорозуміння, психіку, ідеали й волю людини та народу. Закономірно, що етнонаціональна ідея зароджується й еволюціонує в органічному зв’язку з питомим природним середовищем, а відтак світосприйняттям та світоглядом, почуттями і мисленням, психікою й волею, ментальністю та способом життя людини, роду, племені, етносу, нації, а виражається  у способі  життя,  Слові,  культурі,  правовій системі  та  ідеях  і структурі      державотворення,    охоплюючи    всі    сфери    і    грані    проявів універсального Духу («Голос Духа чути скрізь: по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких, по місцях недолі й сліз», і «де тільки він роздасться – сила родиться й завзяття не ридать, а здобувать хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі», – І.Франко).
Від почуття і мислення до ідеалу, праці, боротьби – така домінанта переконань про шлях пізнання, творення щастя і в наступних поколінь, доказом чого ми вже бачили творчість авторів історичних пісень і народних дум, козацьких літописів, мислителів релігійно-філософського спрямування чернігівської, київської, харківської, львівської шкіл, уособлюваних Л.Барановичем, К.Транквіліоном-Ставровецьким, Д.Тупталом, Величком, Самовидцем і Грабянкою, гетьманами і митрополитами, що логічно й утілилось в «Конституції» П.Орлика, «Історії русів», у творчості Г.Сковороди та І.Котляревського, зрештою – в синтезуючій філософії Т.Шевченка.
Шевченкова концепція єдності гасел «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» та «Борітеся – поборете, вам Бог помагає» ґрунтувалася на філософії єдності-протилежності природи й людини, землі і неба, фізично-біологічного та тілесно-духовного, психіки й волі, раціонально-досвідного і трансцендентного, інтуїції й пізнання, аналізу і пророцтва, тимчасового і вічного, а відтак – в національно-визвольних революціях єдності соціальних, національних і духово-релігійних ідеалів. І так було в теорії та практиці всієї Європи, яка викристалізувала у ХVІІ ст. ідею нації та націоналізму не як протиставлення попередньому, а як гармонійного синтезу безперервного розвитку з його органічною єдністю еволюційних і революційних, національних й інтернаціональних чинників всезагального поступу, нації як найвищої єдності форми суспільства. З цієї причини нації та національні ідеї не могли бути знищені. Адже для цього потрібно було б «знищити» всезагальні закони природи.
Цей рівень пізнання, самопізнання, самоусвідомлення й зумовлює ідейні орієнтації в напрямку до визнання генеруючо-інтегруючої, категоріально-ціннісної суті та ролі національної ідеї у творчості М.Максимовича, М.Гулака, С.Рудницького, О.Потебні, В.Вернадського, у філософії П.Юркевича, М.Драгоманова, в етиці М.Гоголя, в лінгвістиці О.Потебні, П.Житецького, Б.Грінченка, в історично-мистецькій творчості Г.Квітки-Основ’яненка, М.Шашкевича, П.Куліша, Панаса Мирного, Лесі Українки, П.Грабовського, М.Коцюбинського, М.Лисенка, М.Міхновського, Д.Донцова, класиків театру корифеїв, художників, композиторів, співаків. І, зрештою, – М.Грушевського та І.Франка.
Показово: парадигмальною і для І.Франка, і для М.Грушевського була ідеолого-філософема, «хто такі українці і чого вони хочуть». Неважко побачити тут еволюцію від літописного «звідки пішла руська земля» до новочасного «чого українці хочуть», отже – за що борються і яким бачать (воліють мати) майбутнє.
Так само неважко побачити, що М.Грушевський науково-логічно показує спадкоємність української історії від найдавніших часів (нині розкопки палеонтологів, які, на жаль, опинились в загоні, показали, що іще в юрський період історії (палеогену) на обширах сучасного Києва вигравали хвилі безмежного субтропічного океану, а в них 16 млн. років тому водилися гігантські щуки («каркародон мегалодон» – «величезний дуб») розміром із сучасний автобус та їхні жертви – кити. Та хто про це знає?) – до Київської Русі, Запорозької Січі й гетьманщини та соціально-революційних змагань і домагань української нації в ХХ ст. При тому – саме нації, бо, хоч М.Грушевського й звинувачували у проповіді безкласовості та безбуржуазності українського народу – то було виявом клерикального підходу і до реалій життя, і до творчості великого історика, – він говорив не про відсутність в українському суспільстві буржуазії, а про відсутність української буржуазії та наявність інонаціональної – російської, єврейської, бельгійської, австро-угорської, польської, разом з тим відстоюючи пріоритет народу у вирішенні всіх питань і найперше – трудящих соціальних верств – хліборобів і робітництва – та постулат хай і суперечливої, однак єдності всіх верств суспільства. Єдності «верхів» і «низів», експлуататорів і експлуатованих, інтелігенції, але неминуче реальних у структурі суспільства всіх народів ХХ ст., а тому об’єктивно з’єднаних долею в наймодернішій моделі єдності – нації запрограмованій або на єдність інтересів, ідеалів, дій, або на їх антагонізм. І в цьому зв’язку – на роль національного чинника, оскільки, бачений як єдиний, соціально-класовий підхід закріплює і по-своєму узаконює соціальний антагонізм як категорію вічну, більше – як рушія прогресу. Національна ідея програмує на єдність не так соціальних (ідеологічних, партійних, конфесійних, військових) структур, як національно-державницьких ідеалів та інтересів, що консолідують суспільство, роблять його дієздатним та корисним і для суспільства в цілому, і для кожного його члена зокрема. Є ідеал «права» і є ідеал «обов’язків» (для пануючих і підлеглих, націй і етноменшин), а є ідеал єдності прав і обов’язків на засадах рівності, справедливості й свободи. Коли кожен знатиме категорію лише своїх прав, знову запанує «правило»: homo homini lupus est (людина людині вовк) – і неминуче настане процес самоїдства та знищення пріоритету цивілізаційно-культурних форм.
М.Грушевський іде шляхом поступового ходу еволюційного розвитку, бо до істини не прийти шляхом однолінійного фахового дослідження або відбору лише «вигідних» для себе фактів. Така практика є відповідною класово-партійній ідеології, але суперечить дійсно науковій методології. Тому  історик спирається на палеонтологію, історіософію, етнологію і етнографію, демографію і антропологію, природознавство, фольклор і лінгвістику, культурологію, сферу літератури (він і сам був талановитим прозаїком та драматургом) й мистецтва, соціологію й економічну та політичну географію, мемуаристику, патристику, релігієзнавство і головне – на ґрунті вітчизняного та зарубіжного джерелознавства. Тому він бачив український народ від людини, сім’ї, роду, племені, етносу до нації та держави у їх внутрішньому й міжнародному розвитку, бачив, «як жив український народ» з наголосом: «Наші люде займають великі краї: в один бік над Чорне море, в другий – на Кавказ, в третій – над Прип’ять та Буг і в гори Карпатські, за російську границю – все живе наш народ». І прагне побачити та показати не тільки фактографічну «арифметику», а й реальні уроки історії (перемоги та поразки, їх причини й наслідки), щоб прийти до вибору революційного шляху життя та від компромісної програми федеративної форми співіснування з Росією (іншими державами) – до ідеї та практики утвердження повного суверенітету України. Є і досі охочі вишукувати в його творчості та діяльності (як і в діяльності та творчості В.Винниченка) передусім «хиби» і «помилки» [16], не враховуючи, що вони розглядають його в порівнянні з абстрактною дійсністю та теоретичними постулатами. А М.Грушевський жив у реальності й знав, що велика політика, шлях до великої мети мають ґрунтуватися на мистецтві контамінації стратегії і тактики, зумовлюваних особливостями часу, простору та умов розстановки всіх сил взаємодії на кону історії. Не дивно, що «принципові» критики неспроможні досягти реальних успіхів у національно-державному будівництві за 16 років (і за сприятливих умов), а скільки їх мав М.Грушевський? В.Винниченко? С.Петлюра?..
Універсалізм – домінанта методології життєдіяльності й І.Франка. Це випливало і з типу його природного обдарування, і з рівня освіти, культури, наукового мислення. І.Франко – автор понад 6000 творів (упорядковано 100 томів!) чи не з усіх галузей літератури, мистецтва, фольклору, етнографії, релігії, культурології, друкарства, міжнародних відносин, соціології, політекономії, освіти, науки, естетики, філософії… Словом – важко сказати, в царині якої духовної сфери він не працював…
Універсалізм таланту, освіченості, інтересів, реальних знань (зокрема у видавничій та перекладацькій справі) зумовив те, що І.Франко на рівні енциклопедій відбив історію етнонації і держави (у тому числі на біблійному, міфологічному, агіографічному, компаративістичному матеріалі), окреслив шляхи, проблеми й уроки розвитку світової цивілізації та культури, соціально-ідеологічних формацій та особливостей і причин їх еволюції («Що таке поступ»), а співвідносно з ними – і цивілізації та долі національно-української. Він став і палким поборником прогресивних концепцій та діянь, і найнещаднішим критиком нерідко модних (як марксистсько-більшовицька), але регресивних антигуманістичних систем. Природно, що він всебічно розглядав й еволюцію українства як у самій Україні, так і в Австралії, Бразилії, Канаді, США, на широтах євразійських імперій.
Закономірно, що І.Франко став не лише ідеологом боротьби за національну українську державу, а й практичним організатором політичного руху та активним його учасником: ще з 80-х років ХІХ ст. він – співзасновник і революційних духом газет та журналів, і соціально-політичних партій (зокрема «Русько-української радикальної партії», «Національно-демократичне (народне) сторонництво» (згодом УНДП) та ін.), девізом яких було: «Лиш боротись – значить жить!». І такий універсалізм визначив також масштаби, обсяг, характер трактування поняття  «національна ідея». Для переконливості візьмемо бодай кілька праць І.Франка.
Ще 1889 р. І.Франко пише статтю «Формальний і реальний націоналізм», у
якій показує, що є прихильники говорити про націоналізм як про панацею всебічного поступу, не заглиблюючись у його коріння і сутність (схоже, що «вродилися вітряками та тому й мелють» – за висловом Софокла). А є реальні націоналісти, не схильні «нехтувати вагу національного питання, т.б. розвою народності у всіх її питомих формах (мові, звичаях, одежі); але все-таки не хочемо ніколи забувати, що розвій народності є тільки одним з проявів розвою народу, проявом рівнорядним з розвоєм економічним, громадським, освітнім і т.ін. Певна річ, він тісно в’яжеться з усіма тими проявами розвою… розвій народності без розвою живого народу, його добробуту, освіти, рівності громадської і прав горожанських є або пустою мрією, доктриною, або штучним, тепличним витвором. Національна література, штука і т.ін. мусить же бути випливом живої потреби нації і заспокоїти ту потребу. Нація, котра помирає з голоду, в котрій 90% людей не вміє ні читати, ні писати і не має de fakto ніякої політичної волі, – така нація потребує хліба, азбуки і конституції; театрами, концертами, «національними» романами й поезіями дуже мало їй можна прислухатися» [17].
У 1898 році на шпальтах ЛНВ, у статті «Інтернаціоналізм і націоналізм у сучасних літературах», І.Франко розглядає проблему націоналізму через призму національного і загальнолюдського в міжнародному процесі взаємодії і зазначає: суть інтернаціоналізму – в його ролі між- (інтер-), а не поза-, над-, безнаціональним, як немовби чимсь вищим відносно національного як нижчого, а тому має розглядатися не як протагоніст, а як синтез різнонаціональних взаємодій. Адже «тільки той писатель (художник, політичний діяч, педагог, учений. – П.К.) може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати своє слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі». Цілком очевидно, що «кожний чільний сучасний списатель – чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандинавець, – являється неначе дерево, що своїм корінням впивається якомога глибше і міцніше в свій рідний, національний грунт, намагається віссати в себе і переварити в собі якнайбільше його живих соків, а своїм пнем і короною поринає в інтернаціональній атмосфері ідейних інтересів, наукових, суспільних, естетичних і моральних змагань». Тоді він постає воістину національним, а за такої умови «націоналізм і інтернаціоналізм тут ані крихти не суперечні».
Отже, шлях до реалізації національної ідеї – це шлях до народності (особовості) народу, в чому особливу роль мають відігравати виховання, освіта, культура, історична пам’ять в усіх її формах (звідси інтерес І.Франка до історії давніх епох – «Захар Беркут», «Каїн», «Мойсей»), мистецтво, мова. Але це тільки одна сфера розвитку  питомої народності – у свідомості, в інтелекті та у сфері світовідчуття. А є друга, така ж важлива: це розвиток буття народу. І якщо у першій сфері мають домінувати еволюційні процеси, то друга – періодично вибухає революціями. А в принципі – вони органічно пов’язані між собою; тільки сфера свідомості за будь-яких обставин має спиратися на розбудову фундаменту традицій, консервативної психіки, а сфера буття для свого оновлення нерідко потребує протилежного – руйнації старих основ.
Нація – витвір тисяч років, але може повністю реалізувати себе тільки за умови  знищення старих підвалин (для України – бездержавності в різних імперіях) та зведення новочасних. Зокрема – на шляху контамінації новочасної парадигми мислення та почуттів з розбудовою фундаменту держави як контамінації ідеї свободи з ідеєю суверенітету – незалежності і створення реальних умов перетворення наймитів на повносилих громадян на тепер уже нашій, на своїй землі, у своїй державі.
Особливо вагомими в обґрунтуванні цієї площини втілення національної ідеї посідають матеріали дискусії з Лесею Українкою («З кінцем року», 1897 та статті «Поза межами можливого», 1900, «Одвертий лист до галицько-української молодіжі», 1905) та положення до програми  «Русько-української радикальної партії» й «Національно-демократичного (народного) сторонництва».
Важливо: 1890 року (коли створилась «Русько-українська радикальна партія») І.Франко  мусив рахуватися з популярністю соціалістичних симпатій. Однак і тоді відстоював постулати: «1. В справах суспільно-економічних   змагаємо  до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних;
2. В справах політичних хочемо повної свободи волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення  кожній одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішаннє всіх питань політичного життя, автономії громад, країв у справах, котрі їх тілько й є дотикають: уділення кождому народови можності якнайповнішого розвою культурного;
3. В справах культурних стоїмо на гранті позитивної науки. За раціоналізмом у справах віри і реалізмом в штуці (мистецтві. – П.К.), і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всего народа» [18, 9]. Далі викладалися принципи соціальної, економічної, виробничої (хліборобської і робітничої), культурної, освітньої діяльності, але ті напрямки не ідентифікувалися з цілісним поняттям національної ідеї (на зразок: економічна національна ідея, соціальна, культурна). А бачилася лише як її елементи та технічні засоби реалізації.
І це зрозуміло: на кінець ХІХ ст. українська суспільно-політична думка була серед вершинних здобутків європейської думки, а І.Франко мав небагато рівних собі мислителів – обсерваторів і реформаторів. Зокрема, він наголошував, що «Русини галицькі часто народу русько-українського висше 20-ти міліонового, маючи за собою тисячолітню минувши історичну, – народну, що, утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні. А ніколи не зрікся  і не зрікаєся прав самостійного народу». Нові ж демократи-патріоти повинні продовжити ту славну традицію, – записують у Програмі автори Народної Ради (1892).
Могутньою когортою борців за національну ідею виступили ідеологи Братства Тарасівців (Михайло Базькевич, Микола Байздренко, Віталій Боровик й Іван Липа), котрі задекларували: «Кожна освічена людина з науки і власного досвіду знає, що людськість уся поділяється на раси, народності, нації і т. ін. Знає і тямить, що через те тільки й існують сі колективні одиниці й носять таку назву, що вони мають щось своє власне, що відрізняє одну таку одиницю від другої. Тож кожна нація має свою мову, звичаї, історію, культуру і взагалі свій світогляд, одним словом, власне психічне Я.
Кожен, хто розуміє, що то є поступ, мусить тямити, що поступ виявляється не в тім, щоб нищити живу істоту, націю, або грубими фізичними заходами асимілювати її, бо хто утисками й гнобительством силоміць знищує націю, той тим самим вельми шкодить загальнолюдському поступу… національна праця існує скрізь, де єсть нація; але як дужий, нормальний чоловік користується з свого здоров’я, так і вільна нація користується з своїх духовних сил». Маємо стати принциповими продовжувачами справи Великого Кобзаря! – проголосили «тарасівці».
Повносило прозвучали маніфести Юліана Бачинського «Україна irridenta» (1895) та Миколи Міхновського «Самостійна Україна» (1900).
Поклавши в основу програми втілення в життя національної ідеї тезу «Політична самостійність України – то confitio Sine qua non її економічного і культурного розвитку, умова взагалі – можливості її існування», Ю.Бачинський наснажував національну ідею плоттю і кров’ю тотального буття народу, органічно   сплавлював Буття і Свідомість як нероздільні частини єдності і тим відповідав ворогам українства, зокрема москвофілам, категорично висловленою аксіомою: всі нації безсмертні, незнищенною є й українська нація. Її вже не вбити, як того прагнуть вороги, зокрема й вороги із «своїх» (манкуртів, переродженців, зрадників). А вони є. До того ж страшні, як писала Леся Українка І.Франкові, підлістю й фарисейством. Тому не варто вірити їх хамелеонському маскуванню, бо шкідливі «не так тії вороги, як добрії люди», а ми тим часом нерідко  «б’ємо» коли не по конях, так хоч по оглоблях»,  не завжди задумуючись: «чого у нас відступників так много, чому для них відступство не страшне?» (І.Франко).
Причина?  – запитував М.Міхновський, – становище бездержавності й неусвідомлення страшної, як рак, хвороби душі – зречення національності.
Вихід? – «Самостійна Україна»!
Це був голос покоління з парадигмою новочасного мислення. Прикметно: коли одні прийняли ярмо на тіло і душу як невідворотний фатум долі, інші, зокрема й великі авторитети старої Громади, – дотримувалися тактики постійних поступок (слухняності і лояльності до імперського режиму, якого боязко було «дратувати»), то М.Міхновський, що виражав позицію новоствореної у Харкові Революційної Української Партії (РУП), проголошував шлях організаційної та ідеологічної боротьби за самостійну Україну, Сонцем, Серцем і Словом якої стала б нація.
Є слушність у твердженні Д. Павличка, що Т. Шевченко відродив і сформував українську націю, а І. Франко виховав її. Бо Франко сприяв пробудженню національної не лише ідеології, а й самосвідомості, совісті, гідності, честі, а особливо важливо – волі до самоутвердження, усвідомлення: ХХ ст. породило нові проблеми та методи їх розв’язання, з’явища буття і свідомості; «ті з’явища – се уоружені повстання зневолених націй проти націй-гнобителів» (М. Міхновський) – і в Європі, і в Азії. Цим шляхом має піти й Україна. Інакше – повільна агонія, фіналом якої стане розпад і смерть.
Декому здавалося, що революція – це «поза межами можливого». Коли підходимо здалеку до високих гір, наїжених голими, стрімкими скелями, увінчаних ледівцями, мов гладкими скляними стінами, – писав у цьому зв’язку І. Франко, – то мимовільно в нашій душі зринає жах і гомонить думка: «Там вийти! Стати на онтій ледяній іглі – ні се неможливо».
Та в поемі «Роберт Брюс король шотландський» Леся Українка на прикладі свого героя (котрий кілька разів зазнав поразки у боротьбі, вагається, але повстає знову і перемагає) переконувала: ні, можливо!
Більше, – доводить і І. Франко, – не тільки можливо, а й необхідно!
– Але хіба можна, – допитувалися маловіри, – забратися на сонце й пізнати його властивості?
– Можна, – відповідала легенда про Ікара й Дедала, сина і батька, один з яких  (як і Санчо Панса – слуга одержимого ідеаліста Дон Кіхота) керувався консервативним здоровим глуздом, а інший – неподоланним покликом серця й усвідомленням природного призначення людини: пізнавати, йти навіть на нагальну смерть, але оволодівати світом і перетворювати його в світлі героїчно-гуманістичного ідеалу, бо з такої смерті, – доводив Г. Сковорода, – народжується нове життя, безсмертя.
У цей час учасник боротьби за свободу Сербії М. Старицький пише прекрасну елегію про сарну, яку підстрелив стрілець. Її облягала смерть, однак вона боролась за життя до кінця. Д. Яворницький  оспівував мужніх і мудрих героїв Запорожжя, П. Грабовський – мучеників-засланців, Леся Українка у драмах («У катакомбах», «Бояриня») – людей героїчного складу, натхненних ідеалами свободи, патріотизму, прометеїзму («Я честь віддам титану Прометею, що не робив своїх людей рабами, а просвітив любов’ю і вогнем»). М. Костомаров, І.Тобілевич пишуть про Хмельниччину, М. Коцюбинський зображує, якою «Дорогою ціною» оплачувалася дорога до свободи і щастя. О. Олесь пише гімн радості з нагоди, що рідна мова стає господинею у рідній школі. С. Васильченко розкриває драму тисяч людей, котрі мусили емігрувати в сибірські нетрі. М.Лисенко уславлює Тараса Бульбу – лицаря без страху і докорів у боротьбі з колонізаторами. Скрізь лунала мелодія на слова видатного вченого П.Чубинського «Ще нам, браття-українці, усміхнеться доля», а І. Франко пише своє сокровенне послання до «галицької молодіжі» та епохальну поему «Мойсей». Усюди звучить то протестний мотив: «Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить!», то геніальне провидіння І. Франка: народе, ти уярмлений, принижений, розбитий, мов паралітик той на роздорожжі, «та прийде час, і ти огнистим видом засяєш у народів вольнім колі. Струснеш Кавказ, впережешся Бескидом і понесеш по світу гомін волі!..».
Однак воля і щастя, омріяна будучина легко не прийдуть: за них треба боротись. І щоб перемогти, необхідно бути нацією. Нацією самосвідомою і, як наполягали Мадзіні й Д. Донцов, сповненою нездоланної волі здобути чин активного, впливового суб’єкта історії. Потрібна гігантська енергія і робота національної еліти, щоденна боротьба задля піднесення свідомості мас до рівня політично-державних завдань. До розуміння: з’єднати всі патріотичні сили може тільки нація, котра оволоділа культурою, у тому числі розумінням, що жодна суспільна проблема не розв’язується ізольовано від інших, тільки в єдності і взаємозалежності. У тому числі розуміння: «саме поняття «культури» містить у собі так багато політичних чинників (плекання мови, письменства, школи, народної освіти і т. ін.), що неполітична культура – се contradictio in afjekto». Аналогічно пустим звуком є й неполітична економіка, соціальна структура, система управління… А також – організація громадянського суспільства, бо «культурна праця – се вплив потреб й ідеалів суспільності. Тільки там, де ті ідеали живі, розвиваються і пнуться чим раз вище, маємо і прогресивну, і чим раз інтенсивнішу матеріальну продукцію. Де нема росту, розвитку, боротьби і конкуренції в сфері ідеалів, там і продукція попадає в китайський застій».
Попадає і тоді, коли береться втілювати ідеали лише одна частина суспільства. Цілісну програму ідеалу може здійснювати, наполягає Д. Донцов, лише такий цілісний феномен, як нація, бо тільки в нації існує розуміння: коли «ідеал –– життя індивідуального –– треба признати головним явищем у сфері матеріальної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошукувань, надсильної праці, служби спілок і т. д., то не менше, а ще більше значіннє має ідеал у сфері суспільного і політичного життя. А тут синтезом усіх змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежувального (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє житє з сусідами) життя і розвою нації» [19].
І тільки за умови застосування методології охоплення цілості життя нації виявляється й цілісна сутність національної ідеї. А оволодіти глибокою сутністю національної ідеї належить новому поколінню молоді, вільному від будь-якого роду догматизму.
«Схід Європи, а в тім комплексі також наша Україна, – говорив молоді І. Франко у зв’язку з Революцією 1905 року, – переживає тепер весняну добу («бурхлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі» світового процесу; «це має увійти й у ваші серця, покликати «до нової праці, до перебудови Вашого власного «я» відповідно до нового світогляду»), коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народні сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм діяльності, коли невимовне горе, вдіяне народам дотеперішнім режимом  порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрій зразу державного, а далі й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплексі й України» [20].                  
До організованої національно-визвольної боротьби має стати і кожен з нас. Як стають до боротьби свідоміші представники, еліта освіти, науки й мистецтва, молодь. Гуртуються в революційні організації, хліборобські й робітничі спілки. Сам І. Франко записався до загону Українських Січових Стрільців.
Не доводиться дивуватись, що на відзначенні ювілею І.Франка по ухвалі ЮНЕСКО в Парижі було одностайно визнано: постаті, рівновеликої українському поетові, вченому, мислителю, не було на грані не лише ХІХ–ХХ, а й ХХ–ХХІ століть.

 

ХІІ
Чим глибшим ставав процес національно-державного будівництва, тим актуальнішою знову ставала проблема новочасного мислення, а відтак і парадигми методології. При цьому – у трьох напрямках: пізнання й розуміння діалектики зародження, становлення й самореалізації у співвіднесенні Нації та національної ідеї в минулому (щодо їх змісту і форм як феноменів, котрі є системами, запрограмованими на неперервний саморозвиток), проблем їх втілення у сучасну дійсність та перспектив розвитку у грядущому. На те були досить серйозні підстави та виклики Часу.
Нагадаємо: проблема наукового пізнання та інтерпретації національної ідеї нації в глибинах їхнього зародження й специфічної сутності (як виявилося – таємничих і в їх трансцендентній наперед визначеності непізнанних) постала ще в XVІІ ст., а в спробах наукової інтерпретації в Україні – у ХІХ ст. Коли знову виникла необхідність відповісти на питання: коли ж появилася руська земля? Хто ми? Чиї? Яких батьків діти? Нащо нас мати привела: чи для добра, чи то для зла? Нащо живем? Якою є історична місія української нації та світового українства?.. І коли відкриття М.Максимовича, П.Юркевича, В.Хвойки, Х.Вовка, Д.Яворницького відкрили нові грані реального буття українців (від трипільської цивілізації та культури до Київської Русі і козацької Гетьманщини), але, водночас, все очевидніше заволодівала думками теорія нормансько-варязького походження нашої держави, у світлі якої праукраїнці поставали не лише нездатними до самостійного державного життя, а й не маючими… власної етно-, а тим більше – національної історії та еволюційної генеалогії, доходило до абсурду. Адже в ІХ ст. Київська Русь була однією з наймогутніших світових держав, але, виходило, – без власної праісторії, історії, що й виникла невідомо звідки та з чого, і, подібно deux maschine, одразу сформувалася як імперія. А до всього ще й запрограмована та керована… чужинцями.
Згідно з тією нормансько-варязькою теорією, штучно було не тільки зігноровано всю передісторію, а й ототожнено історію народу та державної влади. В епіцентрі виявився момент оволодіння (саме так: не творення системи як процесу, а як ситуаційного захоплення престолу), бо ж поляни-кияни пропонували іноземцям прийти на урядування в Землі багатій і щедрій, але на той час – без належної влади.
Цілком зрозуміло, що йдеться про принципову різницю. Бо одна справа – заміщення вже існуючого престолу, як було в Києві, і зовсім інша – встановлення влади у завойованих землях, як те було, до прикладу, в угро-фінських і татарських краях, куди пішли на чолі озброєних дружин Юрій Довгорукий та інші києворуські князі, які, як Андрій Боголюбський, змагалися за престол не лише в Суздалі, Володимирі, Москві, а й у Києві. Для цих шукачів корони етнос (народ) не мав значення.
І не випадково академік-москвофіл М.Погодін в основу розвитку Московської держави поклав постулат саме державного розвитку Москви і Києва. Інакше довелося б визнати, що Московське князівство утвердилось хіба що з ХІІ ст., а Київська імперія започаткована не пізніше V ст. н.е. Отже, Москва не може претендувати на рівноправну (а тим більше – пріоритетну) спадкоємність з Києвом. Доведеться визнати, що московіти, хай і «брати» (що було ідеологічною шарадою), але не «старші», а набагато століть молодші.
У праці Петра і Тараса Кононенків «Український етнос: ґенеза і перспективи», виданій 2003 р., зазначалося: «ХХІ століття знову поставило – як найголовнішу – проблему пошуку правдивої відповіді на питання: хто ми, українці? Який наш справжній шлях? Чому така доля? Яке майбутнє?».
Як бачимо, як і тисячі років тому, ще в «Літописі Аскольда» за 860 рік та в «Літописі Руському» їх автори ґенезу народу розпочинали з правіків і прадитинства етносів – з часу поділу земель синами Ноя. І не менш симптоматично, що й на межі ХХ–ХХІ ст. знавісніло вітійствують ті, з вини яких досі «нелегко утвердити в світі переконання, що українці – народ історичний, державницький», адже століттями «стверджувалась його державницька неповноцінність», – наголошує у праці «Державницька ідея Давньої Руси-України» (2007) Р.Іванченко. Одна з причин – те, що «мислителі» типу російських шовіністів М.Савицького чи О.Дугіна вважають: і тепер на часі розбудова російської імперії, яка «должна быть евразийской, великоконтинентальной, а в перспективе – мировой. Битва за мировое господство России не закончилась». Вагомим чинником битви за російську месіанську ідею має бути і… Україна. Що це суперечить її інтересам – марнот-марнота! – адже вона, за твердженням В.Путіна чи В.Жириновського, «ніяка і не держава, і не нація».
На жаль, зовнішній тотальний тиск – не єдина причина. Крім ідеологів чужих, не меншу негативну роль відіграють «свої» месії – формально українські – з різних причин, однак із наслідками в підсумку аналогічними: активна агресивна протидія українському державо- та націєтворенню.
Не дивно тим росіянам, що живуть в Україні, але досі сповідують московсько-імперський постулат: «де я – там і Росія». Ця п’ята колона складається не лише з ідеологів, а й з економістів-банкірів, колишніх «союзних» промисловців, технологів у питаннях соціального й етно-національного розвитку, власників і роботодавців теле- і радіомовлення, видавничої справи і преси, навіть з представників державного управління. Користуючись недосконалістю правової системи та безпринципністю українських чиновників найвищого рангу, вони продовжують практикувати колишні царсько-радянські життєві норми, посилаючись при цьому на специфічно трактовані «права людини» та європейські декларації (зокрема – про захист мов етноменшин, які вони ставлять над державною українською), «не помічаючи» при цьому, як цинічно глумляться над нами у тій же Росії.
Абсурдно, що донині співають з чужого голосу не лише малоосвічені, а й наділені дипломами найвищого ступеня «свої»: ті, що або досі повторюють царсько-ленінсько-сталінські міфологеми про «колиску трьох братніх народів» (один із яких, звичайно ж російський, є «старшим») та «нову історичну спільність людей – радянський народ», або ігнорують реальний історичний процес етногенезу.
Як не дивно, але й Р.Іванченко, щиро воюючи з фальсифікаторами минулого, припускається надто прикрої методологічної похибки, свідомо культивованої українофобами: розпочинає аналіз українського державного (отже – й етно-національного) поступу з… ІХ століття (розділ «Державницька ідея крізь призму концепцій «Повісті минулих літ»), тобто з часу, коли до процесу розвитку держави можна було (хай і штучно, антинауково) припасувати історію… Росії, котра як імперія почала існування з ХVІІІ, а в іпостасі московського князівства – лише з ХІІ ст. На цій підставі досі мусується ідея спільного походження українського й російського народів, а звідси – і версія «єдиного» народу.
Та це – не єдиний ракурс розгляду проблеми. У загалом змістовній праці акад. В.Русанівського «Походження української літературної мови» аналіз генезису українського слова також береться не з його початку (джерел і витоків), не з народної мови, а з моменту її літературного функціонування. Тож знову виходить, що пріоритет належить мові сусіда, до того ж у залежності від неї, хоча вона формується принаймні на кілька століть пізніше.
В унісон пишуть і деякі археологи, антропологи, релігієзнавці, культурологи, досі експлуатуючи зужитий архаїзм про «єдиний східнослов’янський народ», а тим самим, може, й проти волі, однак заперечуючи самодостатність, суб’єктність, окремішність українського народу, його історичну роль і місію.
Один з прикладів – праця Л.Залізняка «Походження українців: між наукою та ідеологією» (2008). Автор слушно зауважує, що найраніші цивілізаційні формації на нашій землі, починаючи з трипільської, лишили свій слід в українському етногенезі і є «складовою частиною нашої культурної спадщини. Але це не значить (потрібно – «означає». – П.К.), що трипільців, праарійців, кіммерійців, скіфів, сарматів слід вважати українцями». «У нашому генофонді є гени й пітекантропів, – іронічно зауважує Л.Залізняк, – чого, звичайно, недостатньо, щоб назвати їх українцями». Однак він не каже, а кого ж можна вважати і чому? Не влаштовує Л.Залізняка і «ранньосередньовічна» концепція – «від склавинів до першої української держави». Його приваблює теорія, згідно з якою потрібно починати нашу історію з появи слов’ян, а вже від них – і українців.
У принципі можна й так, але чому потрібно йти від слов'ян до українців, а не навпаки? Бо що таке «слов'яни»? Невже й справді вони одразу постали як цілісний феномен? Археологія цього не підтверджує.
Щоправда, Л. Залізняк нарікає на хибність концепцій «занадто палких патріотів» за їх аматорство й підміну науки ідеологією, однак не зазначає, що не кращу роль відіграє і «наука» непатріотична (а тим паче – антипатріотична), що ідеологія може бути і науковою. А до всього, на жаль, автор не надто рахується і з наукою, бо міг би послатися на праці останніх років В.Д.Барана про походження слов'ян та українського народу, а позначає лише працю В.Барана, Р.Тержеловського і Д.Козака «Походження слов'ян»… 1991 року. Тому, очевидно, він і не говорить про висновки вчених-археологів: 1) що «єдине східно-слов'янське плем'я» – то ідеологема, такого в дійсності не існувало; 2) що українці мають свою давню й чітко окреслену праісторію.
Але для висвітлення її необхідно здійснити широкоформатні системні дослідження, оскільки, цілком правильно наголошує Л.Залізняк: «Нинішня українська держава виникла не на порожньому місці, вона є продовженням тривалої історичної традиції». Однак чи правомірно ґенезу української етно-нації ототожнювати з еволюцією української держави, а тим самим – і ґенезу, сутність, феноменологію національної ідеї?
У працях «Український етнос: ґенеза і перспективи» (2003) та «Національна ідея, нація, націоналізм» (2005, 2006) ми зазначали, що наукова система українського етногенезу започатковується ще літописною літературою, набирає категоріальної визначеності в середині XІX ст., зокрема в працях М. Максимовича, П. Куліша, М. Костомарова, О. Потебні, П. Юркевича, М.Драгоманова, Х.Вовка, В. Хвойки, Д. Яворницького, В.Антоновича, та знаходить вивершення в «Історії України-Руси» М. Грушевського та розкорінюється у працях представників його школи – в дослідженнях Д. Дорошенка, І. Лисяка-Рудницького, І. Огієнка, М. Кордуби, С. Рудницького, О. Пріцака, Ю. Липи, Я. Пастернака, В.Шаяна, О. Оглобліна, Л. Винара, Ю. Бойка-Блохіна, Ст. Наливайка, В. Крисаченка та багатьох інших.
Передвісником приходу нового покоління науковців з нахилом до системного дослідження постає виконана в Інституті українознавства МОН монографія Сергія Наливайка «Етнічна історія Давньої України» (К., 2007), в якій здійснена спроба поєднати історію, археологію і антропологію, лінгвістику і соціологію на перехрестях процесів, фактів вітчизняної і зарубіжної археографії та джерелознавства. Приваблює композиція: послідовність дослідження подій упродовж багатьох тисячоліть, в основу яких кладеться «методологія дослідження давньоукраїнської етнічної історії». А відомо, що композиція – це концепція. Концепція ж, як і підсумки та висновки Сергія Наливайка, ґрунтуються на послідовному розгляді численних «граней кристала» – феномену українства.
Автор не ототожнює українство з народами (племенами, державами), що перебували на Землі українській або взаємодіяли з її автохтонами (відштовхуючись чи притягуючись) упродовж тисячоліть, проте і не стає на хисткий ґрунт категоричного розокремлення трипільців, індоєвропейців, гіперборейців, кіммерійців,  скіфів, таврів, сіндів, меотів, греків, боспорців, готів, римлян, вандалів, гунів, болгар, кельтів, сарматів, хозар, полян… – окремо і слов'ян та праукраїнців – окремо. Останні – як фантом, що з’являється невідомо з якої матерії, чому і як. Бачимо буття різних народів і їхні етнічні, державно-політичні, традиційно-культурні, господарські, морально-етичні риси та характеристики. Тому бачимо й наших прапращурів у їхній і внутрішній, і міжетнічній еволюції, як в територіальній рухомості (динамізмі), так і в органічній спаяності зі своєю землею (з матеріально-духовним тереном), – а тому маємо змогу переконатися у правоті висновку В.Барана: навіть масштабні міграційні процеси не руйнували внутрішньої цілісності племен, бо і в час відомих процесів переселення народів наші прапредки не полишали свого Терену. Тож потрібно брати до уваги й територіальні переміщення, але бачити «живу воду» фундаменту: рух якісний, внутрішній у розумінні Г.Сковороди. Тоді постануть природна реакція каталізу наших прапредків, неперервність кристалізації їхньої  с а м о с т і  та прагнення й руху до неї (важливим проявником динаміки руху при цьому постануть і Королеве та Мізин, і Кам'яна Могила й трипільська цивілізація, культура, і «Велесова книга», літописи, билини, священні місця та знаки), події та постаті не лише культури, писемності, релігії, міжнародних союзів і воєн, а й династичних проблем. Зокрема й варязької версії влади, бо лише завдяки зіставному розгляду причин і наслідків тогочасних подій дізнаємося: 1) що три брати-«варяги» не творили в Київській державі системи влади, а лише зайняли вже існуючий трон; 2) зайняли трон не чужі конунги, а нащадки вітчизняної династії, що обірвалася на князеві Гостомислі; 3) зайняли його не силою переможного походу, а внаслідок обговорення русичами виниклої ситуації та врахування того, що Рюрик і брати були представниками роду ободритів – давньої вітчизняної династії; 4) Рюрик був не родоначальником нової, а продовжувачем давньої династії, що сягала своїм корінням і до династії римського імператора Пруса – брата іншого імператора Августа (63 – 14 роки до н. е.). Саме з цієї причини московіти виводили свою генеалогію від… римських імператорів; 5) Рюрик не міг бути «варягом» ще й тому, що в природі варязької держави… не існувало!
Все те вносить принципові корективи і в концепцію української національної ідеї: вона еволюціонувала синхронно з еволюцією роду – етносу – племені, а відтак – й у зв'язку з природою, зі способом життя (виробництва), культурою і мовою, державою та міжнародними відносинами.
З цієї причини загасало державне життя за умов монголо-татарської кормиги, литовської, польської, московської, турецько-татарської експансії, але харизматичний етнос внутрішньо еволюціонував до революційного спалаху й трансформації в націю. Нація виборола суверенний шлях внутрішнього (демократична республіка XVII ст.) та міжнародного розвитку. І хоча державне життя знову було загальмоване імперськими системами Росії і Австро-Угорщини, загарбанням території Польщею, Румунією, Чехією, нація знову вибухнула революцією на початку ХХ ст. й відновила демократичний державний лад з конституційними засадами, так задекларованими в ІV Універсалі Центральної Ради:
«Народе України!
Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській Вільна Народна Республіка. Справдилася колишня давня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих. Але в тяжку годину відродилася воля України… По краю розплодились юрби грабіжників і злодіїв… А тим часом Петроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою власть Вільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землі війська красногвардійців, большевиків, – які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозять його в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготованого на засів, вбивають неповинних людей і сіють скрізь безладдя, злодіяцтво, безчинство.
Ми, Українська Народна Рада, зробили все, щоб не допустити сеї братовбивчої війни двох сусідніх народів, але Петроградське Правительство не пішло нам назустріч і веде далі криваву боротьбу з нашим Народом і Республікою… кличе на нову війну, називаючи її до того ще священною…
Не можемо погодитися з дволичною, злочинною політикою і сповіщаємо всіх громадян України: «однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою Українського Народу. Зо всіма сусідніми державами, як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та інші, ми хочемо жити в згоді і приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя Самостійної Української Республіки, – власть у ній буде належати тільки Народові України… На грунті безладдя, неспокою в житті та недостачі продуктів росте невдоволення серед деякої частини людності. Тим невдоволенням користуються ріжні темні сили і підбивають несвідомих людей до старих порядків. Сі темні сили хочуть знову повернути всі вільні народи під єдине царське ярмо Росії…» (Чим не картина початку ХХІ століття, коли «стратегічний партнер»  вишукує сміховинні неіснуючі провини з боку України, щоб знову знищити її як незалежну державу, розчавити волю й свідомість нації і вже навіки зробити її безликим сателітом новоствореної імперії?!).
Центральна Рада відповіла: «Всякого, хто кликатиме до повстання проти Самостійної Української Народної Республіки, до повороту старого ладу, того карати, як за державну зраду». (Сучасна проурядова псевдоеліта йде іншим шляхом: під виглядом демократизації – розпалювання різного роду «шустеризаціями» суспільних конфронтаційних пристрастей, легалізація національно-державницького нігілізму).
«Всі демократичні свободи, проголошені Третім Універсалом, Українська Народна Республіка підтверджує і, зокрема, проголошує: у Самостійній Народній Республіці всі нації користуються правом національно-персональної автономії» [21]. 
Важливо, що положення Універсалу були підкріплені статтями «Конституції Української Республіки» 1918 р. Зокрема, про те, що «Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, цебто громадянам УНР всім разом» (як людям нової політичної нації. – П.К.). «…Націям (нацменшинам. – П.К.) України УНР дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних межах (російська етноменшина в сучасній Україні претендує на домінування не лише економічне, а й мовне на всій території України, нещадно нищачи навіть елементарні освітньо-культурні потреби та права українців на обширах Р.Ф.) [22]. … Громадянин УНР не може бути разом з тим громадянином іншої держави… Громадяни УНР рівні в своїх громадянських і політичних правах… Домашнє огнище призначається недоторканним». Усі мають рівні виборчі права. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорціональним голосуванням усіх, хто користується громадянськими і політичними правами… Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародних Зборів та членів Ради Народних Міністрів… Населяючим територію УНР націям – великоруській, єврейській, польській – право на національно-персональну автономію дається силою цього закону (білоруській, чеській, молдавській, німецькій, татарській, грецькій, болгарській право може бути надано в разі їх прохання про це, звернене до Генерального Суду. – П.К.). Нацменшини можуть створювати свої Національні Союзи». «Органи національного союзу є органи державні… Всі суперечки по питанню компетенції, які виникатимуть між органами національного союзу, з одного боку, та органами державного урядування, місцевого самоврядування і інших національних союзів – з другого боку розв'язуються адміністраційним судом».
Після Конституції П.Орлика (1710) це була чи не найдемократичніша Конституція в Європі і відзначалася як відповідними для українців рисами ментальності, так і багатовіковими традиціями їхнього етно-національного буття.

XІІІ
 Так на початку ХХ століття було втілено ідею нації в її революційну життєтворчість та конституційно-правову систему. При цьому стало очевидним, що національна ідея не зводиться до популістських закликів чи вузькопрагматичних прожектів, а становить собою феномен категоріальної цілісності кристала, гранями якого є:
1. Ідеал прав людини, визнання її найвищою самоцінністю, повна самореалізація якої можлива лише в нації.
2. Усвідомлення того, що органічними ланками еволюційної структури нації є родина (рід) – етнос – плем'я (отже, родове та етнічне начала).
3. Найвищими ідеалами української національної ідеї завжди були і стали в реальності єдність та свобода: єдність буттєво-світоглядна, етнопсихологічна, мовна й культуротворча; свобода родинно-побутова, соціальна, національна, державно-політична, правова.
4. Джерелом енергії єдності та свободи в національній ідеї є українська природа – і як метафізична та біопсихічна продукуюча субстанція, і як резервуар та генератор духовності; в природі і секрет напередвизначеності появи та ментальності етносу, і особливостей його самореалізації, історичної ролі та місії.
5. Національна ідея – синтез досвіду та історичної пам'яті поколінь, інтелектуальної, культуротворчої й естетичної діяльності людей, міра народності еліти, її спроможності контамінувати минуле, сучасне й майбутнє, визначати напрям і зміст та форми діяльності поколінь.
6. Національна ідея – критерій правової, морально-етичної, естетичної, патріотичної і професійної наснаженості та орієнтації управлінської еліти, міра усвідомлення нею взаємозалежності прав і обов'язків, особистого і громадянського, національного і загальнолюдського в почуттях, помислах та діях.
7. Національна ідея – міра любові, філософії, етики та енергії втілення її в усі форми життєтворчості; міра подвижництва, а то й жертовності в боротьбі за торжество гуманістичних ідеалів; perpetuum mobile самореалізації, вічності та перспектив розвитку нації, її харизматичності та феноменології духу.
Небезпідставно І.Франко, Леся Українка, В.Вернадський, М.Грушевський, С.Єфремов, В.Винниченко, С.Петлюра вважали національну ідею фундаментом у творенні держави як храму народного буття і мрії, а науку про розвиток українства – українознавство – «політикою і філософією держави».
Це й визначило як характер реалізації національної ідеї, так і її долю у зв'язку з долею України та українознавства і на етапі 1917 – 1930 років, і за умов та принципів розвитку України в час панування радянської системи; і в політиці та діяльності ОУН і УПА, і на межі ХХ – ХХІ ст.
Коротко нагадаємо: і в політичний та державотворчий процеси та плани Центральної Ради і Директорії, і в освітню, наукову, культуро- та мовотворчу й етико-естетичну виховні програми наріжним (філософсько-методологічним) каменем клалася саме національна ідея: підносилась роль сім'ї, традиційно-народної та академічної педагогіки, національно наснажених програм і підручників для народної й вищої школи; основою виховання, навчання, державотворення визначалася українська мова як інтегративний носій національної ідеї.
Символічно: дбаючи про суверенну, правову, національно-демократичну державу, і М.Грушевський, і президент НАН В.Вернадський, і С.Петлюра як інтегральні висувають дві взаємопов'язані програми: піднесення національної самосвідомості народу та формування спроможної на це національної еліти. З цією метою особлива увага приділяється українській мові, та вся система освіти й науки, виховання ґрунтується на методології, історії, змісті та принципах українознавства (ідейно-теоретичну домінанту якого програмує акад. С.Єфремов у працях «Історія української словесності», в основу періодизації якої кладе етапи розвитку національної ідеї, та «Українознавство»), а також на підборі, підготовці і розстановці кадрів, з метою чого І.Огієнко, гетьман П.Скоропадський, міністри І.Стешенко, О.Василенко створюють університети, кафедри українознавства, і цю практику ще розширюють згодом націонал-комуністи В.Шумський та М.Скрипник у радянських умовах. Розкорінюється доба державно-політичного, освітньо-культурного, науково-педагогічного, а тим самим і світоглядного та морально-етичного й естетичного, правового, національного відродження [23].  Навіть ідеологи ленінізму-сталінізму заявляють про підтримку курсу українізації та коренізації кадрів.
Однак скоро виявляється, що заява їх підступно-лицемірна – задля заспокоєння зарубіжної громадськості. Бо як тільки стали очевидними успіхи національного Відродження України, одразу ж знову запрацювала імперсько-шовіністична, українофобська тотальна репресивна система, а далі й гільйотина Москви. Повторилася добре випробувана практика дискредитації та заборон українських пріоритетів під машкарою боротьби за єдність і дружбу народів, чистоту марксистсько-ленінської ідеології і її орієнтацію на комуністичну партійність, пролетарську класовість та псевдоінтернаціоналізм. Як ворожа, буржуазно-націоналістична (за ініціативою Сталіна – Кагановича – Косіора – Постишева) забороняється українізація, нищаться школа Грушевського, ціла НАН, вся система української освіти, науки, культури, державного управління. М.Скрипник, П.Любченко, М.Хвильовий на знак протесту позбавляють себе життя. Згодом піддаються геноциду українське селянство та патріотична інтелігенція. З метою розриву народу з інтелігенцією столицю України переводять до Харкова (і з того моменту іменують його… «першою українською столицею», мовби доти не існувало ні українців, ні столиці української держави). Всіх українців зневажливо-дискримінаційно ідентифікують «мазепинцями» і «петлюрівцями». Загрозливо-лайливим стає саме поняття нації, ворожою – її ідея. І все – «в ім'я блага… українського народу».
З моменту поділу українства на тих, хто лишився в радянських пазурах, і тих, хто вимушено опинився в зарубіжних країнах, розгортається безкомпромісна (хоча іноді й завуальована) ідейна боротьба. Ґрунтом постає навіть збройний протест мільйонів проти соціальної, економічної, ідеологічної й національної політики Москви, жорстоко придушувані селянські повстання. Та вирішальну роль відіграє і давня, і новочасна революційна традиція. На авансцену громадянської думки виносять свої твори В.Винниченко («Відродження нації», «Між двох сил», «Слово за тобою, Сталіне!»), а згодом Є.Маланюк («Малоросійство», «Українська культура»), І.Багряний («Сад Гетсиманський»), Ю.Бойко-Блохін («Національна ідея»), Д.Чижевський («Історія української філософії»), В.Барка, Ю.Шерех, Ю.Лавріненко, Ю.Кошелівець, Г.Костюк. Вони відкривають світові очі на справжні причини й наслідки антинаціональної політики в СРСР, підносять рівень ідейно-теоретичних та методологічних праць з національної проблематики. За кордонами України організовуються сили інтелігенції і творять епохальну «Енциклопедію українознавства».
У цей же час в Україні нищаться тисячі карток, зібраних для енциклопедичних словників української мови, історії, медицини, права; переслідуються педагоги і науковці, ліквідуються цілі інститути; до початку Другої світової війни з майже 1000 письменників дожило хіба кілька десятків. Було знищено всіх делегатів партійного з'їзду, який визнав, що в національній політиці допущено великі перекоси [24], а їх Молотовим, Хрущовим, Сталіним потрактовано як ворогів партії і держави.
Блекотою розпаношились «пророки» неминучої загибелі не лише українознавства та теорії національної ідеї, а й самої України. Повторилося вже бувале: нищилися і стебло, і зерна українства. Та знову промахнулися похмурі псевдокассандри. Зерно життя проростало в товщах народного буття і свідомості. Хай народ і не виходив на барикади (його цвіт було винищено в 1932 – 33 та 1937 – 38 роках), але затявся в собі й клекотів гнівом.
З ініціативи полковника Є.Коновальця організовується політична ОУН і розливається нова хвиля спочатку ідеологічно-освітньої, а згодом, коли створюється УПА, і збройної боротьби. Вогнедишною енергією стає національна ідея, стає як продовження традицій  і XVІІ ст., і революційної життєдіяльності та боротьби першої чверті ХХ ст.
Це концепційно важливо, бо свідчить про історичну спадкоємність еволюції нації та її самосвідомості й духовного життя: хай нація періодами була тероризовано-кволою, але ріка її внутрішнього розвитку ніколи не висихала і виявляла синтез соціально-духовного і національного та еволюційного й революційного начал.
І знову традиційно заспівувачами, поряд з політиками та професійними революціонерами, виявилися майстри Слова: П.Тичина, В.Сосюра, В.Чумак, В.Еллан-Блакитний, Г.Михайличенко, М.Зеров, М.Семенко, Д.Загул, М.Рильський, а згодом М.Хвильовий, М.Куліш, Є.Плужник, Г.Косинка, М.Івченко, С.Пилипенко, Ю.Яновський, О.Довженко, А.Головко, Б.Антоненко-Давидович.
Ще у збірці «Сонячні кларнети» (1918) П.Тичина відповідав апологетам національного нігілізму: «Поете, любити свій край не є злочин, //коли це для всіх!». Уславивши героїв Крут та інших жертовних героїв-революціонерів («Вдарив революціонер – захитався світ! Як вмирав у чистім полі, слав усім привіт»…), а також переможну ходу до мети всієї нації («Дума про трьох вітрів», «Золотий гомін»: «Над Києвом – золотий гомін, //І голуби, і сонце! //Внизу – //Дніпро торкає струни… Слухай: //Десь в небі плинуть ріки, //Потужні ріки дзвону Лаври і Софії!.. //Човни золотії //Із сивої-сивої Давнини причалюють, //Човни золотії… //Я – невгасимий Огонь Прекрасний, //Одвічний Дух. //Вітай же нас ти з сонцем, голубами. //Я дужий народ!.. //Я – молодий!» – 1917). П.Тичина (з'єднавши пам'яттю, народною філософією, етикою та естетикою віки й покоління) ще тоді окреслив альтернативу народній долі та волі («Скорбна мати», «Золотий гомін»: «Чорний птах – у нього очі – пазурі! //Чорний птах із гнилих закутків душі, //Із поля бою прилетів. //Кряче. //У золотому гомоні над Києвом, //Над всією Вкраїною – //Кряче», тому й здається, що «не буть ніколи раю //У цім кривавім краю»).
І не варто переоцінювати міфологічно-образну стилістику: П.Тичина вказував і реальну альтернативу національній революції та ідеї: це ті, що з посланими Леніним московськими головорізами, іншими поплічниками із «своїх», губили «український цвіт», «І ніхто з них не радів, не співав //(Огняного коня вітер гнав – //огняного коня// – в ночі –).// І тільки їх мертві розплющені очі //відбили всю красу нового дня! Очі» – дзеркала гнилих душ). Їм адресував Поет «прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став!» («Замість сонетів і октав»). А були це і озброєні ландскнехти; і ті, що не розуміли: «Університет, музеї і бібліотеки не дадуть того, що можуть //дати карі, //сірі, //блакитні…»; і ті, що лицемірно, по-фарисейському тлумачили «дружбу» з українцями: «Беруть хліб, угіль, цукор і так, немов до чарки, //приказують: //«Ну хай же вам бог посилає… та щоб ми ще не раз на //вашій землі пироги їли» (вірш «Шовіністичне»); і ті, що занедбали духовність, культивують війни і страти, зради, страх, тоталітаризм, не усвідомлюючи: чому «Молюсь не самому Духу – та й не Матерії. //До речі: соціалізм ніякими гарматами не встановити»; «Все можна виправдати високою метою – та тільки не //порожнечу душі»; а «Грати Скрябіна тюремним наглядачам – це ще не є //революція»…
Усвідомивши, що з вини більшовизму його адепти «інтернаціоналісти» «Стріляють серце, стріляють душу – нічого їм не жаль… //Над двадцятим віком кукіль та Парсифаль», П.Тичина пише пророчо-протестні твори: «Чистила мати картоплю» та симфонію «Сковорода», першим накликаючи на себе жорстокі звинувачення в… непатріотизмі. Однак він може сказати: «Караюсь, мучуся, але не каюсь», бо й далі утверджує ідею нації як ідею єдності поколінь, симфонізму почуттів, мислення й діяння, єдності ідеалів, планів і життєвої волі та вічності нації, яка усвідомила: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!»... «Щоб жить – ні в кого права не питаюсь, щоб жить, я всі кайдани розірву!... Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу!».
На цьому етапі для всіх українців (у тому числі митців Леся Курбаса, Марії Заньковецької, Амвросія Бучми, як і вчених О.Богомольця, М.Кравчука, Г.Ващенка, А.Кримського) центральною дилемою є парадигма, висловлена М.Хвильовим: «Малоросія чи Україна»? А паралельно: орієнтація на власні сили, на Росію чи на Європу (як на Дух Фауста)?
Нація прагнула і воліла бути Україною. Яничари ж докладали всіх сил, щоб вона знову стала Малоросією (Малопольщею, Малорумунією, Малоугорщиною…). Для цього винародовлювалась влада, денаціоналізувалась освіта, культура, наука, мистецька творчість, а в разі спротиву – знищувалась не лише традиційна система господарювання, народного самоуправління, а й носії української ментальності – селянство та інтелігенція: в СРСР – шляхом голодоморів, геноциду й кривавих репресій, на окупованих землях Польщею, Угорщиною, Румунією – пацифікаціями та соціально-національним терором, заборонами етно-національних важелів самоуправління, культури, мови, освіти.
Закономірно, що розгортає діяльність ОУН Є.Коновальця, А.Мельника, С.Бандери, а згодом і УПА генерала Г.Чупринки. Досі різних мастей українофоби знавісніло воюють із цими народними організаціями та рухами, виспівуючи мотив з давно зужитої і фальшивої пісні: бо вони – борці за Україну, а оунівці й упівці – її вороги.
Насправді: голод 1921–22, геноцид 1932–33 до кореневої основи потряс Україну; терор 1937–38 років і знищення інтелігенції поставило країну перед апокаліпсисом. По всьому Терену вимирали цілі села, райони, області, а замість замучених туди завозили сотні тисяч з областей Російської Федерації. Руйнувалась традиційна соціальна й культурна, деформувалась демографічна системи. На всі керівні пости призначались пришельці або перевертні зі «своїх».
Як показував у політичному романі-трактаті «Слово за тобою, Сталіне!» В. Винниченко, в Україні руйнувалися сім'я і рід, запановували страх, донощицтво й духовно-душевний розпад. Зомбовані люди, як показували Андре Жід та Панайот Істраті, перетворювались на здичавілі страховидла, на манкуртів, ненависних до всього рідного, чесного й мислячого. Ще в поемі «Прометей» П.Тичина показував будівників «палацу щастя» фанатичними антигероями типу шекспірівського Калібана, які, беручись за перебудову світу, не знають навіть, хто такий Прометей, та готові запідозрити у ворожості кожного, бо живуть у суспільстві мертвого гуманізму й бездуховного інтернаціоналізму. Тож на питання, чи є щасливими ці будівники нового життя, один із них відповідає Прометеєві:
Питав ти, чи щасливі? О чужинче,
не знаю, хто ти, хто і звідкіля?
Я бачу дух живий перед собою,
людину бачу, не число
сухе, не дисципліну, а страждання.
Скажу тобі усе: щасливі ми,
це так, але те щастя в нас казенне,
і мова рабства. Скільки, скільки мук.
Коли б ти знав! В нас мерзость і покора!
Панує сила в нас і деспотизм…
Такою бачив нову систему П.Тичина у творі, писаному в 1917 – 1923 роки, бо критерієм оцінки дійсності була для нього висока національна ідея – ідея людяності, справедливості й демократизму, прометеїзму в концепції Т.Шевченка і Лесі Українки («Я честь віддам титану Прометею, що не робив своїх людей рабами!..»).
Кормигу монголо-татарщини, яка перетворює людей на понурих волів, рабів імперії-тюрми (котрі ще й хваляться своїм свідомим рабством), зображують В.Винниченко, М.Куліш, М.Хвильовий, Є.Маланюк, І.Багряний, В.Барка, І.Сенченко («Записки холуя»), в'язнів «Берези Картузької» – польського концтабору – О.Гаврилюк, підносячи образи тих, хто не складав крил та не в'янув серцем і за умов смертельної загрози.
Привертає увагу те, як в методології відтінення граней національної ідеї використовуються загальнолюдські мотиви страждання й боротьби та світові образи, зокрема Прометея і Юди, Авеля й Каїна.
Так, ще Т.Шевченко у поемі «Кавказ» дає образ і Грузії, і України в особі титана Прометея, якому хижий орел «щодень божий довбе ребра, серце розриває», наголошуючи: «розбиває, та не вип'є живущої крові: воно знову оживає і сміється знову». Сила гуманістичного життя вічна й безсмертна.
Морально-етичні засади національної ідеї втілюються в образах Каїна та Юди у І.Франка та І.Багряного, при цьому застосовується прийом опозиції: герой – антигерой саме в аспекті страждання – боротьби за найвищі ідеали людяності й патріотизму. Так постають Захар Беркут – лицар мудрості і честі у протистоянні з навалою монголо-татар – і Каїн, який підняв руку на брата й мусить все життя носити тягар очищення за вчинений гріх, знаючи, що він (як і Тантал) приречений також на такого роду безсмертя. Такими постають і реально-життєві образи людей, і міфологічні Христос та Юда в «Саді Гетсиманському» І.Багряного.
При цьому парадигма «патріотизм – зрада» набуває міжнародних масштабів і в історичній перспективі. Вона нагадує, що свого часу московська держава з принуки уряду оголосила анафему Івану Мазепі за «зраду». В такому дусі відспівували прокляття «за відступництво від православної віри» і в… українських церквах (до речі, для розвитку яких саме І.Мазепа зробив найбільше!), вчиняючи колізію саме прометеївського ґатунку: гетьмана розпинали і прирікали на страждання за вдіяне добро! А тим часом – зрада насправді була, тільки з боку російського царя й уряду, які ще за живого Богдана Хмельницького уклали з поляками угоду про поділ України. А потім подібне чинили й у час гайдамацького повстання (коли було підступно схоплено росіянами й страчено поляками Гонту і Залізняка та був створений ними загальноукраїнський уряд); і в 1920 році, і, зрештою, напередодні та в час Другої світової війни, коли сусіди, їхні каральні служби об'єднувалися для протидії українським змаганням. Зусиллями сусідів українську державність було розчавлено. А що лишилося? Мова, культура, освіта, яких утримувала в єдності українська національна ідея, хоча й була – як іскра в попелі.
І це пояснює феномен нового етапу відродження ідеї національного опору в усій Україні, те, чому не могла не появитись ОУН, а згодом УПА. Саме так: ОУН і УПА в єдності як злютований процес теорії і практики, самосвідомості і боротьби.
Ще в статті «Ідейна боротьба з українством» («Слово», 1908) С.Петлюра зазначав: «Українство, як процес культурно-національного відродження українського народу, приваблює все більшу і більшу увагу російського громадянства» (і не тільки російського!). Проте коли одна частина його співчутливо ставиться до боротьби українства на всіх континентах планети, то інша фанатично протидіє йому. У тому числі й з боку хамелеонів-українців, котрі не хочуть бути ні українцями, ні громадянами української держави. Це дуже шкодить українській перспективі, але «все це одначе не спинило розвитку українства і не завадило йому стати явищем масовим… Нова «ідейна» боротьба проти українства, яку російські націоналісти української формації починають вести організованими силами на нових аванпостах, мусить тільки викликати живіший рух серед української демократії…».
Українська демократія не тільки організовується, а й набирає яскраво вираженого національного забарвлення. І виявляє свою активність у різноманітних формах: то ставить національне питання перед російською Державною Думою; то створюючи СВУ; то бойкотуючи вибори до польського сейму й сенату; то створюючи свої партії й організації; то піддаючи аналізу та критиці діяльність навіть більшовицької партії, наголошуючи, як М.Скрипник у виступі на ХІІ з'їзді РКП (б): «Плив національного моменту в сфері партійного життя проявляється в ненормальних умовах розвитку організації нашої партії в більшості національних республік». Одна з причин – економічна і соціальна невпорядкованість життя. «З другого боку, в житті комуністичних організацій національних республік спостерігається і другий ще шкідливіший ухил – у бік російського шовінізму».
Величезного розмаху набули виступи М.Хвильового («Геть чимдуж далі від Москви, від її ідеологічних впливів!», «орієнтація на Європу, на її Дух Фауста») та О.Шумського: «Іноді буває потрібно українізувати й українців… я говорю, що партія повинна вести активну пропаганду серед робітничої класи, серед російських робітників теж, щоб вони органічно входили в процес громадянського життя й культурного будівництва України, щоб керувати українським селянством…» (промова на ПБ КП(б)У 20.ХІ.26 р.).
1926 р. у Львові виходить «Націоналізм» Д.Донцова з його настановами: «Наш час є часом сумерку божків, до яких молився ХІХ вік. Катастрофа 1914 р. не даремне перелетіла через наші голови: всі «незрушні» засади і «вічні» закони суспільної еволюції розсипалися в порох, отвираючи безконечні перспективи перед людською волею…
Лиш  о д и н  закон вийшов неткнутим з катастрофи. Се – закон боротьби, яку Геракліт називав початком всіх речей, закон вічного суперництва націй…
І в такий момент наш нарід стоїть обезволений і «обезмозглений»
(decerebre)…: без національного «вірую», і без сильної волі боротися за нього».
Мають бути усунутими старі «божки» ідеології і на їх місце піднесено націоналізм, замішаний на  національній  ідеї  з її опорами: новий національний ерос; яскравість, виключність, всеобіймаючість, єдність «містики» і «реального життя», з усвідомленням: до ідей і програм необхідна воля, своя ідея життя і поступу; «Нація, що прийняла чужу ідею, як м’яке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи устало, – і нація тратить в собі «магнетичну енергію». Коли нація хоче стати, як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергією, – мусить черпати її у   власній   ідеї» [25].
З орієнтацією на патріотично-національні, демократично-гуманістичні, суверенно-державницькі засади у Відні 1929 р. проходить І Конгрес Українських Націоналістів – конфедерації різних організацій. В його основу було покладено тезу: «Боротьба Української Нації за незалежність у р.р. 1917–1920 скінчилася поразкою. Поневолення України змінило лише форму. Кількість окупантів української землі збільшилася.
Але в огні боротьби вибуяло в українському народі незломне прагнення волі й остаточно оформився ідеал Незалежної Соборної Української Держави, який серед тяжких обставин сучасності владно кличе Українську Націю до продовження боротьби аж до остаточної перемоги.
Цей ідеал ліг в основу нового українського світогляду й нового чину, – в основу Українського Націоналізму».
По-своєму природно, що нова ідея і методологія боротьби за Україну як за Суверенну Державу тоді викликала шалений спротив її ворогів – і в самій Україні, і поза нею: бо з втратою України імперські системи (й ідеології) втрачали свої привілеї та соціально-економічні і навіть геополітичні вигоди.
Абсурдно, що й досі не лише в колишніх окупаційних країнах, а й у самій Україні люто воюють проти ОУН та УПА (як і НАТО, і ЄС), звинувачуючи їх у всіх смертних гріхах. А як на причину права не те що не визнавати, а й шельмувати ті історично впливові інституції, посилаються на участь у війні проти них, не ставлячи питання: а на якій підставі жорстоко нищилися борці за власну державу, до того ж – не десь, а на теренах їх віковічного життя, на засадах прав і свобод своїх предків?! І не цікавлячись їхньою справжньою історією та ідеологією, а наосліп, брутально шельмуючи сотні тисяч героїв – борців за найвищі людські ідеали.
А коли б перебороли свою «класово-партійну» ненависть та дрімучу неосвіченість, то побачили б: 1) що поява ОУН і УПА диктувалася всім ходом історичного процесу, логікою розвитку всеєвропейського життя; 2) і в своїй програмі орієнтувалися не на протиставлення себе іншим націям, а на паритетну співдружність з ними та співпрацю в ім’я прав і розквіту кожної людини та нації.
Ось грані ідеї ОУН:
«Маючи за свою мету відновлення, впорядкування, оборону та поширення
Незалежної Соборної Української Національної Держави, Українські націоналісти змагатимуть до зібрання творчих сил унутрі нації та до зміцнення її відпорності назовні.
Тільки повне усунення всіх окупантів з Українських земель відкриє можливості для широкого розвитку Української нації в межах власної держави.
Шлях – орієнтація на власні сили, метод – просвіщення всього українського люду, прилучення його до українського мово-, культуро-, державотворення, поєднуючи всі методи виховання та здійснення Національної революції.
Нова Україна здійснюватиме реформаторську діяльність в ім’я розквіту кожної людини, суспільної верстви, нації, а на міжнародній арені вестиме політику миру і злагоди. Будуть здійснені соціально-економічні, правові, виробничі реформи на селі і в місті, в системі обов’язкової, безплатної, державної школи; на засадах міжнародних конвенцій буде розв’язана етно-національна проблема. Жодних переваг партіям та конфесіям, церква буде відокремлена від держави й освіти».
В руслі цієї концепції-ідеї проводилась робота з реформування світогляду співвітчизників та упорядкування взаємовідносин із сусідніми державами та їхніми представниками в усіх сферах життя. У червні 1941 року було скликано Національні Збори, на яких члени ОУН бандерівського крила проголосили відновлення Соборної Суверенної Української Народної Республіки з умовою, що завершальне проголошення буде здійснено в Києві.
Польський уряд вороже зустрів ці мирні плани, і плюндрування прав українців сягнуло граничної межі. Прихід радянської влади ознаменувався тотальною політикою денаціоналізації та нищення всіх основ традиційно-народного способу життя. Коли була створена як самостійна держава Карпатська Україна, то її знищили спільними зусиллями Польща, Румунія й Угорщина. Європа виявилася до України лукаво-байдужою. Пропонувалася справжнісінька війна проти всього українського і не десь, а на одвічній українській землі.
Народ мав рятуватися! І він став на шлях формування чинників самооборони, у тому числі й УПА. Характерні й об’єднуючі засади ОУН та УПА: «Український націоналізм – це духовний і політичний революційний рух, зроджений із внутрішньої природи й традицій Української Нації в боротьбі за підстави й цілі творчого буття.
Українська нація – це підстава й мета кожної чинності українського націоналізму.
Органічна зв’язаність націоналізму з нацією – це факт природного порядку, і на ньому спирається ціле розуміння істоти нації.
Нація – це найвищий тип людської спільноти, що при духовій і суспільній зрізничковості має один внутрішній зміст – витворений однаковістю природного положення, спільного пережиття історичної долі та невпинним змаганням до повного самоздійснення, духовною окресленістю», – говорилося в «Політичній програмі» ОУН (А.Мельника), ухваленій ІІ Великим Збором у серпні 1939 р. в Римі. На основі цих теоретичних положень планувалася державна політика, аграрна, промислова, реміснича, торговельна, фінансова та ін.
З огляду на обставини – розпал Другої світової війни, розгортання репресій і вбивств членів ОУН, заборони ухвали Національних Зборів про відновлення Української Незалежної Держави німецьким урядом, арешт з волі Гітлера С.Бандери та Я.Стецька, поміщення їх у концтаборі, убивство братів і родичів С.Бандери та спільників ОУН, до того ж – скоординованими зусиллями КДБ, Гестапо, розвідками Польщі, Угорщини, інших держав на посилення терору серед українського населення, – створюється УПА як збройний захисник народу, котрий окреслює тактику і стратегію – розгорнути збройну боротьбу з силами  обох імперій  – російської і німецької та з їх сателітами.
Дехто й досі не вірить чи вважає ту принципову настанову ідеалістично звідчаєною, мало не божевільною, однак ми не можемо не визнати, що та концепція орієнтації на власні інтереси і сили, на війну до перемоги з усіма агресорами-окупантами та на створення своєї держави була в дусі українських традицій упродовж тисячоліть – традицій рицарської героїки й презирства до смерті з любові й заради життя. Це не може не викликати захоплення  та роздумів про джерело тієї виняткової жертовності в ім’я досягнення мети. Сотні тисяч членів УПА (а серед них були представники всіх областей та інших народів) знали, що фізично вони перемогти дві імперії не в змозі, але перемагали ідейно-духовно, відкриваючи в людях такі можливості, яких ще не знав світ! Вони перемагали, передовсім, самих себе, жадобу жити, любити, творити добро і красу, продовжувати рід. І йшли на загибель (як і полковник Є.Коновалець, а згодом і С.Бандера, якого за життя неодноразово присуджувано до страти), живучи законом тисяч поколінь (від «Велесової книги», князя Святослава до лицарів-запорожців, гайдамаків і народовольців): смерть у бою за свободу – священна! «мертві сорому не мають»…
І диктувала їм цей закон життя національна ідея (про що говорив на допиті в КДБ батько Степана – Андрій Бандера (в семантиці слова – «прапор»), якого було засуджено до страти й позбавлено життя 10 липня 1941 р.). Для Степана Бандери (за умов війни) національна ідея синтезувалася в переконанні: «Є три основні, первісні рушії революційного процесу: революційна ідея, революційна організація і революційна акція.
Наші прапорні гасла є незмінні:
      - свобода народам, свобода людині;
      - за Самостійну Соборну Українську Державу;
      - за повне знищення більшовизму, комунізму і всього російського імперіалізму;
      - за розпад СРСР; за утворення самостійних національних держав на місці СРСР.
Ідея суверенності нації у власній державі, на яку спирається український націоналізм, є універсальною світовою, вселюдською ідеєю.
Повною і найвищою перемогою українського націоналізму буде стан, коли Російська імперія перестане існувати, і всі народи, нею поневолені, дістануть національно-державну волю. Без того повної перемоги Україна мати не може, або ця перемога буде частковою і сумнівною.
Наша доба – доба боротьби української нації за саме життя, за свободу і за підстави дальшого розвитку.
Україна не мала, не має і мати не буде супроти своїх сусідів чи інших народів ніяких імперіальних і імперіалістичних цілей. І це зумовлює незахитаність її стрижневих позицій у фронті поневолених націй» [26, 62].
Філософською основою бандерівського руху було визнання: «Найвища цінність людини – духовність, а матеріальна існує тільки для підтримання її життєздатності.
Духовна субстанція формує людину, а матеріальна без духовної формує тваринні інстинкти.
Матеріальне роз’єднує, а духовне єднає. Духовне і матеріальне перебуває в постійному протиріччі між собою, а їх єдність – то джерело розвитку людини» (а отже – й нації). Навіть революційна боротьба має базуватися на ідейних, морально-етичних засадах і принципах. І якщо мірою людини є її мета, то рівнозначними мають бути і засоби досягнення її.
Члени ОУН, а відтак і УПА вважали: без держави домогтися розквіту нації неможливо; з іншого боку – побудувати Українську Державу без Національної ідеї [також] неможливо, бо вона, як смолоскип, вогонь Прометея, освітлює шлях у майбутнє.
«Національна ідея – це не доктрина, філософія чи вчення. Національна ідея – це віра, релігія народу.
Велика Українська Національна ідея: Бог зберіг і покликав український народ у третьому тисячолітті стати стрижнем єднання, добра і справедливості для утвердження християнської цивілізації, яка забезпечить: право кожної нації на державність, права людини, народоправство як найвищу форму демократії, добробут в Україні і в цілому світі».
ОУН і УПА вважали себе спадкоємцями попередніх народно-визвольних змагань та патріотичної творчості інтелігенції. С.Бандера зазначав: «Національна ідея тримається головним чином на патріотичній свідомості мас і незрадливості провідників. Москва постійно шукатиме шляхів до «дружніх» народів. Та пам’ятаймо, що віками це було фальшивою монетою для покупки довірливих. Двері відкриті тільки для тих, хто продає своє національне Я, свою честь, знання, творчість, свою працю і кров на службу Російській імперії… Тарас Шевченко був, є, і завжди буде духовним батьком українського народу. Це він уперше порушив запитання: хто ми і чиї сини?..». Та заповів: «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте…». Свободу, державність не випрохують, а виборюють! Як виборювали навіть ціною життя О.Ольжич, О.Теліга, генерал Г.Чупринка і тисячі патріотів.
«Хто визволиться сам – той вільний буде, кого хтось визволить – в неволю візьме!» – писала Леся Українка. Тому й бандерівці вважали, що свободу можуть вибороти лише вони самі. І не менш важливо, писав С.Бандера, що «перше основне лихо полягає у тому, що в нашому житті, якщо брати його як цілість, надто багато енергії, сил, уваги і часу пожирають внутрішні фронти, ворожнеча, взаємне поборювання між різними політичними середовищами». Необхідна навіть саможертовна консолідація, ґрунтована на принципах свідомого патріотизму, гуманістичної моралі і етики.
І так само: «Коли об’єднуються суверенні держави як рівні з рівними, для спільних цілей, корисних для всіх учасників, без переваги і привілеїв одних народів перед другими, без визиску й упосліджування – то це не порушує ні самостійності, ні свобідного розвитку жодного народу. Україна напевне входитиме в союзи чи блокування з іншими державами по лінії спільних інтересів і своєю активною участю у широких державних об’єднаннях зможе творчо причинитися до мирного співжиття й співпраці між вільними націями світу».
Не менш важливо при цьому знати й уміти відстоювати свої інтереси; не сподіватися, що свободу і незалежність українцям принесе якась зовнішня сила; на основі багатовікового досвіду і науки необхідно уміти чітко, глибоко і всебічно окреслювати перспективу та сили і шлях до неї. «Для цього, – наголошував Є.Коновалець, – Національна Ідея потребує досвідчених провідників і їх необхідно готувати для всіх верств народу». Необхідно усвідомити й те, що без повсякденної титанічної роботи – ідеологічної, організаційної, освітньо-наукової, виховної, культуротворчої, за умов війни – і збройної – по втіленню в реальне життя Національної Ідеї вона може лишитися тільки привабливим гаслом, хай і красивою, однак лише паперовою квіткою.
Логічно, що ідею відновлення Української Держави підтримали митрополит Андрей Шептицький, митрополит УАПЦ Полікарп Сікорський, єпископ Григорій Хомишин, єпископ Луцький Полікарп, інші патріотичні ієрархи церкви. Всі стояли на тому, що «Борючись за УССД, ми боремось за незалежність усіх поневолених народів світу… Степан Бандера та ОУН вказали українському народові конкретний зміст, суть майбутньої Української держави». Вона має бути така, щоб «…об’єднувала в собі цілий народ, усі українські землі, щоб порядкувала в ній суверенна воля цілого українського народу, запевняючи всебічну свободу, справедливість, рівність, добробут, свобідний розвиток і свобідну творчу діяльність усім громадянам України без різниці» (С.Бандера).
Маємо поєднувати теорію і практику на рівні совісті, інтелекту й патріотизму.  «Український народ мусить у цій історичній хвилі, – наголошував А.Шептицький, – показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоб заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути всі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви дорослі до державного життя».
Ієрархи віри зобов’язувалися служити Українській Державі, заснованій на Національній Ідеї.
Логічно, що й воїни УПА перед повсякчасною смертельною загрозою давали Присягу: «Я, воїн Української Повстанчої Армії, узявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Українським Народом, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю Найкращих синів України та перед Найвищим Проводом Народу Українського:
Боротися за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.
Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.
Буду виконувати всі накази зверхників.
Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.
Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю усім своїм товаришам по зброї.
Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то нехай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського Народу».
Боремось і вмираємо за життя на Землі!
Повчально: коли Р.Шухевич (командир УПА) та С.Бандера вважали, що  «настав   період   всебічного   й   глибокого   революційного   процесу,   в   якому мілітарний бік служить передусім підсиленню суспільно-політичних секторів революції... Повстанча Армія і мілітарні дії – це складова частина, одна з функцій і форма революційної боротьби», є запорука переходу до мирного будівництва та закликали поляків до спільних визвольних дій, керівництво польської держави пішло   іншим   шляхом.   У  працях  Я.Дашкевича  переконливо  показано:   коли польська сторона враховувала державний статус та інтереси України, тоді і вона була убезпечена позитивною перспективою. Коли йшла на угодовські кроки з росіянами, а згодом і з німцями, тоді позбувалася і своєї державності.
І цього разу поляки з весни 1942 р. розгортають проти українців шалений терор. Спочатку за погодженням із німецькими владцями вони створюють 100 військових баз та посилають (за вказівкою АК) на Львівщину, Станіславщину, Волинь, Тернопільщину, Рівненщину десятки тисяч озброєних каральників. Зносяться з лиця землі села і міста, палають у вогнищах тисячі людей, переслідуються інтелігентські верстви українців. У березні 1943 р. з Варшави прибуває 500 бойовиків, а на Волині прилучається до них ще 500 місцевих, і це – як додаток до тих спецгруп, що їх посилала Москва.
1942 р. учасники Другої Конференції ЗУЗ звернулися до польського підпілля із пропозицією об'єднати сили проти окупантів: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських відносин у сучасний момент міжнародної ситуації та війни на платформі самостійних держав і визнання та панування права українського народу на Західноукраїнських землях. Одночасно продовжуємо боротьбу проти шовіністичних настроїв поляків та апетитів щодо Західно-Українських Земель, проти антиукраїнських інтриг та спроб поляків опанувати важливі ділянки господарсько-адміністративного апарату ЗУЗ коштом відсторонення українців».
В дусі мерзенних традицій було одержано відповідь: «Глупі, нахабні, хамські бредні. Не дочекаєтеся, гади, тої реалізації. Не буде ніколи тої України в Польщі. Залишатися з нами зможуть ті, які зійдуть на шлях покаяння і отямляться...» (польський часопис «Ангора». – 8.VIII.2000 р. – № 31).
З усією виразністю ще раз прояснилося: ОУН і  УПА здійснювали акцію міжнародного масштабу з орієнтацією на добру перспективу. І добре, що польський уряд кінця XX – початку XXI ст. усвідомив ті уроки історії: він ділом доводить прагнення боротися як за польську, так і за українську державність та незалежність, бо інакше в програші будуть обидва народи. Але це тепер. Тоді ж панувала хибна орієнтація як Польщі, так і Росії (Радянського Союзу).
Доказів достатньо. Один із них – політика уряду сучасної РФ. Як і газета «Вєлька Польска» від 9.VІ.1943 р., в якій писалося: «Українці не мають минувшини, отже, не можуть мати держави», – вони заявляють те ж саме, виказуючи претензії на керівництво Україною і в майбутньому (у минулому реакціонери Росії і Польщі зазначали: «В інтересах Росії, як і Польщі, є не допустити створення Української самостійної держави»). При цьому, забуваючи про анексовані Японські острови чи Кенігсберг, Севастополь і Крим, погрожують практично застосувати силу проти України, коли вона буде приєднуватися до НАТО і ЄС.
Історична сліпота і безпардонний імперський месіанізм! Намагання одноосібно рядити закони і правила для всіх націй. І це свідчить, що національна ідея не буде життєздатною без історичної пам'яті та без глибокого самоусвідомлення нацією   своїх  внутрішніх і міжнародних пріоритетів та прав, готовності захищати їх своєю армією і флотом – боєздатними і патріотичними.
І справді: несмертні духом боролися з вірою в перемогу грядущих поколінь. Ставали зернами, з яких врожаїлися стоко?лоси; вічність і безсмертя.
Втілення Національної Ідеї в теорію, боротьбу, і практику життя в часі протистояння з численними антагоністичними силами стало вершиною розвитку українського національного генія. Тим більше, що з часом, коли з поборниками Національної Ідеї воювали, як з ворогами, навіть на урядовому рівні, філософія й етика прихильників української національної ідеї лягала в підмурівок Декларації про Незалежність та Конституції Суверенної Соборної Української Держави. І це – часом навіть поза свідомою волею укладачів тих доленосних документів.
Так само не завжди знали авторів теоретичних трактатів, імена численних героїв і жертв (а їх було сотні тисяч!), що офірували життям в дні революційних процесів, голодоморів, геноцидів, страждань у концтаборах і пекельних кратерах війни, жертовності яких ми завдячуємо і створенням своєї держави, і навіть життям та надіями на майбутнє, але діяв природний закон спадкоємності: як на зміну героям революції 1917– 20 років прийшли ОУН і УПА, так їм на зміну прийшли шістдесятники, РУХ, УРП і вже мільйони борців за ідеали та симпатиків своєї держави.
Це не означає, що розгорнувся плавний еволюційний процес: проти ідеї, а тим самим і дійсно суверенної української держави, ополчилася вся стара компартійна номенклатура; ідеологи колишньої Радянської Армії (як і ті, що в наступі на бандерівщину десятки років нищили, відселяли, переслідували тисячі людей; і знову: так поводилися пришельці на Землі автохтонів, нищили за їх боротьбу за свої ідеали й права, за свободу і змогу бути не населенням виробників та споживачів, а гідним доброї долі та достойної місії народом). Часом виявляли «нейтральність» обдурені, залякані чи зашорені фарисейським інтернаціоналізмом. А було й так, що з апломбом, але без належного розуміння суті проблеми, робив відповідальну заяву: «Українська національна ідея не спрацювала!» – президент Л.Д.Кучма (замість того, щоб визнати: українській національній ідеї перешкоджають спрацювати повною мірою різного роду і чужі антиукраїнські сили, і «свої» ж манкурти).
Наявні явища і зовсім аморальні: ігноруючи колоніальний статус України, тотальний терор над усіма верствами нації, дресирування психології рабів, а водночас подвижництво патріотів, мільйонні жертви героїчного українського народу упродовж століть та заявляючи, що українцям дуже легко упали з неба свобода й державність, – покладати вину за тяжкі випроби долі на сам український народ, як це вчинив один із лідерів т. зв. національно-демократичного табору, екс-депутат Верховної Ради України, пишучи у статті «Аутодафе»: «Факт, що українці є боягузливою, ниючою, невдячною нацією, котра одержала несподівану свободу й зітхає за безтурботними і в міру ситими деньками рабства».
І цього достатньо, щоб мертві герої і жертви ще раз захотіли умерти від святотатства над правдою історії. Але й то було ще не все. «Так, – твердить автор «Аутодафе», – нас, звичайно, важко назвати великою нацією. Та й саме горде імення нація чи є посильним для нас, що заплуталися в своїх проросійських, проамериканських, проєвропейських, проктосильних й проктобільшезаплатить векторах і симпатіях». (Звернемо увагу: автор говорить не про аморальну, продажно-баришницьку верству олігархів та бюрократів, а про… націю, яку розпинають «гірше ляха свої діти». «Давайте поговоримо про нас, тих, що називають себе українцями». Ми, виходить, і в минулому були нікчемними. «Наші предки не стали щитом Європи, як написано в шкільних підручниках (і як було насправді. – П.К.), а добросовісно поповнювали обози своїх завойовників, прикриваючи їхні тили і забезпечуючи їм переможний рух на захід»  (і це – про народ, князі якого, як Михайло Чернігівський, воліли вмирати, але не лизати чоботи ханам; а сам народ позбувся ярма у битві ще в XV ст., тоді як російська держава платила податок Золотій, а згодом Кримській Орді до 1712 року, тобто навіть за Петра І)». Про народ гетьманів Полуботка, Калнишевського і Мазепи – гордих лицарів, що не зреклися України і перед гільйотиною фізичного знищення та мордування в ім’я втрати гідності й честі. Абсурдно, але автор «Аутодафе» не зупиняється й на тій нищівній інвективі (не про Матір же рідну пише, а про – чию? Свою? Чи чужу націю? – П.К.). Яка наша мета? «Может мы просто дебилы и безнадежно бездарные?» «…Не победив ни в одной войне, практически без борьбы, без кровавых гражданських конфликтов (ще мало крові мільйонів?! – П.К.) и усилий на самых лучших землях Европы, на территории, бывшей частью великих империй и царств (Российской, Австро-Венгерской, Османской, Речи Посполитой, Румынского царства), несмотря на жесткие территориальные претензии практически всех соседей, возникает независимое государство Украина».
І як же виникає?
«Ми одержали свободу авансом, не на поле брани, а на мягких диванах у телевизоров» (?! – П.К.). І цього достатньо для самохарактеристики великого кормчого української нації, але автор іде до краю аморалізму: «А если вспомнить Голодомор, то численность кучки палачей и вовсе не сопоставима с числом их жертв, подыхавших (?? – П.К.) по-скотски тупо и молча, даже не пытаясь защитить себя и своих детей, в судорогах умирающих от голода» («Вечерние вести». – 19 – 25 вересня 2003 р. – № 141).
Тут коментарі зайві. Крім одного: хай уже глумиться над українськими святинями – Б.Хмельницьким, Г.Сковородою, Т.Шевченком, Лесею Українкою – на сторінках газети «Сегодня» або «2000» трубадур національного нігілізму «бузина», або навіть президент Росії, але щоб так вітійствував претендент у вожді нації – держави? З якою ж він іде до таврованого народу національною ідеєю?.. І яка перспектива в народу з такого роду елітою?!
На жаль, безпардонно вітійствують і ті «вожчики», котрі організовують шабаші біснуватих фанатів проти вступу України до НАТО та ЄС. При цьому і вони вигадують десятки сміховинних «причин», замість того, щоб чесно зізнатись: вони виступають проти інтеграції України з Європою, бо не хочуть колективної гарантії безпеки України! Отже, розплачуються за подачки, надані сусідньою державою за відстоювання її інтересів.
Цю ж  подвійну гру ведуть і засоби масової інформації, уводячи в оману вже тисячі і мільйони людей.
На щастя, і зміст, і форми життя визначають не «апостоли» чорного гумору або похмурого апокаліпсиса, а борці за торжество законів безсмертної Природи. Появляються проблемні праці Л.Лук'яненка, Д.Павличка, В.Бадзя, Ю.Мушкетика, І.Драча, П.Мовчана, М.Жулинського, А.Погрібного, Г.Філіпчука. У них чітко простежується усвідомлення викликів і реалій нового часу та зв’язку з Національною ідеєю проблем (і найперше – методологічних, наукових) виховання, сім’ї і роду, мови, природи, освіти й науки [27], культури, розвитку села і міста, громадянського суспільства, пам’яті історії, свідомої діяльності на благо України, її міжнародного авторитету.
Національна ідея стала фундаментом життєдіяльності Президента України Віктора Ющенка.
І символічно, що на конкурсі «Великий Українець» народ віддав перевагу не руїнникам світогляду, кодексу честі, моралі, ландскнехтам антипатріотизму, – а справжнім світочам нації: Я.Мудрому, Богдану Хмельницькому, С.Бандері, Т.Шевченкові, І.Франкові, Лесі Українці, В.Чорноволу, М.Амосову…
Україна живе, розпрозорюється, як веселка, її Національна ідея.

Література

1. Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. ІІІ. – К., 2004; Т.IV. – К., 2005.
2. Націоналізм. – К.: Смолоскип, 2000. – С.217.
3. Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1996.
4. О России и русской философской культуре. – М.: Наука, 1990. – С. 450 – 463.
5. Націоналізм. – К., 2000. – С. 58 – 59.
6. Шевченко Т. ПЗТ: у 6 т. – Т. IV. –  1963. – С.7.
7. Транквіліон-Ставровецький. Зерцало богослов’я. – Пам’ятки. – С.208.
8. Сніжко В. Нариси з психоетнічної екології України. – К., 2001; Кононенко Т. Г.С. Сковорода – приятель мудрості українського Терену// – Українознавство. – 2003. – №1(6); Кононенко Т. Ідейні настанови Григорія Сковороди в методологічній культурі нової філософії //Зб. наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – Т. ІV. – К., 2005.
9. Крисаченко В. Світоглядна парадигма ХХ ст.: український внесок // Українознавство. – 2008. – №1.
10.  Кононенко Т. // Українознавство. – 2008. – №1.
11.  Кугутяк М. Терношорське   скельне святилище в Карпатах. – І.-Франківськ: Лілея, 2007.        
12.  Мірчук П. Коліївщина. Гайдамацьке повстання 1768 р. – НТШ, Нью-Йорк, 1973.
13.  Гоголь М.В. Собр. соч.: В 7 томах. – М., 1986. – Т.7.
14.  Проповіді. – К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 1999.
15.  Рудницький С.Л. Українська справа зі становища політичної географії. – Бібліотека «Українського слова». – Ч. 40. – Берлін, 1923.
16.  Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби творення і причини поразки. – К., 2003.
17.  Франко І.Я. Зібр. тв.: У 50 т.
18.  Тут і далі «Українська суспільно-політична думка в ХХ столітті: матеріали. – Том І /  Упорядники Т.Гунчак і Р.Сольчаник // Сучасність. – 1983. – С. 9.
19.  Літературно-науковий вісник, рік ІІІ. – Том ХІІ, книжка Х. – Жовтень 1900.
20.  ЛНВ, рік VIII. –Том ХХХ, книжка ІV. – Квітень 1905.
21.  Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. – Том. 1. – С. 371 – 383.
22.  Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта у світовому часопросторі. – К., 2007.
23.  Гомотюк О.Є. Становлення і розвиток наукових засад українознавства (90- ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.).
24.  Костюк Г.
25.  Донцов Д. Націоналізм. – Л., 1926. – С. 3–5, 224–255.
26.  Перепічка Є. Феномен Степана Бандери. – Сполом, 2006. – С. 62.
27.  Кононенко П., Кононенко Т. Українська освіта у світовому часопросторі. – К., 2007.